Айрис Мердок – Чорний принц (страница 61)

Я збагнув, що якось застогнав, коли мій сусід праворуч, якого я щойно вперше помітив, повернувся й витріщився на мене. Тієї ж миті мені здалося, що мій шлунок звідкись ізгори ковзнув донизу, а потім знову швидко вигнувся дугою, і в роті одразу ж з’явився гіркуватий присмак. Я рвучко пробурмотів Джуліан: «Пробач!» — і звівся на рівні. Незграбно заскрипіли крісла, коли шестеро людей у кінці ряду встали, щоб пропустити мене. Я протиснувся повз них, послизнувся на якійсь сходинці, а жахливо безжалісний солодкий звук і досі стискав мої плечі своїми пазурами. Тоді я проштовхався через двері під сяйливим написом «Вихід» й опинився в яскраво освітленому, абсолютно пустому й несподівано тихому фойє. Я пішов швидше. Мене, поза сумнівом, ось-ось мало вивернути.

Вибір місця, де тебе знудить, завжди стосується власної значущості та лише додає до безсоромного жаху, завданого нудотою, і нових болісних відчуттів. Тільки не на килим, не на стіл, не на сукню господині. Я не хотів, щоб мене знудило в межах Королівського оперного театру, і мені це вдалося. Я вискочив на безлюдну вбогу вуличку, де гостро й пряно пахло ранніми сутінками. Колони оперного театру мерехтіли позаду мене блідим золотом і в цьому злиденному місці видавалися галереєю зруйнованого, чи, можливо, вигаданого, чи, можливо, збудованого за допомогою чарів палацу, до якого насправді притискалися зелені й білі галереї чужоземного фруктового базару, що нагадували про італійське Відродження. Я повернув за ріг і наштовхнувся на стрій із близько тисячі персиків, що вишикувалися рядами в коробках за декоративними ґратками. Я обережно вхопився за ґрати однією рукою, нахилився вперед, і мене знудило.

Блювання — химерне відчуття, взагалі sui generis[93]. І особливо шокує те, як мимовільно ваше тіло з неабиякими готовністю й рішучістю вчиняє щось незвичне. Тут не посперечаєшся. Тебе просто «хапає». Блювотні маси так химерно підіймаються, подолавши силу тяжіння, що ще більше здається, наче тебе схопила й трясе якась неземна сила. Я чув, що деякі люди насолоджуються блюванням, і, гадаю, можу собі це уявити, попри те що не поділяю їхніх смаків. Є в цьому якесь відчуття досягнення. Якщо ти не ведеш боротьбу з наказами шлунка, то, напевно, можеш діставати задоволення, відчуваючи себе його безпомічним механізмом. А полегшення після блювання — узагалі окрема пісня.

Я трошки постояв так, нахилившись і роздивляючись те, що накоїв; відчував, що обличчя вологе від сліз і що його прохолодно обвіває вітерець. Пригадалася оболонка страждань, досі припорошена цукром. Неминуча втрата коханого. Раптом я відчув Джуліан. Не можу пояснити цього. Виснажений, переможений, загнаний у кут, змучений, я просто відчув, що вона є. У цьому не було особливої радості чи полегшення, лише абсолютне й категоричне осягнення її суті.

Я помітив, що біля мене хтось стоїть.

— Як ви почуваєтеся, Бредлі? — запитала Джуліан.

Я рушив геть від неї, незграбно намацав носовичок і ретельно витер рота, намагаючись прополоскати його всередині слиною.

Ішов уздовж коридору, що складався із самих лише кліток. Я був у в’язниці, у концентраційному таборі. Там була стіна з прозорих мішків, повних вогняно-червоної моркви. Морквини дивилися на мене, мов глузливі пики, мов мавпячі зади. Я обережно та розмірено дихав і прислухався до свого шлунка, погладжуючи його обома руками. Потім повернув до освітленої галереї та знову проекзаменував шлунок смородом гнилого салату-латуку. Простував далі, переймаючись власним диханням. Лише зараз я відчув порожнечу й слабкість. Відчув, що опинився на краю світу, наче олень, який, не в змозі бігти далі, повертається та схиляє голову перед хортами. Відчув себе Актеоном, проклятим, загнаним і роздертим на шматки[94].

Джуліан ішла за мною назирці. Я чув негучну чечітку підборів на липкому хіднику, і все моє тіло осягало її присутність позаду.

— Бредлі, хочете кави? Он там є намет.

— Ні.

— Може, посидимо десь?

— Немає де сісти.

Ми пройшли між двома вантажівками з молочно-білими коробками темних вишень і вийшли під голе небо. Темнішало, ліхтарі вихоплювали огрядні, по-військовому елегантні обриси овочевого ринку, що скидався на склад боєприпасів, убогі казарми вісімнадцятого століття; о цій порі тут було тихо й безрадісно, як у монастирі. Навпроти нас з’явився просторий занедбаний і захаращений візками східний портик церкви, спроектованої Ініґо Джонсом[95], а на другому його кінці тулився намет, запропонований Джуліан. Слабке й мінливе ліхтарне світло, що саме здавалося брудним, вихоплювало товсті колони, кількох працівників базару, які відпочивали, велетенську купу овочевих решток і поламані картонні коробки. Усе це скидалося на невеличке розбите італійське містечко, зображене Хоґартом[96].

