Айрис Мердок – Чорний принц (страница 83)

— Рейчел, — озвався я, — ви говорите про когось іншого. Ви говорите не про Джуліан, не про мою Джуліан.

— Ваша Джуліан — вигадка. Про це я й кажу, любий Бредлі. Я не стверджую, що ви не подобаєтесь їй, але в почуттях молоденьких дівчат панує хаос.

— І ви говорите з кимось іншим. Вочевидь, ви навіть не здогадуєтесь, із чим маєте справу. Я живу в іншому світі, я закоханий і…

— Ви так урочисто виголошуєте ці слова, наче вірите в їхню магію.

— Так, вірю. Усе це відбувається в іншому вимірі…

— Це одна з форм божевілля, Бредлі. Лише безумці вірять, що існують віддалені одне від іншого виміри. Усе це — каша в голові, Бредлі, усе це — каша в голові. Бог свідок, я кажу це тому, що хочу бути доброю до вас.

— Кохання — незаперечна річ. Можливо, єдина незаперечна річ.

— Це лише стан душі…

— Це справжній стан душі.

— Ох, Бредлі, годі вже, припиніть. Ви нещодавно пережили жахливі часи, не дивно, що у вашій голові все сплуталося. Мені так страшенно шкода, що Прісцилла померла.

— Прісцилла. Так.

— Не звинувачуйте себе занадто сильно.

— Ні…

— Де Френсіс знайшов її? Де вона лежала, коли він знайшов її?

— Не знаю.

— Хочете сказати, що ви не цікавилися?

— Ні. Гадаю, вона була в ліжку.

— Я хотіла б знати… усі подробиці… думаю… просто щоб уявити все… Ви бачили її мертвою?

— Ні.

— Хіба не потрібно було провести процедуру впізнання?

— Ні.

— Хтось мусив це зробити.

— Це зробив Роджер.

— Дивно, що потрібно впізнавати мертвих, визнавати їх. Сподіваюся, мені ніколи не доведеться…

— Він тримає її десь, мов бранку. Я знаю, що тримає.

— Направду, Бредлі, ви, здається, живете в якомусь вигаданому книжковому світі. А в реальності все значно нудніше й заплутаніше, ніж вам здається, трапляються навіть жахливі речі.

— Він уже раніше замикав її в спальні?

— Звичайно, ні. Наша дівчинка все романтизує.

— Ви справді не знаєте, де вона?

— Справді.

— Чому вона не напише мені?

— Вона не дуже вправна в написанні листів, ніколи не мала до цього хисту. І взагалі, дайте їй трохи часу. Вона напише. Напевно, скласти такого листа досить непросто!

— Рейчел, ви не знаєте, що коїться в мене всередині, ви не знаєте, як це — бути на моєму місці, бути мною. Розумієте, йдеться про абсолютну переконаність, коли цілком точно розумієш свою душу й душу іншого. Ідеться про такі давні й непохитні почуття, які існували завжди, від самого створення світу. Тому те, що ви говорите, — це просто дурниці, вони не мають для мене жодного значення, пустопорожні балачки. Вона розуміє мене, вона одразу знайшла зі мною спільну мову. Ми кохаємо одне одного.

— Бредлі, любий, спробуйте повернутися до реального світу…

— Це реальність. О Господи, а що, як вона померла…

— Ох, не верзіть дурниць. Мені аж недобре від вас.

— Рейчел, вона ж не померла, правда?

— Ні, звісно ж, ні! Спробуйте подивитися на себе збоку. Ви просто смішний, улаштовуєте тут мелодраму й з усіх людей вибрали в глядачі мене! Ще кілька тижнів тому ви пристрасно цілували мене й лежали зі мною в ліжку. А тепер хочете, щоб я повірила, наче за чотири дні без тями закохалися в мою доньку. Ви хочете, щоб я повірила в це і, здається, ще й поспівчувала вам! Ви втратили зв’язок із реальністю. Власна гідність, чи такт, чи звичайна людська доброта мали б підказати вам, що варто припинити ці звіряння. Гаразд, не дивіться так на мене. Ви ж пам’ятаєте, як лежали зі мною в ліжку, чи не так?

Правду кажучи, якось так вийшло, що я не пам’ятав. Я не міг пов’язати з Рейчел жодної конкретної події. Ці спогади перетворилися на холодну хмару, від якої я здригався. Вона була знайомою мені, мала знайомий вигляд, але думка про те, що я робив щось, що мало до неї стосунок, була геть туманною, настільки позбулося сенсу все, що відбувалося з моїм життям до пришестя Джуліан; вона відділила історію від доісторичних подій. Я хотів пояснити це.

