Айрис Мердок – Чорний принц (страница 52)
Я глипнув униз, а потім узявся копирсатися в ній. Намисто та інші прикраси. Емаль. Невеличка мармурова (чи щось таке) статуетка. Два срібних кубки та ще деякі дрібнички.
— Вам пощастило, Прісцилла буде в захваті. А що з норкою?
— До цього я й веду, — повідомив Роджер. — Боюся, я продав її. Коли ми бачилися востаннє, її вже було продано. Ми з Прісциллою домовлялися, що це хутро буде інвестицією. Я віддам їй половину прибутку. Найближчим часом.
— Вона може не турбуватися, — утрутилася Меріґолд, притискаючи свій елегантний синій шкіряний черевик до Роджерового. Вона постійно рухала рукою, і її рукав легенько й ритмічно торкався його.
— Усі прикраси тут, — запевнив Роджер, — і дрібнички з її туалетного столика. Одяг Меріґолд запакувала в три скрині. Куди нам їх надіслати?
Я записав адресу в Ноттінґ-Гілл.
— Я не поклала всю стару косметику, — додала Меріґолд, — а ще там була купа старих поясів зі шлейками й такого…
— А ти можеш сказати Прісциллі, що ми хочемо одразу дістати розлучення? Звичайно, я щомісяця платитиму гроші на її утримання.
— Ми не збідніємо, — погодилася Меріґолд, торкаючись своїм рукавом Роджерового. — Коли малятко народиться, я повернуся на роботу.
— А ким ви працюєте?
— Я стоматолог.
— Вам пощастило. — Я засміявся від незаплямованої joie de vivre. Кумедно, така чарівна дівчина — дантист!
— Ти ж обов’язково розповіси про нас Прісциллі? — урівноважено перепитав Роджер.
— Так, так. Усе буде добре — і все буде добре, як зауважила Джуліан.
— Джуліан?
— Джуліан Баффін, дочка мого друга.
— Вона донька Арнольда Баффіна? — поцікавилася Меріґолд. — Я обожнюю його книжки, він мій улюблений письменник.
— Вам уже час, діти мої, — сказав я, підводячись. Я не міг дочекатися, щоб лишитися на самоті зі своїми думками. — Якнайкраще владнаю все з Прісциллою. Залишилося лише побажати вам обом щастя.
— Зізнаюся, ти мене здивував, — відгукнувся Роджер.
— Те, що я по-свинськи поводитимусь із вами, не допоможе Прісциллі.
— Ви такий
— Цьомки-бомки моєму улюбленому стоматологові! — крикнув я їм навздогін.
— Він, мабуть, п’яний, — пролунав голос Роджера, коли я зачинив двері.
Я повернувся до вітальні та впав долілиць на чорний вовняний килимок.
— Угадай, що в мене в сумці! — сказав я Прісциллі.
Був вечір того самого дня. До будинку мене пустив Френсіс. Крістіан ніде не було видно.
Прісцилла досі перебувала в «новій» спальні нагорі з пошарпаним штучним бамбуком на стінах. Чорні простирадла на овальному ліжку були скуйовджені — Прісцилла, поза сумнівами, щойно встала.
Тепер вона сиділа в схожому на лікарняний білому халаті на ослінчику навпроти страшенно блискучого туалетного столика. Коли я прийшов, вона роздивлялася себе в дзеркало і, привітавшись зі мною без усмішки, повернулась до свого заняття. Сестра до білизнú напудрила обличчя, намалювала криваво-червоним губи й мала гротескний вигляд, наче підстаркувата гейша.
Вона не відповіла мені, а потім раптом схопила велику банку з масним кольдкремом і заходилася рясно штукатурити ним обличчя. Крем змішався з помадою й почервонішав. Прісцилла розмащувала рожеву суміш по обличчю, жадібно вдивляючись собі в очі.
— Подивись, — не вгавав я, — дивись, хто прийшов!
Я поставив білу статуетку на скляну поверхню туалетного столика. Поряд із нею виклав емаль і малахітову шкатулку. Витяг клубок переплутаного намиста.
Прісцилла дивилася на речі. Потім, так і не торкнувшись їх, узяла паперову серветку й заходилася витирати з обличчя червонясте місиво.
— Роджер передав їх тобі. І подивись, я знову приніс пані на водяному буйволі. Боюся, він трохи кульгає, але…
— А норковий палантин? Ти бачив його?
— Ну, я бачив його. А тепер, Прісцилло, хочу сказати…
Без крему обличчя Прісцилли було грубим і вкритим плямами. Вона кинула покручену масну й вологу серветку на підлогу та сказала:
— Бредлі, я вирішила повернутися до Роджера…
— Ох, Прісцилло.
