Айрис Мердок – Чорний принц (страница 13)

Любий Арнольде!

Сподіваюся, що ви з Рейчел пробачили мені за вчорашнє. Навіть діставши запрошення, я був незваним гостем. Ви зрозумієте мене колись, а я більше не повертатимусь до цього. Людина не хоче, щоб у її неприємностей, навіть швидкоплинних, були свідки. Сторонній не може всього зрозуміти, тож у нього виникають безглузді думки. Пишу вам, щоб повідомити: у мене не виникло жодної думки, окрім моєї прихильності до вас із Рейчел та впевненості, що з вами все гаразд. Я ніколи не був таким адептом допитливості, як ви! Сподіваюся, що принаймні тепер ви помітите принадність відведеного вбік погляду! Пишу це зі шляхетних переконань, а не як нагадування про нашу з вами одвічну суперечку.

Також пишу, щоб, не вдаючись у подробиці, попросити вас про послугу. Вам, звісно ж, було цікаво познайомитися з Френсісом Марло, який через неймовірний збіг обставин опинився поряд зі мною, коли ви зателефонували. Ви казали, що хочете знову побачитись із ним. Прошу, не робіть цього. Поміркуйте, і ви зрозумієте, як ображатиме мене його товариство. Я не планую мати нічого спільного з моєю колишньою дружиною й не хочу, щоб існував хоч якийсь зв’язок між її світом, хай би яким він був, і тим, що я ціную. Для вас було б характерно «зацікавитися» зондуванням цих сфер, але, прошу, будьте ласкаві до давнього друга й не чиніть цього.

Дозвольте мені скористатися нагодою й зауважити, що, попри всі відмінності, я високо ціную нашу дружбу. Якщо пам’ятаєте, я призначив вас виконавцем своєї волі стосовно літературних справ. Чи може щось інше вважатися достеменнішою ознакою довіри? Однак будемо сподіватися, що ці розмови про заповіт поки що передчасні. Наразі я їду з Лондона й деякий час залишатимусь поза його межами. Сподіваюся, що матиму змогу писати. Я відчуваю, що попереду на мене чекає найзнаменніший період мого життя. Передавайте щирі вітання Рейчел. Дякую вам обом за незмінну сердечність до самотнього чоловіка й цілком покладаюся на вас стосовно Ф. М.

З найніжнішими та щирими дружніми побажаннями,

назавжди ваш, Бредлі.

Упоравшись із листом, я помітив, що спітнів. З якихось причин листи до Арнольда завжди викликали емоції; а цього разу їх супроводжували спогади про сцену насилля, до якої, як я знав (попри всі мої улесливі слова), ще не скоро пристосується магія нашої дружби. Огидні й позбавлені власної гідності вчинки найважче — важче навіть за гріхи — перетворюються на прийнятне для обох сторін минуле. Ми швидше пробачаємо свідків власної ницості, аніж свідків власного приниження. Я досі перебував у стані збентеженого «потрясіння» через усе, що сталося; і хоча щиро запевняв Арнольда, що не «допитливий», проте знав, що принаймні для мене справа ще не добігла кінця.

Я знову набрав у ручку чорнила й узявся за наступного листа, який вийшов таким:

Люба Джуліан,

з твого боку було дуже люб’язно попросити моєї поради щодо книжок і письменництва. На жаль, боюся, що не зможу запропонувати навчити тебе писати. Часу в мене обмаль, до того ж припускаю, що навчити цього зовсім неможливо. Дозволь мені сказати кілька слів щодо книжок. Гадаю, тобі варто прочитати «Іліаду» та «Одіссею» в будь-якому перекладі без прикрас. (Якщо бракує часу, «Одіссеєю» можеш знехтувати.) Це найвизначніші на світі літературні твори, у яких грандіозні ідеї втілені надзвичайно просто. Думаю, що Данте, мабуть, краще відкласти на потім. «Комедія» містить чимало складних для розуміння речей і, на відміну від Гомера, потребує коментарів. Правду кажучи, у перекладі будь-якою іншою мовою цей шедевр видається не лише незрозумілим, а й відразливим. Тобі варто, на мою думку, послабити свою заборону на поезію, щоб принаймні краще ознайомитися з п’єсами Шекспіра! Як нам пощастило, що англійська — наша рідна мова! Знайома мова й натхнення допоможуть тобі легко впоратися із цими творами. Забудь, що це «поезія», та просто насолоджуйся. Решту мого списку становлять видатні англійські й російські романи дев’ятнадцятого століття. (Якщо не знаєш, про що йдеться, запитай у батька: у цьому питанні на нього можна покластися!)

Віддайся на поталу цим творам мистецтва. Їх достатньо, щоб читати ціле життя. Не надто переймайся письменницькою майстерністю. Мистецтво — неприбуткове та невдячне заняття, тож у твоєму юному віці важливіше ним насолоджуватися, а не трудитися. Якщо вирішиш щось написати, пам’ятай слова, які сама казала щодо вдосконалення. Найважливіше, чого має навчитися письменник, — рвати написане. Мистецтво не лише передусім, а взагалі має справу з істиною. Мистецтво — лише синонім істини. Митець вчиться розмовляти особливою мовою, яка виявляє істину. Якщо пишеш, пиши від щирого серця, але обережно та об’єктивно. Ніколи не хизуйся. Пиши коротенькі оповідання, які тобі видаються правдивими. І тоді, можливо, ти колись зрозумієш, що вони теж чарівні.

Бажаю тобі всього найкращого й дякую, що захотіла знати мою думку.

Твій Бредлі.