— Так, я… безумовно… пам’ятаю… але все так, наче… відколи Джуліан… усе… мовби відрізало і… минуле геть зникло… нічого не хочу цим сказати, до речі… усе було просто… Мені шкода, що це звучить досить суворо, але, коли кохаєш, можеш говорити лише правду… я знаю, що вам це, мабуть, здається якоюсь… зрадою… вас, мабуть, це обурює…

— Обурює? Господи всемогутній, ні. Мені лише шкода вас. Усе це так жалюгідно й марно, насправді навіть безнадійно. Гаразд, це сумна подія, напевно прикра, це — втрата ілюзій. Тепер мене дивує, що я колись вважала вас сильним мудрим чоловіком і гадала, наче ви зможете допомогти мені. Ви зворушили мене, коли казали про вічну дружбу. Тоді ваші слова здавалися значущими. Ви пам’ятаєте, як говорили про вічну дружбу?

— Ні.

— Справді не пам’ятаєте? Якийсь ви дивний. Я думаю, може, у вас нервовий розлад? Ви справді зовсім не можете пригадати наш зв’язок?

— Не було ніякого зв’язку.

— Ой, годі вам. Погоджуюся, що він був коротким, дурнуватим і, гадаю, досить неправдоподібним. Не дивно, що Джуліан ледве повірила мені.

— Ви розповіли Джуліан?

— Так. А ви не думали, що я можу розповісти? Ах, так, ви ж усе геть забули!

— Ви розповіли…

— А ще, боюся, я майже одразу розповіла все Арнольдові. Ви не єдиний зі «станом душі». Принаймні зі своїм чоловіком я не завжди тримаю язика за зубами. Коли маєте справу з одруженими людьми, завжди існує такий ризик.

— Коли ви сказали їй… коли?

— Ох, не так уже й давно. Коли Арнольд приїжджав до вашого любовного гніздечка, він привіз їй листа від мене. У ньому я й розповіла.

— О Господи… вона, мабуть, прочитала листа… після…

— Арнольд гадав, що це може виявитися добрим аргументом. Він дуже ґрунтовно все обдумав. Був певний, що вона принаймні прибіжить додому, щоб розпитати мене.

— Що ви сказали їй?

— А коли вона таки повернулася, я мусила сказати…

— Що ви сказали їй?

— Просто розповіла, що сталося. Як виявилося, що ви закохані в мене, що ви накинулися на мене з палкими поцілунками, що ми лягли разом у ліжко, але це не мало успіху, що ви присягалися у вічному коханні й так далі, а потім прийшов Арнольд і ви втекли геть, не вдягнувши шкарпеток, і купили Джуліан чоботи…

— О Господи… ви сказали їй… усе це…

— Ну, а чому ні? Так і було. Чи не було? Ви ж не будете цього заперечувати чи будете? Це стосувалося справи чи не стосувалося? Це частина вас, і було б неправильно таке приховувати.

— О Господи…

— Не дивно, що ви намагаєтеся все забути. Але, Бредлі, людина мусить відповідати за свої вчинки, і минуле нікуди не зникає. Ви не можете перекреслити його, вирушивши до вигаданого світу чи вирішивши, що життя почалося вчора. Ви не можете за одну ніч стати іншою людиною, хай би яким закоханим були. Таке кохання — ілюзія, уся та «переконаність», про яку ви говорите, — теж ілюзія. Ви наче одурманені наркотиками.

— Ні, ні, ні.

— Хай там як, усе вже скінчилося й нікому не нашкодило. Можете не надто перейматися докорами сумління чи чимось таким, вона вже й сама зрозуміла, що це було помилкою. У неї залишилося трохи здорового глузду. Правду кажучи, не варто так буквально розуміти почуття молоденької дівчини. Ви не дорогоцінну перлину загубили, мій любий Бредлі, і збагнете це раніше, ніж можете собі уявити. Незабаром ви й самі зітхнете з полегшенням. Джуліан — геть звичайна маленька дівчинка. Вона ще незріла, нецілісна, як ембріон. Звичайно, у ній кипіло чимало почуттів, але насправді не так уже й важливо, кому їх дарувати. Вона тепер у такому мінливому віці. І в жодному з її великих захоплень немає ані постійності, ані непохитності, ані глибини. За останні два чи три роки вона безліч разів «закохувалася до нестями». Дорогенький мій, невже ви справді гадали, наче для пристрасті молоденької дівчини на вас клином зійдеться світ? Я була такою самою. Ох, прокидайтеся, Бредлі. Подивіться на себе в дзеркало. Повертайтеся з небес на землю.

— І вона прийшла простісінько до вас?

— Думаю, так. Вона приїхала одразу після Арнольда…