Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 9)

— Він помер.

— Не може бути! Він же був іще молодим, хіба ні?

— Так. Усього лише тридцять.

— А від чого він помер?

— Не знаю. Мейрік був моїм близьким другом і чудовою людиною. Він любив отак прийти до мене й годинами розмовляти, а ще він був одним із найкращих співрозмовників, і це щира правда. Він міг говорити навіть про картини, на що не здатна більшість художників. Близько півтора року тому він, виснажений роботою, почасти завдяки моєму наполяганню, вирушив у таку собі подорож навмання — без чіткої цілі чи пункту призначення. Здається, його першою зупинкою був Нью-Йорк, хоча я так і не дочекався від нього жодної звістки. Три місяці тому я отримав цю книгу з доволі офіційним листом від англійського доктора, що практикує в Буенос-Айресі, в якому йшлося про те, що він лікував нині покійного містера Мейріка під час його хвороби, і на серйозне прохання небіжчика мав надіслали мені запечатаний пакунок з книгою після його смерті. Ось і все.

— Ви не попросили його надати більше інформації?

— Я думав про це. Гадаєте, варто написати цьому докторові?

— Безумовно. А що то за книга?

— Вона була запечатана, коли я її отримав. Тому не думаю, що доктор її бачив.

— Це щось дуже рідкісне? Може, Мейрік був колекціонером?

— Ні, навряд чи. А тепер скажіть мені, що ви думаєте про ці айнські глечики?

— Вони виглядають доволі своєрідно, але мені подобаються. Та хіба ви не збиралися показати мені спадщину Мейріка?

— Так-так, звісно. Справа в тому, що річ ця доволі особлива, я її ще нікому не показував, і на вашому місці я б нікому про неї не розповідав. Ось.

Вільєр узяв до рук альбом і навмання його розгорнув.

— То вона не друкована? — здивувався він.

— Ні. Це колекція чорно-білих малюнків мого бідолашного друга Мейріка.

Вільєр повернувся до першої сторінки, але вона виявилася порожньою, а на другій був лишень коротенький напис:

Silet per diem universus, пес sine horrore sécrétas est; lucet noctamis ignibus, chorus Aegipanum undique personatar: audiuntar et cantas tibiarum, et tinnitus cymbalorum per oram maritimam[14].

На третій сторінці був малюнок, побачивши який, Вільєр здригнувся і глянув на Остіна. Той неуважливо дивився у вікно. Вільєр перегортав сторінку за сторінкою, несамохіть поглинутий жахливою Вальпурґієвою ніччю зла, дивного бісівського зла, яку покійний художник зобразив у важких чорно-білих тонах. Постаті фавнів, сатирів та агіпанів витанцьовували у нього перед очима, танці у темних хащах, танці на вершинах гір, сцени на безлюдних берегах, сцени у зелених долинах, біля скель та посеред пустелі — світ, від якого людська душа зіщулювалась і з жахом здригалася. Вільєр прогорнув решту сторінок. Він уже вдосталь надивився, але коли хотів відкласти альбом, його увагу привернув останній малюнок.

— Остіне!

— Так?

— Ви знаєте, хто це?

Він показав на обличчя жінки, що самотою красувалося на білосніжному папері.

— Чи я її знаю? Ні, звісно, що ні.

— А я знаю.

— І хто ж це?

— Це — місіс Герберт.

— Ви впевнені?

— Ще б пак. Бідолашний Мейрік! Він став черговим розділом в її історії.

— Але що ви думаєте про ці малюнки?

— Вони жаскі. Покладіть цей альбом назад у скриню, Остіне. Хоча на вашому місці я б ліпше його спалив. Він — не найкращий товариш, навіть якщо лежить у скрині під замком.

— Так, ці малюнки доволі незвичні. Та мені цікаво, який зв'язок може бути між Мейріком та місіс Герберт, або, інакше кажучи, що пов'язує її з цими малюнками?

— Хтозна. Ймовірно, що на цьому справа й закінчується, і ми більше не дізнаємось жодних подробиць, та особисто я вважаю, що ця Хелен Воан чи то місіс Герберт — це лише початок. Вона повернеться до Лондона, Остіне. Запам'ятайте мої слова, вона неодмінно повернеться, і ми ще почуємо про неї, але сумніваюся, що ті новини будуть добрими.

