Айрис Мердок – Чорний принц (страница 62)

— Сядьте, будь ласка.

Я сів, і вона відпустила мою руку.

Ми дивилися одне на одного.

— Бредлі, ви не можете піти.

— Скидається на те. Тобі відомо, що ти дуже груба юна леді?

— Це не грубість. Це дещо, що я мушу зрозуміти. Ви кажете, що думаєте лише про себе. Гаразд. Я думаю лише про себе. Хоча ви це почали. Але тепер не можете просто припинити, коли вам заманеться. Тепер я повноцінний партнер у грі.

— Сподіваюся, тобі подобається гра. Мабуть, приємно відчути кров на кігтиках. Матимеш дещо приємне, що можна обдумати, лежачи в ліжечку сьогодні вночі.

— Не поводьтеся зі мною так огидно, Бредлі. Тут немає моєї провини. Я не пропонувала закохуватися в мене. Мені таке ніколи й не снилося. Коли це сталося? Коли ви стали дивитися на мене такими очима?

— Послухай, Джуліан, — сказав я, — такими спогадами дуже приємно розважитися, коли двоє кохають одне одного. Але коли хтось один кохає, а другий — ні, спогади втрачають свою привабливість. Те, що я, на жаль, закохався в тебе, не заважає мені знати тобі ціну: ти дуже юна, тобі бракує освіти, бракує досвіду, і, з багатьох поглядів, ти — легковажна дівчинка. І я не збираюся догоджати твоїй легковажності жодним словом з історії цих почуттів. Я знаю, що тебе, мабуть, це неабияк потішило. Але ти мусиш спробувати бути трохи дорослішою, холоднішою й нещаднішою щодо цього й просто відмежуватися. Ти не можеш із цим гратися. Твоя допитливість залишиться невдоволеною, а твоє марнославство непотішеним. І ти, я сподіваюся, на відміну від мене, триматимеш язика за зубами. Я не можу заборонити тобі пліткувати й сміятися із цього, але прошу тебе так не чинити.

Джуліан трохи помовчала й відповіла:

— Здається, ви мене зовсім не знаєте. Ви впевнені, що кохаєте саме мене?

— Гаразд, припустімо, що можу довіряти твоїй розважливості. А тепер я мушу попросити тебе звільнити мене від цього злого й суворого допиту.

Джуліан ще трохи помовчала й сказала:

— То завтра ви їдете? Куди?

— За кордон.

— І що мені робити? Просто заховати цей вечір під замок і викинути з голови?

— Так.

— Гадаєте, це можливо?

— Ти достеменно добре розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію. І скільки вам знадобиться часу, щоб позбутися цього, як ви висловилися, нещасливого захоплення?

— Я не вживав слова «захоплення».

— Припустімо, я скажу, що ви лише хочете опинитися зі мною в ліжку.

— Припустімо, скажеш.

— Тобто вас не турбує моя думка?

— Уже ні.

— Тому що ви зіпсували всю втіху, яку давало ваше кохання, перетягнувши його зі світу фантазій до світу реального?

Цього разу я підвівся і, швидко ступаючи, відійшов досить далеко. Джуліан була наче видіння: ноги розтинали червону шовкову сукню із синіми тюльпанами, вона бігла, мов спартанка, мерехтіли блискучі сині черевики, руки простягнулися вперед. Тепер вона знову з’явилася на моєму шляху, і ми зупинилися обіч вантажівки з білими коробками. Особливий запах, який я не міг ідентифікувати, налетів на мене бджолиним роєм і приніс із собою жахливі асоціації. Я обіперся на задній борт вантажівки й застогнав.

— Бредлі, можна мені торкнутися вас?

— Ні. Будь ласка, іди геть. Якщо хоч трішки жалієш мене, іди.

— Бредлі, ви засмутили мене й тепер мусите дозволити виговоритися. Я теж хочу зрозуміти, ви й гадки не маєте…

— Я знаю, тобі огидно.

— Ви кажете, що не думаєте про мене. І насправді не думаєте!

— Що за клятий сморід! Що в цих коробках?

— Полуниця.

— Полуниця! — Запах юних ілюзій і гарячковитої скороминущої радості.

— Ви кажете, що кохаєте мене, але я навіть не цікавлю вас.

— Нєа. А тепер — на все добре. Прошу.

— Ви, вочевидь, не думаєте, що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Нєа. Що?

— Що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Не кажи дурниць, — сказав я. — Поводишся по-дитячому.

Біля наших ніг тинялися голуби, не певні, день зараз чи ніч. Я спостерігав за ними.

— Ваше кохання, мабуть, самий лише… як же це слово?.. соліпсизм, якщо ви навіть не уявляєте й не замислюєтеся, що відчуваю я.

— Так, — погодився я, — це соліпсизм. Мусить бути. Це гра, в яку я граю сам із собою.

— Тоді вам не варто було розповідати мені.

— Тут я поділяю твою думку.

— Але хіба ви не хочете знати, що я відчуваю?

