Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 13)
...Така ось, Реймонде, історія про те, що я знаю, і те, що я бачив. Моя ноша була надто важкою, щоб нести її самому, і все ж я нікому, крім вас, не міг про все розповісти. Вільєр, який був тоді зі мною, нічого не знає про ту жахливу таємницю лісу, так само він не знає, що те, що ми бачили мертвим, лежало колись, розпростершись на духмяному трав'яному килимі посеред літніх квітів, у їхній легкій напівтіні, і, тримаючи руку Рейчел, скликало своїх спільників, не знає і про той жах, про який у нас можуть бути лишень домисли, імені якого ми не можемо вимовити, а лише назвати символ його, що набув плотської подоби на землі, по якій ми ходимо. Я не розказав Вільєру ані про це, ані про ту схожість, яка вразила мене в самісіньке серце, коли я побачив портрет, який врешті переповнив мою чашу страхіть. Не смію навіть припустити, що це все може означати. Те, що згинуло на моїх очах, не могло бути Мері, але в передсмертній агонії саме її очі дивилися на мене. Не знаю, чи є хтось, хто зможе приєднати останню ланку до цього ланцюга жахливої містерії, та якщо знайдеться така людина, то нею будете саме ви, Раймонде. І якщо вам відома розгадка таємниці, за вами залишається право розповісти її або ж тримати при собі.
Я пишу вам цього листа, щойно повернувшись до міста. Останні кілька днів я провів у селі. Можливо, ви здогадуєтесь, в якій саме частині країни. Поки весь Лондон знемагав від жаху й подиву — «місіс Бомонт», як я вам уже казав, була добре відома в товаристві, — я написав своєму другові доктору Філіпсу, виклавши йому все у загальних рисах чи, радше, натякнувши на те, що трапилося, з проханням повідомити мені назву села, де відбулися ті події, про які він мені розповідав. Він без особливих вагань назвав мені те село, оскільки батьки Рейчел на той час уже померли, а решта рідні пів року тому переїхала до родича у штат Вашингтон. Він сказав, що не може бути жодних сумнівів у тому, що її батьки померли від горя та страху, спричиненого жахливою смерть їхньої доньки і всім тим, що їй передувало. Увечері того дня, коли я отримав листа від Філіпса, я був у Кермені і, стоячи під руїнами римських мурів, білих від зим, що лютували там тисячі років, я поглянув на луг, де колись стояв давній храм Бога Глибин, і побачив там будинок, що виблискував у сонячному промінні. То був дім, у якому колись жила Хелен. Я на кілька днів залишився в Кермені. Як виявилось, мешканці того села мало що знають про ті події і ще менше про щось здогадуються. Ті, з ким я про це розмовляв, дуже дивувалися, що якогось антиквара (так я їм відрекомендувався) цікавить давня сільська трагедія, стосовно якої вони мають дуже просту версію. Як ви вже, певно, здогадалися, я не розказав їм нічого з того, що знав сам. Більшість часу я провів у величезному лісі, що підноситься над селом, здіймаючись по схилу гори і спускаючись до річечки в долині. Ще одна довга чарівна долина, Раймонде, достоту така, на яку ми дивилися одного літнього вечора, коли в нетерпінні походжали перед вашим будинком. Багато годин я блукав у хащах лісу, звертаючи праворуч, то ліворуч, продираючись крізь чагарі підліску, тінисті й прохолодні навіть у полуденну спеку, відпочиваючи під могутніми дубами. Я лежав на низькорослій траві галявин, до мене на крилах вітру долинав ледь вловимий аромат диких руж упереміш із важкими пахощами бузини, що нагадували мені запах кімнати з покійником — випари ладану і тліну. Я стояв на узліссі, споглядаючи пишну процесію наперстянок, що височіли поміж папороті та виблискували на сонці рудим, вдивляючись у таємничі хащі щільного дрібнолісся