Айрис Мердок – Чорний принц (страница 51)
— Я робитиму для неї все, що в моїх силах. Знаєте, вона мені подобається. — Я навіжено засміявся.
— Вона така сама, як усі вони тепер: розсіяна й неуважна, робить, що їй заманеться, з усім сперечається. Обожнює батька та водночас постійно дражнить його. Сьогодні вранці сказала, що ви вважаєте його творчість «сентиментальною».
— Рейчел, я подумав, — заговорив я (насправді ж нічого не думав, це щойно з’явилося в моїй голові), — що був несправедливим щодо Арнольда. Я вже роками не читав жодної його книжки від початку до кінця. Мені варто перечитати їх усі, можливо, тепер вони здадуться мені зовсім інакшими. Вам подобаються Арнольдові романи, чи не так?
— Я його дружина. І абсолютно неосвічена жінка, як увесь час мені товкмачить моя донька. Але, послухайте, я не хочу про це говорити. Я хочу сказати… ну, перш за все, пробачте мені, що знову вам набридаю. Ви скоро вважатимете мене істеричкою з ідеєю фікс.
— Ніколи, дорога Рейчел! Я такий радий бачити вас. І сукня у вас розкішна! Ви маєте чарівний вигляд!
— Дякую. Ой, я така нещасна через усе, що сталося останніми днями. Розумію, що життя — це суцільний безлад, але раптово все стало ще заплутанішим, і я вже не можу із цим миритися. Знаєте, коли щось оселяється у вашій голові, а ви не можете позбутися одних і тих самих жалісливих думок. Саме тому я просто прийшла побачитися з вами. Арнольд поводиться так, наче це я винна, і, правду кажучи, я таки винна…
— Я теж винен, — заспокоїв я жінку, — але відчуваю, що все можна владнати. Немає сенсу ворогувати, якщо можна жити в мирі. Я прийду побачитися з Арнольдом, і ми матимемо тривалу бесіду…
— Заждіть, Бредлі. Ви що, сп’яніли від цього лимонаду? А ви ж його ще навіть не скуштували. Не бачу сенсу в тому, щоб усе урочисто обговорювати з Арнольдом. Чоловіки з такою помпою ставляться до налагодження стосунків та обговорення справ. Я не впевнена, що взагалі вважаю за потрібне, щоб ви найближчим часом бачилися з Арнольдом. Просто хотіла це сказати. Ви слухаєте мене, Бредлі?
— Так, моя найдорожча.
— Коли ми бачилися востаннє, ви казали дуже гарні та, напевно, дуже мудрі слова щодо дружби. Я розумію, що поводилася занадто грубо…
— Зовсім ні.
— А зараз я хочу сказати, що приймаю вашу дружбу та потребую її. Ще хотіла сказати… складно знайти слова… я почувалася б розбитою, якби дізналася, що ви вважаєте мене огидною підстаркуватою відьмою, яка намагається на зло чоловікові затягти когось до ліжка…
— Запевняю вас…
— Усе зовсім не так, Бредлі. Часом я відчуваю, що пояснюю недостатньо чітко. Я не просто шукала чоловіка, який утішив би мене після сімейної сварки…
— Ви чітко пояснили…
— Це могли бути тільки ви. Ми вже цілу вічність знаємо одне одного. Але я тільки нещодавно збагнула, як сильно ви мені насправді подобаєтесь. Ви — особлива людина в моєму житті. Я поважаю вас, захоплююся вами, покладаюся на вас і… ну, я люблю вас. Ось що я хотіла сказати.
— Рейчел, це так чудово. Ви покращили мені настрій на цілий день!
— Бредлі, побудьте хоч трохи серйозним.
— Я серйозний, люба моя. Я завжди відчував, що людям варто простіше любити одне одного. Чому б нам не втішати одне одного частіше? Ми весь час дратуємося та ображаємося заради самозахисту. Піднімімося вище за це, піднімімося вище та кохаймо вільно! Ось у чому суть. Я знаю, що в наших з Арнольдом стосунках…
— Ваші з Арнольдом стосунки не мають жодного значення. Ідеться про мене. Я хочу… я вже трохи напилася… дозвольте мені сказати грубо… я хочу особливих стосунків із вами.
— Ви їх маєте!
— Помовчте. Я не хочу крутити роман — не тому, що не хочу його, може, і хочу, зараз не варто гаяти на це час, а тому, що це буде суцільна плутанина. А щодо тих образ і роздратувань, про які ви говорили, у вас усе одно кишка тонка або недостатньо темпераменту чи ще бозна-чого для роману. Але, Бредлі, я хочу
— Я й так ваш.
— Ох, не будьте таким безтурботним і легковажним. Сьогодні ви здаєтеся надзвичайно самовдоволеним. Що сталося?
— Рейчел, не переймайтеся. Я буду таким, як ви захочете. Усе надзвичайно просто. Як непевно, але élan[71] зауважила тезка Джуліан, усе буде добре — і все буде добре, хай там що, усе буде добре[72].
— Мені хотілося б змусити вас побути серйозним, ви сьогодні страшенно ненадійний. Бредлі, це надзвичайно важливо: ви будете любити мене, будете вірним мені?
— Так!
— Будете справжнім відданим другом назавжди?
— Так, так!
— Не знаю… дякую… гаразд… Ви вже дивитеся на годинника, мусите йти на призначений обід. Я залишуся тут і… думатиму… і… дудлитиму. Дякую вам, щиро дякую.