VI. Самогубства

Лорд Арджентайн був улюбленцем лондонського товариства. До двадцяти років багатства він не нажив і хоча й носив ім'я знаменитої родини, змушений був заробляти собі на хліб як умів. Навіть найавантюрніші кредитори не дали б йому і п'ятдесяти фунтів, якби він не поміняв своє ім'я на титул, а свою бідність — на великі статки. Його батько був дуже доброю людиною і міг забезпечити безбідне життя бодай одного із спадкоємців, але син, навіть якби й корився йому, навряд чи успадкував би так багато, тим паче, що його душа не лежала до духівництва. Тож він постав перед світом не в найкращих обладунках — у мантії бакалавра та з мізками онука наймолодшого сина, однак і за таких умов він умудрився вести гідну боротьбу. У свої двадцять п'ять містер Чарльз Обернон усе ще вважав себе людиною, що бореться та воює зі світом; із семи родичів, які відділяли його від високого статусу його родини, залишилося тільки троє. Хоча цим трьом і добре велося, та ніхто не застрахований від зулуського ассегая[15] чи черевного тифу, тож одного ранку Обернон прокинувся лордом Арджентайном, тридцятирічним чоловіком, який зіткнувся з труднощами існування і в нерівному бою переміг їх. Його це страшенно тішило, і він вирішив, що багатство повинно бути таким самим приємним, якою завжди була для нього бідність. Після недовгих роздумів Арджентайн дійшов висновку, що бенкет, як вишукане мистецтво, був, мабуть, найцікавішим заняттям, доступним пропащому людству, тож його обіди прославилися на увесь Лондон, і всі палко бажали отримати запрошення до його столу. Минуло десять років відтоді, як новоспечений лорд почав давати бенкети, та Арджентайн досі не наситився й наполегливо продовжував насолоджуватися життям, і всі один за одним почали вважати його джерелом радості, іншими словами — найкращим компаньйоном та душею товариства. Тому його раптова і трагічна смерть стала для всіх страшенно гіркою новиною. Люди відмовлялися в це вірити, хоча газета лежала в них перед очима, а вулицями відлунням котилися вигуки про «Таємничу смерть аристократа». В газеті була лише коротка замітка: «Сьогодні зранку, за моторошних обставин, лорда Арджентайна знайшов мертвим його слуга. Згідно з повідомленням, немає сумнівів у тому, що його світлість наклав на себе руки, хоча й не встановлено жодних мотивів для такого вчинку. Покійний аристократ був широковідомий у товаристві та всіма улюблений за свою доброту і розкішну гостинність. Його спадкоємцями стали...» і так далі.

Поволі на поверхню спливли всі деталі, але подія й досі залишалася загадкою. Головним свідком у справі був слуга покійного, який сказав, що за день до його смерті лорд Арджентайн вечеряв з високоповажною леді, чиє ім'я замовчувалося в газетах. Близько одинадцятої лорд Арджентайн повернувся додому та сказав своєму слузі, що йому не знадобляться його послуги аж до наступного ранку, але невдовзі, минаючи хол, слуга, на своє превелике здивування, побачив, як його господар скрадливо виходив через парадні двері. Після вечері з тою дамою він перевдягнуся: на ньому були широка куртка та бриджі, а на голові — коричневий капелюх. Слуга переконаний, що лорд Арджентайн не міг його бачити, і хоча його господар нечасто пізно лягав спати, він аж до наступного ранку не переймався думками про нічну прогулянку лорда, поки не постукав, як зазвичай, у двері його спальні за чверть дев'ята. Він не отримав відповіді і, постукавши ще декілька разів, зайшов до кімнати і побачив тіло лорда Арджентайна, що якось дивно звисало з ліжка. Слуга побачив, що його хазяїн прив'язав міцну мотузку до одного зі стовпців ліжка, зробив зашморг і накинув його собі на шию, після чого цей бідолашний кинувся вниз, помираючи від повільного удушення. Лорд був одягнений у легкий костюм, в якому його бачив слуга, коли той виходив з дому, а лікар, після того як оглянув тіло, заявив, що його життя згасло більш ніж чотири години тому. Всі папери, листи та інші речі залишалися на своїх місцях, і ніхто не міг знайти бодай чогось, що хоча б віддалено вказувало на можливий конфлікт лорда з іншою людиною. Не було виявлено жодних зачіпок, і не можна було зробити хоч якихось висновків. На бенкеті, куди лорд Арджентайн запросив ту неназвану даму, він, як завжди, був у доброму гуморі, принаймні так здалося його гостям. Однак його слуга сказав, що, повернувшись додому, господар виглядав дещо схвильованим, але зізнався, що зміни в його поведінці були зовсім незначними, ато й взагалі ледь помітними. Шукати якихось зачіпок здавалося марною справою, тому загальноприйнятим стало припущення, що лорда Арджентайна зненацька охопила гостра манія самогубства.

Однак все кардинально змінилося, коли протягом трьох тижнів за таких самих обставин пішли з життя ще троє джентльменів, один з яких був аристократом, а двоє інших — високого становища та чималих статків. Одного ранку лорда Свонлі знайшли в його гардеробній повішеним на вбитому у стіну гачку, а містер Кольєр-Стюарт і містер Герріс померли точнісінько так само, як лорд Арджентайн. І знову жодних причин, лише очевидні факти: ввечері людина жива-здорова, а на ранок — небіжчик із чорним розпухлим обличчям. Свого часу громадськість змусила поліцію визнати, що вона неспроможна ані запобігти, ані пояснити ті мерзенні вбивства в Вайтчепелі[16]. Але тими жахливими самогубствами на Пікаділлі та Мейфейрі поліцейські були просто ошелешені, тому що їх не можна було пояснити жорстокістю, яка годилася для обґрунтування вбивств у Іст-енді. Всі ті чоловіки, що вирішили померти такою страдницькою безчесною смертю, були багатими та успішними і, судячи з усього, закоханими в життя, і навіть найретельніші пошуки не змогли виявити й тіні прихованого мотиву в жодному із тих самогубств. У повітрі витав жах, і чоловіки при зустрічі вдивлялися один одному в вічі, кожен міркуючи про себе, чи його товариш, бува, не стане черговою жертвою незбагненної трагедії. Журналісти марно намагалися відшукати у своїх архівах газетні вирізки з аналогічними випадками, щоб скомпонувати статті-спогади; і в багатьох будинках ранкову газету розгортали з відчуттям страху, бо ніхто не знав, коли і де чекати наступного лиха.