позаду них, де зі скель б'ють джерела, напоюючи водою рослини, неприємно вологі й зловісні. Проте однієї частини лісу я уникав, і лише вчора піднявся на вершину пагорба і ступив на прадавню римську дорогу, що звивається його вершиною. Тут вони гуляли, Хелен та Рейчел, по цій тихій дорозі, зарослій зеленою травою, обабіч якої тягнулися високі насипи червонозему та ріс живопліт з блискучого бука. Звідти я пішов по їхніх слідах, час від часу вдивляючись у просвіти між гіллям, де з одного боку я побачив широчінь лісу, що простирався ген направо й наліво і тонув у розлогій рівнині, а далі — жовте море і земля за морем. З другого боку стелилася долина, виднілися річка та пагорби, що виростали за іншими пагорбами, мов хвилі, які накочуються одна на одну, гаї, луги, поля, і білі хатини, що ясніли на сонці, і ланцюг величних гір з блакитними вершинами далеко на півночі. Врешті-решт я дійшов до того місця. Стежка йшла вгору пологим пагорбом, перетворюючись на відкриту галявину, оточену стіною густих чагарів, а потім, знову звузившись, губилася вдалечині у тьмяній блакитній імлі літньої спеки. І хто б міг подумати, що Рейчел ступила на ту затишну літню галявину звичайною дівчинкою, а покинула її... Чи хто має відповідь на це запитання? Надовго я там не затримався.
У невеличкому містечку неподалік від Кермена є музей, де в основному представлені всілякі предмети часів Римської імперії, які в різні періоди були знайдені в поближніх місцях. Наступного дня після мого приїзду до Кермена я, завітавши до того містечка, скористався можливістю зайти до музею. Там я побачив безліч скульптурних фігурок, висічених з каменю гробів, перснів, монет і фрагментів мозаїчної підлоги, а насамкінець мені показали невеличку колону, квадратну в перетині, яку нещодавно знайшли в лісі. Коли я поцікавився, де саме її знайшли, то виявилося, що колону викопали на тій самій галявині, де розширюється римська дорога. На одному боці колони виднівся напис, який я переписав. Деякі літери виявилися стертими, але навряд чи можуть виникнути сумніви щодо правильності того, як я їх відновив. Ось що там було написано:
DEVOMNODENTi
FLAvIVSSENILISPOSSvit
PROPTERNVPtias
QuaSVIDITSVBVMra
«На честь Великого бога Нодена (бога Великих Глибин чи Безодні) Флавіус Сеніліс звів цю колону з нагоди весілля, яке він бачив у вечірньому півмороці».
Доглядач музею сказав мені, що місцеві антиквари були неабияк спантеличені не скільки написом чи труднощами, з якими вони зіткнулися під час перекладу (яких абсолютно не було), скільки тією церемонією чи то обрядом, про який ідеться в написі.
...А тепер, любий мій Кларку, стосовно того, що ви розповіли мені про Хелен Воан, яка, за вашими словами, померла у вас на очах за неймовірно страшних обставин, які проста людина не в змозі осягнути. Мене зацікавила ваша розповідь, але більшість з того, що ви мені розказали... хоча, ні, все з того, і навіть понад те, мені вже було відомо. І я можу пояснити дивну схожість, яку ви помітили між портретом та реальним обличчям. Ви бачили матір Хелен. Ви, мабуть, пам'ятаєте той тихий літній вечір багато років тому, коли я розповідав вам про світ за межами тіней і про бога Пана. Ви пам'ятаєте Мері. Хелен Воан була її донькою, що з'явилася на світ через дев'ять місяців після тієї ночі.
До Мері розум так і не повернувся. Всю вагітність вона пролежала в ліжку, а через кілька днів після народження дитини Мері померла. Мені здається, що наприкінці вона мене впізнала. Я стояв біля її ліжка, і в її очах на якусь мить з'явився колишній погляд, а тоді вона затремтіла і, важко застогнавши, померла. Тієї ночі ви стали свідком мого страшного вчинку.