Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 12)

— Невже б ви зайшли у той будинок? Ні-ні, Вільєре, ви не повинні цього робити. Подумайте тільки, яка...

— Згодом я вам про все розповім. Та зараз я хотів лише сказати, що на цьому історія не закінчується. Вона завершилася в доволі таки незвичний спосіб. Погляньте-но на цю акуратну підшивку рукописів. Там усі сторінки пронумеровано, ще й кокетливо перев'язано червоною стрічкою. Виглядає навіть трохи формально, чи не так? Перегляньте ці сторінки, Остіне. Це — детальний опис розваг, якими місіс Бомонт забавляла своїх обраних гостей. Чоловікові, який це написав, пощастило вижити, та не думаю, що він довго протягне. Лікарі кажуть, що його нервова система зазнала тяжкого удару.

Остін узяв рукопис, але так його й не прочитав. Навмання гортаючи сторінки, він вихоплював з тих записів окремі слова і фрази; з побілілими губами й холодними краплями поту, що стікали по його скронях, він кинув стос паперів додолу.

— Заберіть цей рукопис, Вільєре, і ніколи більше про нього не згадуйте. Ви що, зовсім позбавлені емоцій? Хай воно сказиться, порівняно з цим — ніщо страх самої смерті, думки людини, що стоїть, зв'язана прохолодного ранку на чорному помості, у вухах якої лунає подзвін і яка чекає на різкий скрегіт засуву під ногами. Я цього не читатиму, бо більше не зможу спокійно спати.

— Чудово. Можу собі уявити, що ви там побачили. Так, це доволі-таки жахливо. Та зрештою, це — давня історія, прадавнє таїнство, яке відбувається в наш час на темних вулицях Лондона, а не посеред виноградників чи оливкових садів. Ми знаємо, що трапилося з тими, кому довелося побачити Великого бога Пана, а ті, хто мудрий, розуміють, що всі символи щось та й означають, а не просто собі існують. То був направду могутній символ, під яким спрадавна люди ховали свої знання про найстрашніші, сповнені таємниць сили, що лежать в осерді всіх речей. Сили, перед лицем яких душі людей в'януть, помирають та чорніють, подібно їхнім тілам під дією струму. Такі сили не можна називати на ім'я, не можна про них говорити, навіть думати про них не можна, заздалегідь не загорнувши їх у пелену та обернувши на символ, що для більшості з нас виглядає як химерна, поетична фантазія, а декому — як дурна байка. У будь-якому разі нам з вами вже дещо відомо про той жах, що може чаїтися в таємних закамарках життя, який вихоплюється з-під людської плоті, і, не маючи форми, прибирає чиєїсь подоби. Ах, Остіне, як таке можливо? Як від цього видовища не згасає сонце, а тверда земля не плавиться й не кипить під такою ношею?

Вільєр ходив туди-сюди кімнатою, на його чолі виступили краплини поту. Остін якийсь час сидів мовчки, але Вільєр бачив, що той крадькома хреститься.

— Ще раз повторюю, Вільєре, ви не повинні переступати поріг того будинку. Ви не вийдете звідти живим.

— Ні, Остіне, я виживу... і Кларк теж.

— Про що ви кажете? Ви не можете, ви не посмієте...

— Заждіть хвильку. Сьогодні вранці повітря було напоєне приємною, свіжою прохолодою. Навіть ця похмура вулиця ожила під подувами легенького вітерцю, і мені закортіло прогулятися. Пікаділлі стелилася переді мною чистою, залитою яскравим світлом алеєю, сонце кидало свої промені на екіпажі та тремке листя в парку. Чудовий видався ранок, і люди дивилися на небо й усміхалися, йдучи у справах, чи просто насолоджуючись гарною дниною, і вітер повівав так само безтурботно, як понад запашними лугами. Але в якийсь момент я вибрався з того веселого натовпу і опинився, повільно крокуючи, на тихій, похмурій вулиці, куди, здавалося, не проникали сонячні промені й не завівав вітерець, де поодинокі перехожі тинялися без діла або стовбичили по закутках. Я йшов усе далі й далі, навіть не розуміючи, куди йду чи що тут роблю, не маючи певної мети, але якась невідома сила штовхала мене вперед, змушуючи до пошуків. Тож я повільно, йшов вулицею, аж тут помітив невеличку молочну крамницю, де, на мій подив, продавалася мішанка з усякої всячини: дешеві люльки, тютюн, солодощі, газети, а ще збірки текстів комедійних пісень, і все це було звалено купою на невеликій вітрині. Зненацька мене пройняв холодний трем, давши мені знати, що я знайшов те, що шукав. Я зупинився перед ветхою крамничкою, над дверима якої вже давно вигоріла вивіска, червона цегла двохсотлітньої давності вкрилася кіптявою, а на вікнах лежав грубий шар пилюки та бруду незліченної кількості зим. Я побачив те, по що прийшов. Щоправда, минуло близько п'яти хвилин, перш ніж я заспокоївся і зайшов досередини, де, надавши обличчю байдужого виразу й стримуючи емоції, попросив показати мені цю річ. Але, гадаю, навіть тоді мій голос тремтів, бо старий чолов'яга, що вийшов із заднього приміщення крамниці й безладно метушився серед свого краму, якось дивно позирав на мене, коли зав'язував пакунок з покупкою. Я заплатив суму, яку він мені назвав, і стояв, спершись на прилавок, з дивним небажанням забирати пакунок і йти геть. Я запитав у нього, як іде торгівля, і дізнався, що справи кепські, доходів усе менше. Але раніше, коли ще торгівля не пішла на спад, а це сталося сорок років тому, «якраз перед смертю мого батька», — сказав він, вулиця мала зовсім інший вигляд. Нарешті я вийшов з крамниці і швидко рушив далі. То була направду гнітюча вулиця, і я неабияк зрадів, опинившись знову серед людського тлуму і гамору. Хочете поглянути, що я придбав?