— Я вчинила недобре. Не варто було йти від нього. Так нечесно. І думаю, що без нього я в прямому сенсі втрачаю глузд. У мене не залишилося шансів на щастя. Хай там як, бути мною — це вже постійне пекло. А в цьому безглуздому місці я ще більше часу перебуваю на самоті. Навіть у ненависті до Роджера був якийсь сенс, він робив мене нещасною, але належав мені. Там я звикла до речей, там було чим зайнятися, я ходила на закупи й готувала, прибирала будинок, навіть якщо знала, що чоловік не прийде на вечерю. Я готувала для нього й ставила все на стіл, а він не приходив, і я сиділа та плакала, дивлячись телевізор. Проте це все було частиною чогось: те, що я чекала на нього в нічній темряві, хоча хотіла спати, те, як слухала, чи не повернеться ключ у замку; мені принаймні було на що чекати. Я не залишалася наодинці зі своїми думками. Мене насправді не обходить, чи він бігає за дівчатами, за секретарками з бюро — усі вони так чинять. Нині мені не здається, що це має якесь значення. Я назавжди пов’язана з ним у горі й радості — у нашому випадку в горі, — але будь-які пута мають значення, коли ти падаєш у пекло. Очевидно, ти не можеш піклуватися про мене, та й чому мав би? Крістіан поводиться дуже люб’язно, але вона страшенно допитлива, вона просто грається в гру, і незабаром я їй набридну. Я знаю, що огидна, огидна, не розумію, як вам вдається дивитися на мене. Тим паче я не хочу, щоб на мене дивилися. Я вже відчуваю, як мій здоровий глузд розпадається. Відчуваю, що сама тхну гниллю. Цілий день лежала в ліжку. Навіть нафарбувалася лише незадовго до твого візиту, і це мало жахливий вигляд. Я ненавиджу Роджера й останні рік чи два боюся його. Але, якщо не повернуся до нього, я просто зникну; всі мої нутрощі випадуть назовні, як у повішаних. Не можу передати тобі, яких страждань я зазнаю.
— Ох, Прісцилло, припини. Ось, дивись, які гарні речі. Ти ж рада бачити їх знову, це те, що дарує тобі радість. — Я витяг із купи прикрас намисто, у якому чергувалися сині й прозорі кульки, розплутав його й розтягнув велетенською «О», щоб надіти їй на шию, але сестра розлючено відмахнулася.
— Він надіслав норку?
— Ну…
— Я все одно збираюся назад, тож це не суттєво. З його боку люб’язно було принести… Що він казав? Він хоче мене бачити? Він казав, що я огидна? Ох, моє життя — суцільне пекло, але, якщо я повернуся, гірше, ніж тепер, не буде, гірше вже немає куди. Я спробую бути спокійною й покірливою. Я спробую братися за дрібниці, частіше ходитиму в кіно. Не кричатиму й не плакатиму. Якщо я поводитимуся тихо, він не завдасть мені болю, чи не так? Бредлі, ти поїдеш зі мною до Брістоля? Я б хотіла, щоб ти пояснив
— Прісцилло, — увірвав її я, — люба, послухай. Тепер уже й мови не може бути про твоє повернення назад — ані зараз, ані колись іще. Роджер хоче розлучитися. У нього є коханка, молода дівчина на ім’я Меріґолд, з якою він живе цілу вічність, кілька років, і тепер він хоче побратися з нею. Я бачив їх сьогодні вранці. Вони дуже щасливі, кохають одне одного, хочуть одружитися, і Меріґолд вагітна…
Прісцилла підвелася, манірно підійшла до ліжка й упала на нього. Складалося враження, наче мрець заліз до своєї труни. Вона натягнула ковдру.
— Він хоче одружитися… — Її рот розтулявся мляво, і мова була нечітка.
— Так, Прісцилло…
— Він зустрічався із цією дівчиною досить довго…
— Так.
— Вона вагітна…
— Так.
— Тому він хоче розлучитися…
— Так. Люба Прісцилло, ти все розумієш і мусиш хоробро дивитися цій ситуації в очі…
— Смерть, — пробурмотіла моя сестра, — смерть, смерть, смерть…
— Тримайся, дорогенька.
— Смерть.
— Незабаром ти почуватимешся краще. Тобі пощастило позбутися цього негідника. Чесно. Ми збудуємо для тебе новий світ, пеститимемо тебе, усі допомагатимемо, ось побачиш. Сама казала, що частіше ходитимеш у кіно. Роджер плататиме гроші на твоє утримання, а Меріґолд — стоматолог…
— І, напевно, я зможу коротати час, плетучи малесенькі речі для дитинки!
— Уже краще. Покажи, що ти не втрачаєш віри!
— Бредлі, якби ти знав, як я ненавиджу тебе, ти зрозумів би, як далеко від людської надії я опинилася. Щодо Роджера… я запхала б… розпечену спицю… йому в печінку…
— Прісцилло!
— Я читала про це детектив. Він помер би повільно, у жахливих муках.
— Прошу…
— Ти не розумієшся… на страхах… не дивно, що ти не можеш написати справжню книжку… ти не бачиш… жаху…
— Я знаю жахи, — заперечив я, — але мені відомі й радощі. У житті є приємні сюрпризи, виграші й слава. Ми захистимо тебе, піклуватимемося…