Завершивши цього листа, трохи поміркувавши й незграбно потинявшись між каміном і заскленою шафкою, наступного листа я розпочав так:

Шановний Марло,

сподіваюся, ви чітко зрозуміли, що ваш візит був не лише небажаним, але й не мав ніякого сенсу, бо я за жодних обставин не збираюся спілкуватися зі своєю колишньою дружиною. Будь-які подальші спроби зближення, у листах чи особисті, будуть мною рішуче відхилені. Проте тепер, коли вам відомий мій погляд, ви, гадаю, будете достатньою люб’язний і розважливий, щоб дати мені спокій. Я вдячний за вашу допомогу chez[18] містера і місіс Баффін. Мушу попередити: якщо ви мали на думці вести подальше знайомство, я попросив їх не приймати вас у себе, і вони не прийматимуть.

Щиро ваш,

Бредлі Пірсон.

Учора, уже йдучи геть, Френсісові вдалося запхати мені до кишені свою адресу й номер телефону, записані на клаптику паперу. Я переписав адресу на конверт і викинув папірчик у кошик для сміття.

Потім я сів і побайдикував трохи довше, роздивляючись, як промені сонця повзуть стіною навпроти будинку й перетворюють її вкриту плямами поверхню з коричневої на світло-золоту, — а тоді знову взявся до справи.

Люба місіс Евандейл,

мені стало відомо, що ви перебуваєте в Лондоні. У цьому листі хочу повідомити вас, що я не збираюся за жодної можливої обставини отримувати від вас звістки чи бачитися з вами. Те, що я пишу з метою повідомити це, може видатися суперечливим. Але гадаю, що допитливість чи хвороблива цікавість можуть змусити вас «шукати зі мною зустрічі». Будьте ласкаві, не вдавайтесь до цього. Не маю жодного бажання бачити вас чи чути щось про вас. Не бачу жодної підстави для того, щоб наші шляхи перетнулися, і буду вдячний, якщо наше з вами цілковите не-спілкування триватиме. Будь ласка, не вигадуйте, прочитавши цього листа, наче весь цей довгий час я думав про вас. Не думав. Я взагалі про вас забув. І не переймався б через вас, якби не безцеремонний візит вашого брата. Я попросив його більше не навідуватися до мене й сподіваюся, що ви попіклуєтеся, щоб він не з’являвся біля моїх дверей у ролі самопроголошеного посланця від вас. Дуже цінуватиму, якщо ви зрозумієте із цього листа лише те, що в ньому написано, і нічого більше. Я не вкладав «між рядками» жодного сердечного чи сповненого надій на зустріч сенсу. І не пояснюйте факт, що я вам пишу, збудженням чи цікавістю. Коли ви були моєю дружиною, ставилися до мене непривітно, жорстоко й руйнували моє життя. Не думаю, що я перебільшую. Звільнившись від вас, я відчув глибоке полегшення, і ви мені не подобаєтеся. Чи, радше, мені не подобаються спогади про вас. Мене навряд чи займало б ваше існування, якби не огидні згадки, які збудив ваш брат. Але міазми незабаром зникнуть, і повернеться колишнє забуття. Сподіваюся, ви не завадите цьому процесу жодним проявом почуттів. Буду з вами відвертий і зізнаюся, що будь-яка спроба «зближення» з вашого боку страшенно розгнівала б мене, а я певен, що ви хотіли б уникнути прикрих сцен. Тішуся думкою, що ваші спогади про мене, поза всякими сумнівами, так само неприємні, як і мої про вас, тож ви навряд чи прагнутимете зустрічі.

Щиро ваш,

Бредлі Пірсон.

Р. S. Мушу додати, що сьогодні я залишаю Лондон, а завтра — Англію. Якийсь час перебуватиму за кордоном, а можливо, навіть оселюся там.

Закінчивши цього листа, я не лише спітнів. Я тремтів і захекався, серце скажено гупало. Яке почуття так оволоділо мною? Страх? Ненависть? Цікаво, як ми подекуди не можемо назвати почуття, від якого страждаємо. Іноді це неважливо, а подекуди — важливо надзвичайно.

Я глипнув на годинника й виявив, що, пишучи останнього листа, змарнував чимало часу. Вже було запізно, щоб устигнути на вранішній потяг. Хай там як, поїзд по обіді, безперечно, зручніший. Скільки жахливих тривог через ці поїзди. Вони втілення можливості нашої цілковитої та остаточної поразки. До того ж вони брудні, галасливі, напхом напхані незнайомцями та вчать нас, які мерзенні несподіванки готує життя: балакучих супутників і гіпотетичних дітей.

Я перечитав листа до Крістіан і замислився. Написав його під тиском нагальної потреби самовираження чи самозахисту, магії охоронних рухів, яку я вбачаю, як уже казав, у листах, коли пишу їх. Проте лист (а я часом, на превеликий для себе жаль, це забував) — це не лише засіб самовираження; це твердження, підказка, вмовляння й наказ, і варто об’єктивно оцінювати його цілковиту дієвість у цьому плані. Яке враження справить мій лист на Крістіан? Тепер здавалося, що ефект від нього буде протилежним бажаному. Це послання зі згадкою «неприємних сцен» надихне її: між рядками моя колишня дружина побачить те, чого там немає. Одразу примчить сюди на таксі. До того ж у листі й справді було чимало суперечностей. Якщо я оселюся за кордоном, навіщо надсилаю його? Імовірно, ефективніше було б обмежитися запискою з одним реченням: «Не контактуйте зі мною». Або взагалі не писати нічого? Проблема була в тому, що тепер я так переймався через Крістіан і почувався якимсь аморальним через зв’язок із нею, що постала психологічна потреба надіслати їй офіційного листа, наче здійснити обряд вигнання нечистої сили. Щоб убити час, я надписав конверт: наша стара адреса. Звичайно, ми придбали помешкання на її ім’я. Чудова інвестиція.