Айрис Мердок – Чорний принц (страница 15)

Вона не відповіла на моє здивоване привітання, а рушила просто до вітальні, обрала один зі стільців із гнутою спинкою, відсунула його від стіни, всілася та зайшлася розпачливими сльозами.

— Прісцилло, Прісцилло, у чому річ, що сталося? Ох, ти так мене засмучуєш!

Минув якийсь час — і ридання стишилися, перетворилися на довгі зітхання та схлипування. Сестра сиділа на стільці й вивчала патьоки медово-коричневого макіяжу, що залишилися на її паперовому носовичку.

— Прісцилло, у чому річ?

— Я пішла від Роджера.

Я відчув невиразне сум’яття, миттєвий укол страху за себе. Мені не хотілося втручатися в Прісциллині неприємності. Я не хотів навіть перейматися через неї, але потім подумав, що це, звісно, перебільшення, якесь непорозуміння.

— Не кажи дурниць, Прісцилло. І, будь ласка, заспокойся. Звичайно, нікуди ти від нього не пішла. Ви просто посварилися…

— Налий мені трохи віскі.

— У мене немає віскі. Гадаю, є трохи напівсолодкого хересу.

— Ну, давай його.

Я підійшов до горіхової стінної шафки й налив сестрі склянку коричневого вина.

— Тримай.

— Бредлі, це огидно, огидно, огидно. Я жила в поганому сні, усе моє життя перетворилося на нічне жахіття, сон, від якого кричиш ночами.

— Прісцилло, послухай, я саме збирався поїхати з Лондона й не можу змінити своїх планів. Якщо хочеш, я можу запросити тебе на обід, а потім посадити на потяг до Брістоля.

— Кажу тобі, я пішла від Роджера.

— Безглуздя!

— Якщо не заперечуєш, я ляжу в ліжко.

— У ліжко?

Вона рвучко підвелася, протиснулась у двері, зачепившись об одвірок, і рушила до порожньої гостьової спальні. Побачивши, що там немає постільної білизни, сестра повернулася й мало не наскочила на мене. Вона рушила до моєї спальні, сіла на ліжко, розлючено кинула свою ташечку в куток, скинула черевики та стягла піджак. Потім, приглушено стогнучи, взялася розстібати спідницю.

— Прісцилло!

— Я збираюся лягти. Не спала цілу ніч. Можеш, будь ласка, принести мені мою склянку з вином?

Я повернувся з хересом.

Прісцилла знімала спідницю, і, схоже, щось порвалося. Майнувши рожевою нижньою спідницею, вона ковзнула під простирадла й лежала там, витріщаючись у нікуди порожнім поглядом широко розплющених і сповнених болю очей.

Я підсунув стілець і сів біля неї.

— Бредлі, мій шлюб добіг кінця. Імовірно, і життя теж. Воно було жалюгідним.

— Прісцилло, не кажи так…

— Роджер наче осатанів. Обернувся на диявола. Або збожеволів.

— Ти знаєш, що я завжди був про нього невисокої думки…

— Я була такою нещасною всі ці роки, такою нещасною…

— Я знаю…

— Не розумію, як людина може так довго бути нещасною й не померти.

— Мені так шкода…

— Але останнім часом життя перетворилося на справжнісіньке нестерпне пекло: він мовби хотів мене вбити, о Господи, не можу пояснити, він намагався отруїти мене, а якось я прокинулася вночі, а він стояв біля ліжка й мав такий жахливий вигляд, наче щойно вирішив мене задушити.

— Прісцилло, це самі лише вигадки, ти не мусиш…

— Звичайно, він тягався за іншими спідницями, напевно, так і було, але я б не заперечувала, якби він не зненавидів мене. Від життя з тим, хто тебе ненавидить, утрачаєш глузд. Його так часто не було вдома, і ці кумедні відмовки: каже, що затримається на роботі, а коли я телефоную, його там немає. Скільки я витратила часу, розмірковуючи, куди він подівся… Їздить на якісь конференції, гадаю, це конференції, якось я зателефонувала і… Йому можна робити все, що заманеться, а я така самотня, Господи, така самотня… І я терпіла це, бо що ще можна було вдіяти…

— Прісцилло, зараз теж нічого не можна вдіяти.

— Як ти можеш казати мені таке, як? Ця холодна ненависть і бажання вбити мене, отруїти мене…

— Прісцилло, заспокойся. Ти не можеш піти від Роджера. Це безглуздя. Звичайно, ти нещасна, усі одружені люди нещасні, але ти не можеш почати життя спочатку в п’ятдесят скільки тобі там тепер років…

— П’ятдесят два. О Господи, Боже…

— Припини. Припини це скиглення, прошу. Витри сльози, і я на таксі відвезу тебе назад, до Паддінґтонського вокзалу. Я їду з міста. Ти не можеш тут залишитися.