Джуліан усілася на базу однієї з колон у темному кінці портика, я вмостився поруч, настільки, наскільки дозволила опуклість колони. Під ногами, під сідницями, за спиною я відчував густу багнюку й бруд Лондона. У конусі тьмяного світла я побачив, як задерлася сукня Джуліан, побачив її димчасто-сині колготки, з-під яких просвічувалася плоть, її черевики, теж сині, до яких я так обачно притискався своїм черевиком.

— Бідолашний Бредлі, — озвалася дівчина.

— Мені шкода.

— Це сталося через музику?

— Ні, через тебе. Вибач.

Ми помовчали, здавалося, цілу вічність. Я зітхнув, обіперся на колону й відчув, як кілька сльозин, які проґавили свій вихід на сцену, тихо, лагідно й повільно забриніли на очах і пролилися. Я роздивлявся сині черевики Джуліан.

— Як «через мене»? — запитала врешті дівчина.

— Я страшенно закоханий у тебе. Але, будь ласка, не переймайся цим.

Джуліан присвиснула. Ні, вона видала не зовсім цей звук. Просто задумливо й розважливо видихнула повітря.

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Я десь так і думала.

— Звідки, дідько візьми, ти могла знати? — сказав я, потер обличчя та притис губи до мокрої долоні.

— Я зрозуміла з того, як ви мене поцілували минулого тижня.

— Ох, і справді. Ну, мені шкода. Гадаю, зараз мені краще піти додому. Завтра я поїду з Лондона. Мені дуже прикро, що зіпсував тобі вечір. Сподіваюся, ти пробачиш мою свинську поведінку. Гадаю, ти не забруднила свою чарівну сукню. На добраніч.

Я й справді звівся на рівні. Відчув себе порожнім, легким і здатним пересуватися. Спочатку плоть, потім дух. Я був рушив у бік Генрієтта-стрит.

Джуліан заступила мені дорогу. Я бачив її дуже напружене та ясне обличчя — маску пташки, маску лисиці.

— Бредлі, не йдіть. Ходіть сюди й сядьте знову ще на хвилинку. — Вона поклала долоню на мою руку.

Я відхилився.

— Це не гра для маленьких дівчаток, — сказав я їй.

Ми дивилися в обличчя одне одному.

— Повертайтеся. Прошу.

Я повернувся, знову сів і затулив лице рукою. Потім відчув, що Джуліан намагається протиснутися крізь мою зігнуту руку. Я знову відштовхнув її. Відчув таку рішучість і лють, наче тієї миті ненавидів її та міг навіть убити.

— Бредлі, не… будьте таким… Прошу, поговоріть зі мною.

— Не торкайся мене, — попередив я.

— Гаразд, не буду. Але, будь ласка, поговорімо.

— Немає про що говорити. Я й так учинив те, чого заприсягся собі ніколи не чинити: розповів тобі про свій стан. Мені не слід перебільшувати, гадаю, ти й сама вже збагнула, що все це надзвичайно серйозно. Завтра я зроблю те, що мав зробити ще раніше, — поїду геть. І я не збираюся тішити твоє дівоче марнославство, демонструючи свої почуття.

— Бредлі, послухайте, послухайте-но. Я не вмію пояснювати чи сперечатися, але… Розумієте, ви не можете просто вивалити все це на мене та втекти. Так нечесно. Ви мусите це розуміти.

— Де я, а де чесність, — заперечив. — Я лише хочу вижити. Упевнений, тебе напосідає допитливість, і ти природно намагатимешся задовольнити її. Мабуть, навіть увічливість підказує, що не варто бути таким різким. Але, слово честі, мені начхати на твої почуття й таке інше. Це, напевно, мій найгірший учинок. Та справу зроблено, і немає сенсу затягувати з розтином, хай би яке задоволення ти від цього діставала.

— Ви не хочете розповісти мені про своє кохання?

Запитання вражало своєю простотою. Відповідь була очевидною:

— Ні. Усе вже зіпсовано. Я незліченну кількість разів уявляв, як звірюся тобі, але все це — лише фантазії. У реальному світі я не можу розповісти тобі про кохання. Реальний світ відкидає таку можливість. Вона не злочинна, просто сміховинна. Я почуваюся холодним і… стриманим. Чого ти хочеш? Почути, як я оспівую твої очі?

— Хіба, коли говориш про кохання… воно одразу… закінчується?

— Ні. Але це не… це не… це більше не має слів… це лише те, що я мушу забрати із собою й жити з ним. Поки я тобі нічого не сказав, я міг безкінечно уявляти, як звіряюся тобі. А тепер… мені відрізали язика.

— Я… Бредлі, не йдіть… я мушу… ох, допоможіть-но мені… знайти правильні слова… Це важливо… І це стосується мене… А ви говорите так, наче, крім вас, тут нікого немає.

— Крім мене, тут нікого немає, — погодився я. — Ти — лише персонаж моїх мрій.

— Це неправда. Я жива. Я чую ваші слова. Я можу страждати.

— Страждати? Ти? — Засміявшись, я підвівся та знову рушив геть.

Цього разу, перш ніж мені вдалося ступити кілька кроків, Джуліан спромоглася, не підводячись, упіймати мою руку своїми двома. Я подивився згори на її обличчя. Хотів витягти руку з її долонь, але десь між мозком і рукою наказ загубився. Я стояв і дивився в її наполегливе обличчя, що тепер здавалося жорсткішим і старшим. Вона пильно розглядала мене, не ніжно, але напружено насупившись: очі звузилися до вузьких запитальних прямокутників, вуста трохи розтулилися, ніс зморщився, наче з ледь помітним гидливим ваганням. Вона озвалася: