Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 10)

Невдовзі після останньої з вервечки цих страшних подій Остін навідався до містера Вільєра. Йому цікаво було дізнатися, чи Вільєру вдалося натрапити на якісь свіжі сліди місіс Герберт — чи то з допомогою Кларка, чи завдяки іншим джерелам, — і щойно вони сіли, як він його про це запитав.

— Ні, — відповів Вільєр, — я писав Кларку, але він так само непохитний, тож я спробував інші канали, та — безрезультатно. Я ніде не можу вивідати, що трапилося з Хелен Воан після того, як вона покинула Пол-стріт, та здається мені, що вона подалася за моря. Правду кажучи, Остіне, останні кілька тижнів я приділяв не надто багато уваги цій справі. Я був близько знайомий з бідолашним Геррісом, і його страшна смерть стала для мене справжнім потрясінням, справжнім потрясінням...

— Можу собі лише уявити, — понуро відповів Остін. — Між іншим, Арджентайн також був моїм другом. Якщо мені не зраджує пам'ять, ми говорили про нього того дня, коли ви до мене навідалися.

— Так, ми тоді говорили про той будинок на Ешлі-стріт, що належить місіс Бомонт. Ви говорили щось про бенкети Арджентайн, які він там улаштовував.

— Саме так. Вам, звісно ж, відомо, що саме там Арджентайн обідав за день до... до своєї смерті.

— Ні, я про це не чув.

— О, так. В газетах замовчували це ім'я, щоб не зашкодити репутації місіс Бомонт. Він був її великим другом, і кажуть, що якийсь час після його смерті вона перебувала в жахливому стані.

На обличчі Вільєра з'явився якийсь дивний вираз. Здавалося, він вагався, говорити чи ні. Остін тим часом продовжував:

— Ніколи в житті я не відчував такого страху, як у ті хвилини, коли читав некролог про Арджентайна. Тоді я не міг цього осягнути, та й зараз не можу. Я добре його знав, і мені зовсім не вкладається в голові, з якої причини він, та й інші, раз на те пішло, могли холоднокровно наважитися померти в такий жахливий спосіб. Ви ж знаєте, як люди в Лондоні плещуть язиками про репутацію одне одного, тож будьте певні, що в такій справі, як ця, будь-який замовчуваний скандал чи захований у шафі скелет неодмінно випливли б на поверхню. Але нічого такого не трапилося. А щодо теорії про манію — вона, може, і до вподоби колегії присяжних при коронері, але всі знають, що вона є цілковитою нісенітницею. Манія самогубства — це вам не віспа.

Остін знову замовк із похмурим виглядом. Вільєр також сидів мовчки, дивлячись на свого приятеля. По його обличчю все ще ковзала тінь вагання. Він мовби зважував свої думки і щось обмірковував, тому й сидів, наче набравши води в рота. Остін намагався позбутися спогадів про трагедії, так само безнадійні та заплутані, як лабіринт Дедала[17], і почав підкреслено байдужим голосом говорити про приємніші події та пригоди цього сезону.

— Ця місіс Бомонт, — сказав він, — про яку ми говорили, дуже успішна жінка. Вона мало не штурмом взяла Лондон. А якось днями я зустрів її у Фулгема. Вона справді дивовижна жінка.

— Ви бачили місіс Бомонт?

— Так, біля неї крутилося чимало людей. Гадаю, її можна назвати вродливою, та є в ній щось таке, що мені не сподобалося. У неї витончені риси, але якийсь дивний вираз обличчя. Я не спускав з неї погляду і, вже зібравшись додому, раптом відчув, що бачив її десь раніше.

— Ви, мабуть, зустрічали її в Роу.

— Ні, я переконаний, що ніколи до цього не зустрічав тієї жінки. Саме це мене й бентежить. Я впевнений, що ніколи не бачив нікого схожого на неї. Те відчуття скидалося на якийсь далекий спогад, нечіткий, але невідступний. Єдине, з чим я можу його порівняти — це з тим дивним відчуття, яке іноді з'являється уві сні, коли фантастичні міста, небачені землі й фантомні персонажі здаються звичними та знайомими.

Вільєр кивнув і почав безцільно оглядати кімнату, ніби в пошуках чогось, на що можна було б перевести розмову. Його погляд упав на стару скриню, закриту на готичний засув, схожу на ту, в якій зберігався чудернацький спадок художника.

— Ви написали доктору стосовно Мейріка? — запитав він.

— Так, я написав йому листа з проханням повідомити про всі деталі його хвороби та смерті, але не очікую отримати від нього відповіді ще протягом трьох чи чотирьох тижнів. Я подумав, що в нього варто було б запитати, чи Мейрік, бува, не знав англійки на ім'я Герберт, і якщо так, то чи доктор може надати про неї яку-небудь інформацію. Але дуже ймовірно, що Мейрік випадково зустрівся з нею в Нью-Йорку, чи в Мексиці, чи у Сан-Франциско. Не маю жодного уявлення про подальшу його мандрівку.

— Так, і дуже можливо, що в цієї жінки не одне ім'я.

— Отож-бо. Якби я додумався попросити у вас її портрет, я міг би вкласти його в конверт разом з листом докторові Меттьюсу.

— Справді, як я сам про це не подумав? Ми можемо надіслати його зараз. Але послухайте-но! Що ці хлопчаки там викрикують?

Поки двоє чоловіків розмовляли, з вулиці почав стрімко наростати якийсь нерозбірливий шум. Здійнявшись у східному напрямку, він уже заповнив Пікаділлі. Тихими вуличками котилася злива звуків, і кожне вікно стало рамою для картини із зацікавлених та схвильованих облич. Вигуки та голоси відлунювали вулицею, де жив Вільєр, і, наближаючись, ставали все виразнішими, аж поки з тротуару пролунала відповідь на Вільєрове запитання:

«Жахи Вест-енду! Ще одне жахливе самогубство! Читайте усі подробиці!»

Остін кинувся сходами вниз і одразу ж повернувся з газетою. Вуличний шум та гамір то наростав, то стихав. Вікно було відчинене, і повітря, що струменіло з нього, здавалося, було сповнене жаху. Він почав читати:

«Ще один джентльмен став жертвою страшної епідемії самогубств, що останній місяць охопила Вест-енд. Сьогодні, о першій годині дня, після довгих пошуків було знайдено тіло містера Сідні Крешоу, з будинку Стоків у Фулгемі та Кінг Помероя в Девоні — чоловік висів на гілці дерева у своєму саду. Покійний джентльмен минулий вечір провів у клубі Карлтон і був, як завжди, в гарному гуморі та при доброму здоров'ї. Він покинув клуб близько десятої вечора, а трохи згодом його бачили на Сент-Джеймс-стріт, якою він неквапливо прогулювався. Куди він пішов далі — ніхто не знає. Після того, як знайшли його тіло, одразу ж викликали швидку, але життя вочевидь вже давно згасло. Наскільки відомо, у містера Крешоу не було жодних проблем чи неприємностей. Варто пригадати, що це прикре самогубство — вже п'яте за останній місяць. Представники Скотленд-Ярду не в змозі надати ані найменших пояснень стосовно цих жахливих подій».

Остін у німому страхові відклав газету.

— Я завтра ж покидаю Лондон, — сказав він, — це місто страху. Усе це просто жахливо, Вільєре!

Містер Вільєр мовчки сидів біля вікна, позираючи на вулицю. Він уважно прослухав газетну замітку, і його вже більше не блукала обличчям тінь вагання.

— Заждіть хвильку, Остіне, — сказав він, — я маю розказати вам, що трапилося минулої ночі. Якщо я не помиляюсь, в замітці йдеться про те, що востаннє Крешоу бачили живим на Сент-Джеймс-стріт десь після десятої?

— Здається, так. Дайте-но я ще раз гляну. Так, ваша правда.

— Ага. В такому разі можу посперечатися із цим твердженням. Крешоу бачили після цього, і, запевняю вас, набагато пізніше.

— Звідки вам це відомо?

— Тому що я на власні очі бачив Крешоу близько другої години сьогодні вночі.

— Ви бачили Крешоу? Ви, Вільєре?

— Так, я бачив його доволі чітко. Насправді, нас розділяло якихось кілька футів.

— Де, в біса, ви його бачили?

— Недалеко звідси. На Ешлі-стріт. Він якраз виходив з будинку.

— А ви, часом, не зауважили, з якого саме?

— Зауважив. З будинку місіс Бомонт.

— Вільєре! Ви думаєте, що кажете? Тут закралась якась помилка. Як Крешоу міг бути в помешканні місіс Бомонт о другій годині ночі? Вам це, безперечно, наснилося, Вільєре. У вас завжди була доволі-таки бурхлива уява.

— Ні, звісно, я не спав. А навіть якби й спав, то відразу б прокинувся від побаченого.

— Від побаченого? А що ви побачили? Щось дивне в поведінці Крешоу? Але я не можу в це повірити, це неможливо.

— Якщо хочете, я розкажу вам, що побачив, чи то пак думав, що бачив, а ви вже самі судіть, як вам буде завгодно.

— Гаразд, Вільєре.

Вуличні шум та гамір стихли, і хоча звіддалік усе ще долинали вигуки, все навколо облягла похмура, важка тиша, яка буває після землетрусу чи шторму. Вільєр відвернувся від вікна і почав розповідати.

— Минулої ночі я був у будинку біля Ріджентс-парк, а коли вийшов звідти, мені закортіло пішки прогулятися додому, щоб не викликати екіпаж. Ніч тоді видалася приємна та ясна, і вже за кілька хвилин усі вулиці міста належали мені одному. Так дивно, Остіне, блукати самотою нічним Лондоном: вдалину рівною низкою тягнуться гасові ліхтарі, а мертву тишу лише іноді порушує гуркіт екіпажа, що швидко мчить бруківкою, аж іскри летять з-під копит коней. Я поспішав дістатися додому, бо через нічні посиденьки почувався трохи стомленим, а коли годинник вибив другу, я завернув на Ешлі-стріт, що, як вам відомо, мені по дорозі. Там було тихіше, ніж зазвичай, і набагато менше світило ліхтарів. Словом, там було так само темно й похмуро, як у зимовому лісі. Я дійшов десь до середини вулиці, коли почув, як хтось тихенько причинив двері; природно, я озирнувся, бо мені стало цікаво, хто ж то іще крім мене вештається такої пізньої пори. Біля того будинку якраз стояв ліхтар, і я побачив на порозі чоловіка. Він щойно вийшов з дверей і повернувся до мене обличчям, й у тому чоловікові я впізнав Крешоу. Я ніколи з ним не розмовляв, але частенько його бачив, тож я переконаний, що не переплутав Крешоу із кимось іншим. Якусь мить я вдивлявся в його обличчя, а тоді — змушений визнати — я кинувся навтьоки і не зупинявся, поки не опинився біля дверей свого помешкання.