Остін нічого не відповів, але злегка кивнув головою — він і досі був дуже блідим. Вільєр висунув шухляду з бамбукового столика й показав Остіну моток довгої, міцної нової мотузки, зав'язаної на одному кінці в зашморг.

— Це — найкраща конопляна мотузка, — сказав Вільєр, — якщо вірити старому чоловікові, саме так їх скручували у давні часи. Ні дюйма джуту по всій довжині.

Остін міцно стиснув зуби і втупився у Вільєра, все більше полотніючи на обличчі.

— Ви не зробите цього, — нарешті пробурмотів він. — Ви не допустите, щоб на ваших руках була кров іншої людини. Боже мій! — гарячково вигукнув він. — Ви ж не хочете сказати, Вільєре, що вирішили стати катом?

— Ні. Я запропоную їй вибір і залишу Хелен Воан на п'ятнадцять хвилин наодинці з цією мотузкою у зачиненій кімнаті. Коли — якщо — ми зайдемо в кімнату, а її тіло не висітиме в зашморгу, я викличу поліцію. От і все.

— Мені час іти. Я більше не можу тут залишатися. Мені несила це терпіти. На добраніч.

— На добраніч, Остіне.

Двері зачинилися, але за мить знову відчинилися, і на порозі, білий як смерть, стояв Остін.

— Ледь не забув; — сказав він, — у мене також є що вам розказати. Я отримав листа від доктора Гардінга з Буенос-Айреса. Він написав, що лікував Мейріка протягом трьох тижнів перед його смертю.

— А він не сказав, що звело Мейріка в могилу в розквіті літ? Не гарячка ж, правда?

— Ні, його занапастила не гарячка. За словами доктора, його організм дав повний збій, можливо, в результаті сильного шоку. Та він стверджує, що пацієнт нічого не розповідав йому про це, і тому він не міг взятися як слід за його лікування.

— Щось іще?

— Так. Доктор Гардінґ закінчив свого листа словами: «Гадаю, це все, що я можу розповісти вам про вашого бідолашного друга. Він недовго перебував у Буенос-Айресі і мало кого там знав, за винятком однієї жінки, наділеної не найкращими якостями, яка відтоді покинула країну — така собі місіс Воан».

VIII. Фрагменти

[Серед документів знаного лікаря, доктора Роберта Матесона, з Ешлі-стріт, що недалеко від Пікаділлі, який раптово помер від апоплексичного удару на початку 1892 року, було знайдено аркуш паперу з короткими нотатками. Ці нотатки були написані латиною, з багатьма скороченнями, і вочевидь робилися в шаленому поспіху. З величезними труднощами вдалося практично повністю розшифрувати рукопис, але деякі слова так і не піддалися зусиллям фахівців. У правому кутку аркуша була зазначена дата: «XXV лип. 1888». Нижче наведено переклад рукопису доктора Матесона.]

«Не знаю, чи наука могла б скористатися цими коротенькими нотатками, якби вони вийшли друком, але навряд чи. Я ж, безумовно, ніколи не візьму на себе відповідальності за публікацію чи оприлюднення бодай одного написаного тут слова — не лише тому, що я дав клятву тим двом людям, що звірилися мені, а також тому, що подробиці цієї справи надто мерзенні. Мабуть, ретельно все обміркувавши і зваживши всі позитивні й негативні наслідки, одного дня я знищу цей папірець або, принаймні, запечатаю і передам своєму приятелю Д., покладаючись на його право вирішувати, користуватися цим рукописом чи спалити його.

Як і годиться в таких випадках, я зробив усе можливе, щоб пересвідчитися в тому, що мої переживання небезпідставні. Приголомшений, я заледве міг думати, та вже через хвилину переконався, що мій пульс рівний, а я при цілковитій свідомості і мої відчуття мене не підводять. Тоді я спокійно перевів погляд на те, що було переді мною.

Хоча страх і відчуття відрази знову підступили до горла, і мене душив гнильний сморід, я все ж залишався непохитним. Тоді, благословенний чи проклятий — до кінця не впевнений, — я побачив me, що лежало на ліжку, в мене на очах перетворюючись на чорну пляму, схожу на чорнильну ляпку. Шкіра та плоть, м'язи та кістки — міцне людське тіло, яке я вважав незмінним, як адамант, почало плавитися й розчинятися.