Айрис Мердок – Чорний принц (страница 63)
— Не треба, Джуліан. Я справді за хвилину піду геть. Прошу, спробуй полегшити мені це завдання.
Вона забрала руку.
— Бредлі, не будьте таким байдужим до мене.
— Може, я й поводжуся дурнем, але це ще не причина, щоб ти поводилася, наче клята шльондра.
— Так що йди в черниці. До побачення[102].
— Я розумію, що тебе це неабияк розважає. Але, прошу, припини, помовч і не торкайся мене.
— Я не мовчатиму й торкатимусь. — Вона знову поклала на мою руку свою долоню-мучительку.
— Ти поводишся… — вів я далі, — так погано… я б ніколи не… повірив… що ти можеш бути такою… легковажною і… недоброю.
Я повернувся до неї обличчям і міцно вхопив її злочинну руку трохи вище від зап’ястя. Коли я швидше вгадав, аніж побачив її збуджене напівусміхнене обличчя, мене накрило хвилею приголомшення. Тоді я дуже спокійно й упевнено поклав руки Джуліан на плечі та надзвичайно обачно поцілував її в губи.
Існують райські миті, що вартують тисячоліть у пеклі, принаймні так ми гадаємо, але не завжди сповна усвідомлюємо це в момент насолоди. Я усвідомлював сповна. Я знав, що це була гарна угода, навіть якщо вона зруйнує світ. Раніше я уявляв собі, як цілую Джуліан, але у своїй уяві не міг намалювати тієї сконцентрованої чистої радості, того розпеченого захвату від торкання устами до уст, торкання собою до її єства.
Через геть неочікувані відчуття від можливості обійняти й поцілувати її я відчув таке небувале піднесення, що, гадаю, не одразу зрозумів, що вона теж обіймає й цілує мене. Обидві її руки сплелися на моїй шиї, вуста палали, очі заплющилися.
Я повернув голову, взявся відштовхувати її від себе, і тоді вона розчепила руки на моїй шиї. Відпустити її мені допомогла незграбність, властива поцілунку, коли його учасники сидять. Ми відсунулися одне від одного.
— Ти не мала б цього робити, — зауважив я.
— Бредлі, я кохаю вас.
— Не верзи брехливих дурниць.
— То що мені робити? Ви не хочете вислухати мене. Вважаєте мене дитиною, вважаєте, що я граюся, але це не так. Звісно ж, я збентежена. Я знаю вас так довго, усе моє життя. Я завжди любила вас. Будь ласка, не переривайте мене. Ох, якби ви тільки знали, як я чекала, що ви прийдете до нас, як мріяла поговорити з вами, розповісти щось. Ви ніколи не помічали, але безліч речей не існували для мене по-справжньому, поки я не розповідала про них вам. Якби ви тільки знали, як я завжди захоплювалася вами. У дитинстві я часто казала, що хочу за вас заміж. Пригадуєте? Упевнена, що ні. Ви завжди були моїм ідеалом чоловіка. І це не дурнуваті дитячі вигадки, це навіть не якесь там захоплення, а справжнє міцне кохання. Звичайно, це кохання, хоча ще недавно я не загадувалася над питаннями про нього, не думала й навіть не називала його імені, але, щойно відчула себе дорослою, запитала себе про нього та думаю про нього. Відколи стала жінкою, я так сильно прагнула бути поруч із вами, так хотіла по-справжньому пізнати вас. Чому, на вашу думку, я здійняла всю ту метушню навколо обговорення п’єси? Я справді хотіла її обговорити. Але набагато більше я хотіла й потребувала вашої прихильності й вашої уваги. Господи, я хотіла просто
— Як щодо Септімуса? — поцікавився я.
— Кого?
— Септімуса. Септімуса Ліча. Твого хлопця. Невже ти навіть не спромоглася подумати про нього кілька хвилин?
— Ах, він. Я просто так сказала. Гадаю, я сказала так, бо мені хотілося трішки подражнити вас. Він не мій хлопець, просто друг. У мене взагалі немає хлопця.
Я пильно дивився на неї. Вона сиділа на лавиці боком, шовк напнувся на одному коліні. Я поглянув на низку синіх ґудзичків, що збігали до западинки між грудьми. Її розкуйовджене волосся зараз більше скидалося на тюрбан, а не шолом, і пухнасто стирчало над тім’ям, куди її рука несвідомо й нервово відкинула його з чола. Обличчя Джуліан сяяло якоюсь розумною пристрастю та емоціями, що їх я не наважився назвати. Вона справді більше не була дитиною. Вона цілком заволоділа своєю жіночністю, її владою й могутністю.
— Зрозуміло, — сказав я, підвівся та швидко подався до хвіртки.
Я повернув на Бедфорд-стрит у напрямку станції Лестер-сквер. Коли перетинав Ґаррик-стрит, Джуліан, яка йшла поряд, узяла мене під праву руку своєю лівою. А я своєю лівою рукою обережно відчепив її руку й повернув до звичного положення. Ми мовчки дісталися до рогу Сент-Мартін-лейн.
— Я бачу, ви вирішили не вірити й не зважати на всі мої слова, — промовила Джуліан. — Схоже, ви досі гадаєте, наче мені дванадцять років.