Останнє, що я побачив, опинившись на вулиці й зазирнувши у вікно, як Рейчел тупилася в стіл і дуже повільно пальцем малювала візерунок у розлитому пиві. На обличчі в неї застиг відлюдний вираз, наче вона щось мрійливо пригадувала, і це було дуже зворушливо.
Гартборн поцікавився Крістіан. Він не був із нею близько знайомий. Мабуть, новина про її повернення вже ширилася містом. Я розповів про неї просто й відверто. Так, ми вже бачилися. Вона змінилася на краще й не лише зовні. Наші стосунки були досить дружніми й дуже цивілізованими. А Прісцилла? Вона пішла від чоловіка та зупинилася в Крістіан, я саме збирався навідатись до них. «Прісцилла зупинилася в Крістіан? Дивовижно». Так, я погоджувався з ним, але це лише доводило, які ми всі гарні друзі. Я у свою чергу розпитував Гартборна про бюро. Чи й досі засідає та безглузда комісія? Метсона вже підвищили? Нові вбиральні вже запрацювали? Та кумедна пані, що наливає чай, ще працює? Гартборн зауважив, що я маю «дуже підтягнутий і розслаблений» вигляд.
Правду кажучи, я вирішив, що по обіді навідаюся до Ноттінґ-Гілл, але спочатку надумав повернутися додому. Мені треба було освіжитися тишею, самотністю й роздумами про Джуліан. Так святі повертаються до храмів, так мандрівні лицарі відновлюють сили блаженним таїнством. Мені кортіло повернутися додому й залишатися там, раптом вона зателефонує, але я знав, що це спокуса, та поборов її. Якщо я хотів, щоб усе було добре, не варто було жодним чином змінювати розпорядок свого життя, окрім того, що мав упорядкувати його й помиритися з усіма, а на це, як відчував, у мене тепер було достатньо сил. Дорогою додому я зайшов до книгарні й замовив повне зібрання Арнольдових творів. Нести їх було б надто важко, до того ж не всі виявилися в продажу — і продавець пообіцяв надіслати їх найближчим часом. Читаючи перелік книжок, я збагнув, що декотрі навіть не читав, а інші читав так давно, що вже й не пам’ятав, про що в них ішлося. Як я міг у такому разі судити друга? Я зрозумів, що був до нього вкрай несправедливим, і всміхнувся продавцеві.
— Так, усі, будь ласка. Не забудьте жодної.
— І вірші, сер?
— Так.
Я навіть не знав, що Арнольд пише вірші. Що ж я за негідник такий!
Я також придбав зібрання творів Шекспіра в шістьох томах, щоб віддати їх Джуліан замість «Гамлета», коли настане час, і, всміхаючись, рушив додому.
Зайшовши на подвір’я, одразу побачив Ріґбі, мого сусіда згори. Я зупинив його й розпочав сердечну розмову про гарну погоду, аж тут він сказав: «Там хтось чекає на вас біля дверей». Мені перехопило дух, я перепросив і побіг. Але виявилося, що на мене чекав чоловік. Його гарно вбрана військова постать кидалася в очі.
Помітивши мене, Роджер заговорив:
— Послухай, перш ніж ти скажеш мені…
— Любий Роджере, заходь, вип’ємо чаю. А де Меріґолд?
— Вона залишилася внизу, в якійсь кав’ярні.
— Тоді йди швиденько й миттю приведи її сюди, ну ж бо. Мрію знову побачитись із нею! Я поставлю чайник і приготую горнятка.
Роджер витріщився на мене й похитав головою так, наче подумав, що я втратив глузд, проте таки пішов привести Меріґолд.
Меріґолд причепурилася, їдучи до міста: наділа маленький синій полотняний капелюшок, одягла білу лляну сукню без рукавів, темно-синю шовкову блузку й червоно-біло-синій шарф, що здавався недешевим. Своїм виглядом вона трохи скидалася на морячку з музичної комедії. Дівчина дещо округлилась і мала притаманний вагітним жінкам набундючений, самовпевнений і самовдоволений вигляд. На засмаглих щоках розквітнув глибокий рум’янець — свідчення здоров’я й щастя. Меріґолд постійно всміхалася очима, і неможливо було змусити себе не всміхатися їй у відповідь. Мабуть, на вулиці за нею залишився слід щастя.
— Меріґолд, яка ж ви красуня!
— Що це за гру ти вигадав? — буркнув Роджер.
— Сідайте, сідайте, будь ласка, вибачте, але ви обоє такі щасливі, я просто не можу опанувати себе. Меріґолд, ви скоро станете матір’ю?
— Це якийсь схиблений жарт?
— Ні-ні! — Я розставляв горнятка на тумбочці з червоного дерева. Стілець Джуліан я вже відсунув подалі.
— А вже за хвилину ти знову поводитимешся огидно.
— Роджере, прошу, розслабся, будь ласка, поговорімо спокійно, будьмо одне з одним розсудливими та ввічливими. Мені дуже шкода, що там, у Брістолі, я так негарно повівся з вами обома. Я засмутився через Прісциллу й досі засмучений, але не вважаю вас нечестивцями. Мені відомо, як таке стається.
Роджер скривився в бік Меріґолд. У відповідь вона засяяла усмішкою.
— Я хочу пояснити тобі суть справи, — сказав чоловік. — І хочу, щоб ти зробив для нас дещо, якщо не заперечуватимеш. Перш за все, ось. — Він поклав на підлогу біля моїх ніг велетенську роззявлену сумку.