Айрис Мердок – Чорний принц (страница 50)

Я встав і поголився. Гоління дарує щасливому чоловікові неабияке фізичне задоволення! Я вивчив своє обличчя в дзеркалі. Воно мало свіжий та юний вигляд — воскова маска й досі була на місці. Я достеменно здавався іншою людиною. Промениста сила в мені випнула мої щоки й розгладила зморшки довкола очей. Я ретельно одягнувся й витратив чимало часу, обираючи краватку. Про їжу, зрозуміло, я й досі не міг думати. Я почувався так, наче ніколи більше не муситиму їсти, а живитимуся святим духом. Випив трохи водички. Я вичавив апельсин не тому, що до мене повернувся апетит, а лише через ідею, що мушу харчуватися, але напій вийшов надто густий і ситний — я не зміг навіть сьорбнути його. Тоді повернувся до вітальні та трохи повитирав порохи. Принаймні взявся за кілька видимих поверхонь. Я прожив у Лондоні ціле життя, тож із легкістю зношу пилюку. Сонце ще не піднялося так високо, щоб освітити цегляну стіну навпроти, але небо вже протинали його яскраві промені, а кімната приглушено сяяла. Я сів і замислився, що збираюся робити зі своїм новим життям.

Усе це може видатись сміховинним. Але закоханість — це справа життя. Гадаю, ця концепція схожа чи швидше є окремим випадком ідеї служіння Богові, перетворення цілого життя на таїнство та «замітання кімнати в ім’я Твоє, Господи»[68], як у вірші Герберта. Я прибирав кімнату задля Джуліан, навіть не усвідомлюючи того, що вона може знову сюди навідатись. Зараз я дозволив собі взяти до рук її примірник «Гамлета», який досі лежав на своєму місці на інкрустованому столику. Це було спеціальне видання для шкіл. На першій сторінці ім’я попередньої власниці, «Газела Бінґлі», було викреслено і, вочевидь, уже давненько дитячою рукою було написано: «Джуліан Баффін». Який тепер її почерк? Я отримував від неї листівки, лише коли вона була дитиною. Чи надішле вона мені колись листа? Від самої лише думки мені стало млосно. Я ще порозглядав книжку. Текст був помережаний купою недоумкуватих зауважень Газели. Було там також і кілька зауважень Джуліан (мушу зізнатися, так само недоумкуватих), які швидше стосувалися її шкільних років, а не «другого знайомства» з п’єсою. «Невиразно!» — написала вона біля слів Офелії «Такий блискучий розум»[69], і мені це здалося трохи несправедливим. А в тому місці, де Клавдій намагається молитися з покаянням, написано: «Лицемір!» (Не дивно, що молоді не розуміють Клавдія.)

Я ще якийсь час погортав книжку, збираючи оці квіти. А потім притис «Гамлета» до грудей і замислився. Мені було зрозуміло, що нове «заняття» не суперечить моєму життєвому завданню. Обидві ці речі мені послала одна й та сама сила, і вони мали не змагатися між собою, а доповнювати одна одну. Скоро я писатиму, і писатиму добре. Я не мав на увазі нічого вульгарного, на кшталт писанини «про» Джуліан. Якщо хочеш досягти досконалості, потрібно ретельно розділяти життя й мистецтво. Але я відчув у голові пульс темних крапель крові й поколювання в пальцях, що знаменувало прихід натхнення. Плоди моєї фантазії вже купчилися в голові. Проте на мене тим часом чекали легші завдання. Потрібно було впорядкувати своє життя, і я відчував у собі сили для цього. Я мушу побачитися з Прісциллою, мушу побачитися з Роджером, мушу побачитися з Рейчел, мушу побачитися з Арнольдом. (Яким простим усе це раптом здалося!) Я не зізнався навіть собі, що «мушу побачитися з Джуліан», — лише кидав погляди широко розплющених умиротворених очей над божественною прогалиною у світі, де не було зла. Тепер і мови не могло бути про те, щоб поїхати з Лондона. Я виконуватиму свої завдання й пальцем не поворухну, щоб знову побачити свою дорогоцінну дівчинку. Розмірковуючи про Джуліан, я зрадів, що вчасно віддав їй один зі своїх найбільших скарбів — позолочену табакерку «Дружній подарунок», — яким тепер не зміг би її наділити. Навіть не здогадуючись, вона забрала із собою невинну дрібничку, обітницю кохання, німотно віддану її відокремленому особистому щастю. Я зможу творити, бо зможу зберігати мовчання.

Я занурився в роздуми про це по-справжньому побожне й натхненне відкриття; зненацька серце мало не вискочило з грудей, бо задзвонив телефон, і я подумав, що це може бути вона.

— Так?

— Гартборн на дроті.

— О, привіт, дорогий друже! — На душі полегшало, хоча я й досі ледве дихав від збудження. — Я такий радий, що ви телефонуєте. Послухайте, зустріньмося незабаром. Як щодо ланчу — зможете вибратися поїсти сьогодні?

— Сьогодні? Що ж, гадаю мені й справді вдасться. Скажімо, о першій годині у звичному місці?

— Так, чудово! Боюся, я тепер дотримуюся дієти й не зможу багато з’їсти, але мені страшенно хочеться побачитися з вами, тож я чекаю на цю зустріч.

Я з усмішкою поклав слухавку, і одразу ж зайшовся дверний дзвінок.

