Айрис Мердок – Чорний принц (страница 87)

— Ви збираєтеся до Венеції сьогодні? — поцікавився Френсіс, поки я натягав штани.

— Так. Одразу поїду.

— Ви знаєте, де Джуліан?

— Ні. Листа зашифровано. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Я не знаю, хто це.

— Що мені робити, Бреде? Тобто, може, мені поїхати з вами? Я можу допомогти влаштувати пошуки, залишатися на посту й таке інше. Дозвольте мені поїхати, я буду вашим Санчо Пансою!

На мить я замислився.

— Гаразд. Ви можете знадобитися.

— Ой, чудово! Мені піти купити квитки? Ви мусите залишатися тут, самі знаєте. Вона може зателефонувати, чи надіслати повідомлення, чи ще щось.

— Гаразд.

Він мав рацію. Я сів на ліжко. Знову стало млосно.

— І, чуєте, Бредлі, може, мені трохи понишпорити? Я можу піти до Арнольдового видавця й дізнатися, хто його венеціанський поціновувач.

— Як? — не зрозумів я. Перед очима знову замиготіли спалахи, і Френсісове обличчя, набрякле від завзяття, оточив водоспад зірок, як у святого на іконі.

— Я вдам, що пишу книжку про те, як ставляться до Арнольдової творчості різні національності. І запитаю, чи можуть вони дати мені контакти його італійських шанувальників. Вони можуть мати адресу, варто спробувати.

— Блискуча ідея, — визнав я. — Геніальна думка.

— І, Бреде, мені знадобляться гроші. Тоді я замовлю нам квитки до Венеції.

— Якщо не буде одразу прямого перельоту, зарезервуйте через Мілан.

— А ще я прихоплю кілька карт і путівників. Нам знадобиться мапа міста, чи не так?

— Так, так.

— Тоді, Бреде, випишіть мені чек. Ось ваша чекова книжка. Випишіть «на пред’явника», і я віднесу його до вашого банку. Не скупіться, Бреде, щоб я міг замовити нам найкращі місця. А ще, Бреде, якщо не заперечуєте, у мене зовсім немає одягу, а там буде спекотно, чи не так? Ви не заперечуєте, якщо я куплю трохи літнього одягу? У мене немає жодної речі.

— Так. Купуйте, що хочете. Купіть путівники й мапу, це слушна ідея. І підіть до видавця. Так, так.

— Може, купити вам щось, ну, знаєте, капелюх від сонця, або словник, або ще щось?

— Ні. Ідіть мерщій. Ось. — Я виписав йому чималий чек.

— Ой, дякую, Бреде. Ви залишайтеся тут і відпочивайте. Я повернуся. Ох, як захопливо! Бреде, знаєте, я ніколи не був у Італії, ніколи в житті!

Коли він пішов, я ступив до вітальні. Тепер я мав священну мету, завдання, місце в цьому світі, де вона могла бути. Варто було спакувати валізи, але я почувався неспроможним. Френсіс спакує мій багаж. Від палкого бажання до Джуліан у мене паморочилося в голові. Я досі тримав у руках її листа.

На книжковій полиці бюро навпроти мене стояла збірка любовних поезій Данте. Я дістав її. Торкнувшись книжки, я відчув — така дивна хімія кохання, — що моє збуджене серце веде далі її історію. Тепер я відчував кохання, яке набуло форми божественного гніву. Що я вистраждав заради цієї дівчинки! Звичайно, я полюблю свій біль. Але ось він — гнів, спричинений коханням, і складається він з тієї ж найчистішої матерії, що й кохання. Данте, який так часто писав про нього й так страждав від нього, знав це.

Якби схопив я коси ті хупаві, що в пугу обернулися, в батуру, то б миттю збув зажуру і смикав їх під дзвони навечірні, не знаючи пощади; і, в забаві свою ведмежу збуркавши натуру, я б відплатив Амуру сторицею за хльости бузувірні. І в очі іскрометні, неймовірні, що серце спопеляють неухильно, зирнув би пильно; а потім у пориві мсти останнім розтис би пальці, вборканий коханням[127].

Коли задзвонив телефон, я лежав на підлозі долілиць і притискав до серця листа Джуліан і Rime[128]. Я, похитуючись, звівся на ноги посеред чорних сузір’їв і підійшов до апарата. Почув голос Джуліан.

Ні, це не був її голос, це була Рейчел. От лише коли Рейчел хвилювалася, її голос жахливо був подібний до доньчиного.