— Я зоставила там усі свої прикраси, а деякі з них справді коштовні, і тепер він не віддасть їх просто мені на зло. Ох, чому я така дурепа! Я просто втекла вчора, глупої ночі, з дому, ми сварилися і сварилися, минали години, я просто більше не могла це стерпіти. І просто втекла, навіть не вдягла пальта; я пішла на вокзал і думала, що він прийде по мене, а він не прийшов. Звичайно, він намагався змусити мене піти з дому, а потім сказати, наче я сама винна. А я чекала на вокзалі кілька годин, і було так холодно, що я відчувала, як від жахливих страждань божеволію. Ох, як він огидно поводився зі мною, підло й жахливо… Часом лише повторював: «Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе, ненавиджу тебе…»

— Усі пари повсякчас бурмочуть це одне одному. Шлюб ґрунтується на нудному перелічуванні скарг.

— «…ненавиджу тебе, ненавиджу тебе…»

— Прісцилло, гадаю, це ти так казала, а не він. Я собі думаю…

— І я залишила там усі свої прикраси й норковий палантин, а Роджер зняв усі гроші з нашого спільного рахунку.

— Прісцилло, зберися. Я дам тобі десять хвилин. Трошки помовч і перепочинь, а потім одягни свої речі, і ми разом поїдемо.

— Бредлі… О Господи, я така жалюгідна, наїлася цим по горло… Я створила йому затишну домівку… а в мене більше нічого немає… я так піклувалася про будинок, сама пошила всі завіси — люблю всілякі такі штучки, та й що мені ще любити… а тепер і це зникло… у мене вкрали все моє життя… я знищу себе… розірву себе на шматки…

— Припини, прошу. Тобі не поліпшає від того, що я слухаю всі ці скарги. Ти від нервів геть утратила глузд. З жінками твого віку часто таке трапляється. Ти просто нерозважлива, Прісцилло. Наважуся погодитися, що Роджер набридливий і занадто самовпевнений, але ти просто мусиш його пробачити. Жінкам доводиться миритися із самозакоханими чоловіками, така їхня доля. Ти не можеш піти від нього, бо тобі більше немає куди йти.

— Я знищу себе.

— Ану, доклади зусиль і зберися. Я вчиняю так не тому, що не маю серця, а для твого ж добра. Тепер я залишу тебе наодинці й закінчу пакувати свої валізи.

Вона знову заридала, не витираючи обличчя, дозволяючи сльозам просто стікати. Сестра мала такий жалюгідний і потворний вигляд, що я потягнувся до вікна й трохи запнув завіси. Її набрякле лице й уся ця сцена в затінку спальні нагадали мені про Рейчел.

— Ох, я залишила там усі свої прикраси, мій діамантовий набір, нефритову брошку, бурштинові сережки, і тонкі персні, і намисто з кришталю й лазуриту, і мій норковий палантин…

Я зачинив двері й повернувся до вітальні, де теж зачинив двері. Почувався стурбованим. Не зношу неприборканих виявів почуттів і дурнуватих жіночих сліз. Я раптом страшенно злякався, що сестра може опинитися в мене на руках. Річ у тім, що я не любив її достатньо, щоб якось допомогти, і розумніше було одразу дати Прісциллі це зрозуміти.

Почекавши близько десяти хвилин, намагаючись зберігати спокій і ясний глузд, я повернувся до дверей спальні. Чесно кажучи, я не чекав, що Прісцилла вже вдягнулася й готова вирушати, але не знав, що робити. Я відчував страх і огиду від самої лише думки про «психічне виснаження» — напівумисну відмову якось улаштовувати своє життя, до якої в наші дні виявляють таке терпіння. Отже, довелося зазирнути до кімнати. Прісцилла лежала на боці з відсутнім виразом обличчя, наполовину відкинувши ковдру. Її вуста були широко розтуленими й вологими. З ліжка незграбно стирчала м’ясиста нога в панчосі з пожовклими шлейками й демонструвала ділянку вкритого пігментними плямами стегна. Через свою безсоромну незграбну позу вона скидалася на опудало, що впало. Прісцилла вичавила із себе приглушене скиглення:

— Я проковтнула всі свої снодійні пігулки.

— Що? Прісцилло! Ні!

— Я з’їла їх. — У руці вона тримала порожню пляшечку.

— Ти жартуєш! Скільки їх було?

— Я казала тобі, що моє життя зруйноване. А ти пішов геть і гупнув дверима. Іди собі й тепер і не забудь знову гупнути. Твоєї провини тут немає. Просто дай мені спокій. Біжи, бо спізнишся на потяг. Дай мені наостанок поспати. У моєму житті було вдосталь страждань. Ти сказав, що мені нема куди йти. Ні, я можу піти в небуття. Я вдосталь настраждалася. — Пляшечка впала на підлогу.

Я підняв її. Надпис на етикетці нічого мені не сказав. Я кинувся до Прісцилли й дурнувато спробував накрити її ковдрою, але одна нога лежала зверху й нічого не виходило. Я вибіг із кімнати.

У передпокої я кидався навсібіч, спочатку вирішивши повернутися до спальні, потім побігши до вхідних дверей, а тоді до телефона. Щойно я до нього підбіг, пролунав дзвінок, і я підняв слухавку.

Почулися коротенькі гудки «телефонного автомата», а потім щось клацнуло — і Арнольдів голос сказав:

— Бредлі, ми з Рейчел навідалися до міста пообідати й зараз неподалік від вас. Хотіли дізнатися, чи не погодитеся приєднатися до нас. Люба, ти хочеш поговорити з Бредлі?

Тепер пролунав голос Рейчел:

— Бредлі, любий, ми обидва почуваємося…