— Ні-ні, — заперечив я, — я ретельно зважаю на твоє зізнання, і воно здалося мені цікавим, навіть зворушливим. А ще, зважаючи на те, що ти вигадала його під впливом імпульсу, надзвичайно вдало сформульованим. Проте йому бракувало деталей і чіткості, а ще я не збагнув прихованого сенсу, якщо він там був.
— Господи, Бредлі, я кохаю вас.
— Дуже люб’язно з твого боку.
— Я не вигадую. Це правда.
— Я не звинувачую тебе в лицемірстві. Ти просто й гадки не маєш, про що говориш. Сама зізналася, що збентежена.
— Правда.
— Основна причина твого збентеження цілком очевидна. Я подобався тобі, чи, як люб’язно висловилася, ти кохала мене, ще малою, неосвіченою, невинною дитиною, а я був гостем, що справляє враження: письменник, батьків друг тощо. Тепер ти доросла, а я значно старший за тебе, і раптом ми помітили, що живемо в одному й тому самому світі дорослих. Навіть якщо не зважати на шок, який пережила цього вечора, ти природно здивована і, можливо, в піднесеному настрої від відкриття, що ми тепер із тобою в чомусь рівні. Що ж у цій новій ситуації станеться з твоїми колишніми почуттями до чоловіка, яким ти захоплювалася в дитинстві? Чи важливе це запитання? Саме по собі, ймовірно, ні. Але моя поведінка, яку неможливо пробачити, на якусь мить надала йому надзвичайної важливості. Налякана, потішена та схвильована моїм ідіотським зізнанням, ти відчула потребу відповісти — плутано й незрозуміло; завтра ти напевно забудеш свої слова. Ось і все. Хвала Богу, ми вже на станції.
Ми спустилися до станції. Стояли, дивлячись у вічі одне одному в яскравому світлі біля автоматів із квитками, майже нерухомі серед натовпу людей, що рухалися довкола. Ми так зосередилися одне на одному, наче були самі в найтихіших садах чи на велетенському порожньому тібетському плато.
— Хіба мій поцілунок був заплутаним і незрозумілим? — перепитала Джуліан.
— Ти поїдеш додому на потязі, — не піддавався я. — А тепер — на добраніч.
— Бредлі, ви зрозуміли, що я сказала?
— Ти сама не знаєш, що сказала. Завтра це здаватиметься поганим сном.
— Подивимось! Принаймні ви розмовляли зі мною, сперечалися.
— Тут немає про що розмовляти. Я просто безвідповідально розтягував задоволення від того, що можу побути з тобою.
— Послухайте, я не мушу йти.
— Так, мусиш. Усьому край.
— Ні. Ви ж не поїдете з Лондона, будь ласочка? Чи поїдете?
— Я не… поїду з Лондона, — здався я.
— Ми побачимося завтра?
— Можливо.
— Я зателефоную близько десятої.
— На добраніч.
Не обіймаючи Джуліан, я нахилився й легесенько торкнувся її уст своїми. Потім одразу повернувся та збіг сходами на Черинґ-Кросс-роуд. Я йшов наосліп, вишкірившись від радості.
Гадаю, я спав. То прокидався від блаженного поштовху, то знову поринав у сон. Моє тіло страждало від солодкого болісного бажання, бажання, що його, як виявилося раптом, можна задовольнити. Я тихенько стогнав собі під ніс. Я складався з чогось іншого, чогось смачного, і в цьому теплому заціпенінні пульсувала моя свідомість. Я був зроблений з меду, вершків і марципана, але водночас — зі сталі. Я був сталевим дротом, що ледь помітно вібрував у імлі синьої порожнечі. Ці слова, звісно ж, не передають моїх відчуттів; це не вдалося б жодному слову. Я не думав. Я існував. Коли уривисті думки намагалися вдертися до раю, я виганяв їх геть.
Я рано встав, поголився з величною неквапливістю, одягнувся з поблажливою ретельністю й довго вивчав себе в дзеркалі. Вигляд я мав десь на тридцять п’ять. Гаразд, на сорок. Через свій нещодавній режим я схуд, і це мені пасувало. Тьмяне шовковисте, трохи посивіле світле волосся, пряме й густе, тонкий непотворний ніс із великими ніздрями, сіро-сині, мов граніт, очі, гарні вилиці, високе чоло, тонкий рот — обличчя інтелектуала. А ще — обличчя пуританина. То й що?
Я випив трохи води. Зрозуміло, що про їжу знову й мови не було. Мене нудило, і била пропасниця, але минулу ніч я провів у раю, і його благодать досі не покинула мене. Я пішов до вітальні та знову недбало повитирав пилюку з поверхонь, що найбільше впадали у вічі й уже припали пилом. Потім сів і дозволив кільком думкам оселитися в моїй голові.
Загалом я міг привітати себе, бо поводився минулої ночі достатньо стримано. Щоправда, мене знудило просто їй під ноги, і я зізнався їй у коханні такими словами, що вона одразу, як я зауважив, зрозуміла всю серйозність ситуації. Але потім я поводився гідно. (Почасти, звісно ж, завдяки значній оманливій насолоді від її присутності.) Я не міг звинуватити себе в тому, що