— Ох… — сказав я, — ох… — Слухавку я тримав далеко від себе. Тієї миті в очах щось п’яно спалахнуло, і я побачив Джуліан у її чорних колготках, її чорній курточці, її білій сорочці; вона тримала овечий череп у мене перед обличчям. — Що сталося, Рейчел, я не чую…

— Бредлі, чи не могли б ви негайно приїхати сюди?

— Я їду з Лондона.

— Будь ласка, чи не могли б ви негайно приїхати, це дуже, дуже терміново.

— Чому б вам не прийти сюди?

— Ні. Бредлі, ви мусите приїхати, благаю вас. Будь ласка, приїжджайте, це стосується Джуліан.

— Рейчел, вона у Венеції, чи не так? Ви знаєте її адресу? Я отримав від неї листа. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Ви знаєте це? Чи немає у вас там Арнольдового записника, де можна подивитися адресу?

— Бредлі, приїжджайте сюди негайно. Це дуже… важливо. Я розповім вам усе… що ви хочете знати… лише приїдьте…

— Що сталося, Рейчел? Рейчел, із Джуліан усе гаразд? Ви ж не отримали поганих новин? О Господи, вони зазнали аварії?

— Я все вам розповім. Лише приїдьте сюди. Нумо, мерщій, не гайте часу, беріть таксі, кожна секунда має значення.

— Рейчел, із Джуліан усе гаразд?

— Так, так, так, просто приїдьте.

Тремтливими руками я заплатив за таксі, розкидавши гроші по всій машині, бігцем минув доріжку й загупав дверним молотком. Рейчел одразу відчинила двері.

Я ледве впізнав її. Чи, радше, я впізнав у ній лиховісну примару, збентежену постать у сльозах із початку цієї історії; її обличчя страшно набрякло від сліз, і, схоже, знову з’явився синець, а можливо, це був просто бруд, як у дитини, що довго розмазувала сльози.

— Рейчел, сталася аварія, і вони зателефонували, вона травмувалася? Що сталося, що сталося?

Рейчел сіла на стілець у передпокої й голосно, жахливо й дзвінко застогнала, хитаючись туди-сюди.

— Рейчел… із Джуліан сталося щось жахливе… що це? О Господи, що сталося?

За хвилину чи дві Рейчел підвелася, не припиняючи стогнати, і обіперлася на стіну. Її волосся скуйовдилося пишною, заплутаною кучерявою копицею, як у божевільної, пасма падали на очі й чоло. Мокрі вуста розтулилися й тремтіли. З очей, що перетворилися на щілини між набряклими повіками, повільно текли великі сльози. Напружено, наче звір, вона пройшла повз мене, спираючись на стіну, і рушила до дверей у вітальню. Вона штовхнула двері, відчинила їх і жестом покликала мене за собою. Я підійшов до неї.

Арнольд лежав на підлозі біля вікна. Із садка світило сонце й освітлювало його коричневі твідові штани, але голова залишалася в затінку. Мої очі напружилися й закліпали, наче намагаючись зазирнути в інший вимір. Арнольдова голова лежала на підлозі, на чомусь дивному, що скидалося на тацю. Вона лежала в мокрій червоній плямі, яка просочила килим навколо. Я підійшов ближче й нахилився.

Арнольд лежав на боці, підтягнувши коліна й простягнувши одну руку в напрямку моєї ноги. Його очі були наполовину заплющеними, між повіками виднілися білки; зуби були зчеплені, вуста дещо витягнуті вперед, наче Баффін гарчав. Кров запеклася на його світлому розхристаному волоссі, мармуровими візерунками висохла на щоках і шиї. Я бачив збоку на черепі жахливу вм’ятину, потемніле волосся спадало до цієї западини, наче Арнольдова голова була зроблена з воску й хтось міцно натиснув на неї своїм сильним пальцем. Жилка на скроні поки що легенько пульсувала.

На килимі в калюжі крові лежала велика коцюба. Кров була червона й липка, мов заварний крем, і вже затягувалася плівкою. Я торкнувся, а потім ухопився за нагріте сонцем твідове Арнольдове плече, намагаючись трохи відсунути Баффіна, але він здавався таким тяжким, мов свинцем налитим, його наче прикрутили до підлоги, а може, у моїх тремтливих кінцівках не було достатньо сили. Я позадкував і наступив своїми заплямованими кров’ю черевиками на Арнольдові окуляри, які лежали поряд із калюжею крові.

— О Боже… ви скоїли це… коцюбою…

— Він помер… точно помер… так? — прошепотіла вона.

— Я не знаю… О Боже…

— Він помер, він помер, — і далі шепотіла Рейчел.