Моє серце знову кинулося в п’яти. Мало не стогнучи, я заметушився біля дверей.

На порозі стояла Рейчел.

Побачивши її, я одразу вийшов із помешкання, зачинив за собою двері та сказав:

— Ох, Рейчел, як чудово, що ви прийшли! Я збираюся невідкладно дещо купити, бажаєте прогулятися зі мною?

Мені не хотілося впускати її. Вона могла зайти до вітальні й усістися на стілець Джуліан із тигровими ліліями. Крім того, я віддавав перевагу розмові на свіжому повітрі, а не в інтимній обстановці. Але радів, що Рейчел прийшла.

— Чи не можна мені зайти та хвилинку посидіти? — поцікавилася вона.

— Мені потрібно ковтнути свіжого повітря, якщо не заперечуєте. Такий дивовижний день! Ходімо.

Я стрімко перетнув двір і рушив уздовж Шарлотта-стрит.

Сьогодні Рейчел убралася ошатніше, ніж завжди: у строкату червоно-білу шовкову сукню з глибоким вирізом, у якому виднілися вкриті засмагою й ластовинням ключиці. Суха поморщена шия скидалася на шию якогось плазуна, а лице було гладкішим, з незвично яскравим макіяжем і виразом, який французи називають maussade[70]. Щойно помите волосся перетворилося на блискучу кучеряву кулю навколо голови. Попри це, Рейчел мала привабливий вигляд жінки, яку життя стомило, але не зламало.

— Бредлі, не біжіть так швидко.

— Вибачте.

— Поки я не забула: Джуліан просила, щоб я забрала її примірник «Гамлета», який вона залишила у вас.

Я не збирався прощатися із цією книжкою, тому сказав:

— Я зоставив би його на деякий час собі. Це дуже хороше видання, і мені хотілося б зробити кілька приміток.

— Але це шкільна книжка.

— Проте чудове видання. Більше його ніде не знайти.

Пізніше я вдам, що загубив книжку.

— З вашого боку було так люб’язно побачитися вчора із Джуліан.

— Мені сподобалося.

— Сподіваюся, вона не докучала вам.

— Анітрохи. Ось ми й прийшли.

Я повернув до крамнички з канцтоварами на Рейтбоун-плейс. Тут я міг роздивлятися вітрини цілу вічність: у хорошій канцелярській крамниці навряд чи знайдеться щось, що мені не сподобалося б і що не захотілося б придбати. Яке свіже та заспокійливе видовище: аркуші паперу, папір для записів, блокноти, конверти, листівки, ручки, олівці, скріпки, промокашки, чорнила, теки, старомодні речі на кшталт сургучу й новинки на кшталт скотчу.

Я тинявся між полицями, а Рейчел ішла назирці.

— Мені потрібно придбати ще кілька особливих записників. Незабаром я збираюся чимало писати. Рейчел, дозвольте я куплю щось для вас. У мене такий настрій, що хочеться комусь щось дарувати.

— Бредлі, що з вами сталося? Ви наче п’яний.

— Ось. Дозвольте, я куплю вам ці гарненькі штучки!

Я мусив засипати когось подарунками. Для Рейчел я обрав моток червоної тасьми, синій фломастер, блок особливого розлінійованого паперу, збільшувальне скло, вигадливий паперовий пакет, велику дерев’яну прищіпку із золотим написом «ТЕРМІНОВО» і шість листівок із Поштовою вежею. Я оплатив замовлення й віддав Рейчел сумку з усіма її трофеями.

— Схоже, у вас гарний настрій! — сказала вона задоволено, але досі трохи maussade. — Тепер ми можемо повернутися до вас?

— Мені страшенно шкода, але я домовився досить рано пообідати, тож не повертаюся назад.

Мене досі непокоїв стілець і її можливі спроби забрати книжку. Але не можна сказати, наче я не хотів розмовляти з Рейчел, навпаки — я насолоджувався цим спілкуванням.

— Гаразд, тоді сядьмо де-небудь.

— На Тоттенгем-Корт-роуд є де сісти, просто навпроти магазину «Гілз».

— Бредлі, я не збираюся сидіти на Тоттенгем-Корт-роуд і розглядати «Гілз». Хіба шинки ще не працюють?

Вони вже працювали. У роздумах я провів, мабуть, більше часу, ніж здавалося. Ми зайшли до якогось пабу.

Це було безлице сучасне приміщення, зіпсоване пивоварами: усе навколо зі світлого пластику (паби мають скидатися на темні нори), але сонячне світло й відчинені двері додавали йому якогось південного шарму. Спочатку ми навідалися до стійки, а потім сіли за вже мокрий від пива пластиковий столик. Рейчел замовила подвійне віскі та збиралася пити його нерозбавленим, а я для годиться взяв пивний лимонад. Ми дивилися одне на одного.

— Бредлі, ви таки маєте дивний вигляд.

— Ненормальний?

— Дуже гарний. Ви сьогодні жахливо привабливий. Навіть здаєтеся молодшим.

— Люба Рейчел! Я такий радий вас бачити. Розповідайте мені все. Поговорімо про Джуліан. Вона розумна дівчинка.

— Я рада, що ви так думаєте, але не впевнена, чи погоджуюся з вами. Я вдячна, що ви нарешті зацікавилися нею.

— Нарешті?

— Вона каже, що роками намагалася заволодіти вашою увагою. Я попереджала її, що ви, мабуть, і не помітите.