— Я не збираюся збуджуватися через твої почуття, — повідомив я. — Ти дуже легковажна юна дівчина. Тебе тішить і бентежить те, що старший чоловік через тебе поводиться як дурень. Можливо, з тобою таке вперше, але, поза сумнівами, не востаннє. Звісно ж, тобі хочеться трішки розвідати ситуацію, прозондувати свої почуття, удати кілька емоцій. Мені це ні до чого. Я, безумовно, розумію: щоб відкинути все це — як тобі варто зробити, — потрібно бути значно старшою, розсудливішою й холоднокровнішою, ніж ти. Отже, ти так само, як я, не можеш учинити, як варто. Дуже шкода. А тепер забираймося від цієї бісової полуниці. Я йду додому.

Я рушив геть, але цього разу значно повільніше. Джуліан ішла поруч зі мною. Ми повернули на Генрієтта-стрит. Я почувався жахливо збудженим, але вирішив не показувати цього. А ще я відчував, що наважився чи дозволив наважитися на крок, який може виявитися фатальним. Протестував, що не розмовлятиму про кохання, а насправді говорив лише про нього й ні про що інше. І це дало мені глибоке гіркувато-солодке задоволення. Ця дискусія, ця суперечка, ця боротьба почалася і могла тривати та тривати й перетворитися для мене на згубну звичку. Якщо вона хотіла розмовляти про це, хіба міг я знайти в собі сили, щоб відмовитися? Я був би найщасливішою людиною, якби міг померти від цієї розмови. Я з потрясінням збагнув, наскільки це обговорення за двадцять хвилин посилило й ускладнило моє кохання до неї. Раніше моє почуття було велетенським, але йому бракувало деталей. Тепер тут з’явилися печери, з’явилися лабіринти. А незабаром… Складність зробить його сильнішим, глибшим і ще безнадійніше непоправним. Тепер я мав набагато більше матеріалу для роздумів, набагато більше, щоб живитися ним. О Господи!

— Бредлі, скільки вам років?

Це запитання заскочило мене геть зненацька, але я миттєво відповів:

— Сорок шість.

Важко пояснити, чому я збрехав. Частково це був лише гіркий жарт. Я так занурився в пророчі підрахунки шкоди, завданої цим вечором, обчислював, наскільки тепер посилиться біль утрати, ревнощів і розпачу, що питання про мій вік стало останньою краплею, останньою дрібкою солі на мою рану. Залишалося лише пожартувати. Хай там як, дівчина напевно знала мій вік. Проте в іншій частині мого мозку виникла думка: мені «насправді» не п’ятдесят вісім, бути такого не може. Я почуваюся молодим, маю молодечий вигляд. Негайний інстинкт підказав, що варто приховати правду. Взагалі я збирався сказати сорок вісім, а потім перескочив на сорок шість. Цей вік здавався обґрунтованим, прийнятним, правильним.

На мить Джуліан змовкла. Вона здавалася здивованою. Ми повернули до Бедфорд-стрит. Там вона озвалася:

— Ох, тоді ви трохи старший за мого батька. Я вважала вас молодшим.

Я безпомічно засміявся, тихо голосячи про себе; як кумедно це було, яке витончене божевілля. Звісно ж, молодь не зважає на вік, не усвідомлює різницю в часі. Усі, кому за тридцять, здаються їм більш-менш однаковими. А я носив облудну моложаву маску. Ой, смішно смішно смішно.

— Бредлі, не смійтеся так жахливо, що ж таке? Будь ласка, зупинімося й поговорімо, я мушу як слід поговорити з вами сьогодні.

— Гаразд, зупинимося й поговоримо.

— Що це за місце?

— Ініґо Джонс дає нам черговий шанс.

Минувши скромні ворота й дві запнуті тканиною урни, ми опинилися біля західного кінця церкви, куди дістатися можна було лише із цього боку. Я повернув до стемнілого внутрішнього дворика й вийшов у садок. Доріжка вела до тьмяно освітлених дверей гарненької комори, де знайшли свій останній спочинок Лелі[97], Вічерлі[98], Ґрінлінґ Ґіббонз[99], Арне[100] та Еллен Террі[101]. Це було коричневе й домашнє, викладене з цегли обличчя чарівної елегантності, значно чистіша англійська краса. У саду, де вже стемніло, я сів на лавку. Трохи далі ліхтар кидав тьмяне світло на троянди мандаринового кольору, від чого вони здавалися восковими. Повз нас нечутно та м’яко, наче пташина тінь, шмигнув кіт. Коли Джуліан сіла поруч зі мною, я відсунувся. Я не не не торкатимусь цієї дівчини. Безумовно, було божевіллям вести далі нашу суперечку. Але я наразі заслаб від душевного розладу, від жахливої божевільної схибленості всього, що відбувалося. Після брехні про мій вік уся розсудливість, усі спроби самозахисту видавалися абсолютно беззмістовними.

— Ще ніколи нікого не нудило через мене, — сказала Джуліан.

— Не лесть собі. Почасти це через Штрауса.

— Старий добрий Штраус.

Я сидів, наче єгиптянин: випроставшись і склавши руки на колінах, — і дивився в темряву, де кіт, схожий на тінь, з мороку ночі зліпив собі друга для розваг. Тепла долоня легенько й запитально торкнулася кісточок моїх стиснутих кулаків.