Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 15)

Як же приємно після прогулянки дорогами, всіяними пекельно дрібного жорствою, босоніж ступати по траві! Мені закортіло сісти на березі й закурити. Шукаючи в кишені кисет з тютюном, я мимохіть глянув на будинки і, затримавши на них погляд, відчув, як у мене перехопило подих і заклацали зуби, а паличка, яку я міцно стискав у руці, тріснула надвоє. У мене було відчуття, ніби по моєму хребту пройшов електричний струм, і якусь мить, що здавалася вічністю, я намагався зрозуміти, що, в біса, коїться і що змусило моє серце трепетати і викручувало кістки. Звівши погляд, я глянув на останній будинок у ряду, що розтягнувся переді мною, і на частку секунди вгледів у горішньому вікні обличчя. Обличчя жінки, але не людське. Якось ми з вами, Селісбері, сиділи в церкві, як справжні порядні англійці, й слухали проповідь, в якій ішлося про невтоленну жагу і про невгасний вогонь, але мало хто з нас розуміє значення тих слів. Сподіваюся, ви ніколи їх не зрозумієте, бо, вгледівши у вікні те лице, коли наді мною було блакитне небо, а теплий вітер обвівав мене своїм подихом, я зрозумів, що зазирнув у інший світ — через вікно звичайного будинку я побачив, як переді мною відкрилося пекло. Трохи оговтавшись від цього шоку, я подумав було, що на якусь мить знепритомнів. По моєму обличчю стікали краплі холодного поту, і я, задихаючись, хапав ротом повітря, мов потопельник. Звівшись нарешті на ноги, я пішов до того будинку, де на прибитій на парадних дверях поштовій скриньці побачив ім'я — «Доктор Блек». З примхи долі чи за щасливим випадком, коли я проходив повз, двері відчинилися і сходами спустився чоловік. У мене не було сумнівів, що то був доктор власного персоною. Його зовнішність була типовою для Лондона: довготелесий, худий, з блідим обличчям і тьмяними чорними вусами. Проходячи повз, він глянув на мене, і хоча це був звичайний погляд, яким зазвичай обмінюються під час випадкової зустрічі, десь глибоко в душі я був відчув, що ця людина небезпечна. Як ви зрозуміли, додому я повертався добряче спантеличений і не менш нажаханий побаченим. Тому згодом я ще раз навідався до «Дженерал Гордон», де вдосталь наслухався всіляких чуток про Блеків. Я нікому не казав, що бачив у вікні обличчя жінки, але чув, що багато хто захоплювався її чудовим золотавим волоссям. Навколо того лиця, що викликало в мене такий невимовний жах, колихалась імла золотистого волосся, наче сяючий ореол навколо обличчя сатира. Усе це неабияк мене тривожило, і, діставшись дому, я з усіх сил намагався переконати себе в тому, що побачене мною — це просто ілюзія, але марно. Я чітко знав, що насправді бачив те, що намагався вам описати, і був переконаний, що там, у вікні, промайнула місіс Блек. Той будинок обріс чутками про насильницьку смерть, що, я знав, було неправдою, а сам я був переконаний у тому, що в будинку з яскраво-рудої цегли на розі Девон-роуд оселилося страшенне зло: але як побудувати логічну теорію з цих двох складових? Словом, я опинився у світі якоїсь містерії. Я ламав над цим голову і кожну вільну хвилину намагався скласти докупи розтріпані уривки своїх думок, але так і не міг зробити бодай кроку до розгадки цієї таємниці, з плином літніх днів ця справа все більше огорталася туманом, що приховував якийсь неясний жах, неначе нічне привиддя, що наснилося місяць тому. Гадаю, незабаром та справа залягла б десь на споді моєї свідомості — зовсім забути її я не зміг би, бо таке не сходить з пам'яті, — та одного ранку, читаючи газету, я звернув увагу на заголовок, що виділявся над двома дюжинами рядків, надрукованих дрібним шрифтом: «Справа Гарлесдена», і я одразу здогадався, про що там прочитаю. Місіс Блек була мертва. Блек викликав додому іншого доктора, щоб той засвідчив смерть, але щось викликало в нього підозри, внаслідок чого розпочалося слідство і був зроблений розтин тіла. І що ж було потім? А потім було те, що вразило мене найбільше. Тріумф неочікуваного. Два доктори, що проводили розтин, були змушені визнати, що не виявили жодних ознак насильницької смерті. Найдосконаліші аналізи та найновіші реактиви так і не показали слідів отрути навіть у найменших кількостях. Вони констатували, що смерть настала внаслідок якоїсь незрозумілої й водночас цікавої з наукового погляду форми захворювання мозку. Тканина головного мозку та молекули сірої речовини зазнали неймовірної кількості змін. Молодший з двох докторів, який, наскільки мені відомо, зажив репутації як фахівець із захворювань мозку, під час слідства дав свідчення, які мене глибоко вразили, хоч я тоді й не повністю осягнув їх значення. Він сказав: «На початку розтину мене дуже здивували явища цілком невідомого для мене характеру, попри мій багатий досвід у цій царині. Зараз немає потреби вдаватися в деталі цих явищ, достатньо лише зазначити, що в ході розтину я не міг повірити у те, що цей мозок взагалі належав людині». Уявіть, яке здивування в публіки викликала така заява, і коронер[21] перепитав у доктора, чи той мозок нагадував мозок тварини. «Ні, — відповів той, — я б так не сказав. Хоч на це вказували певні ознаки, але інші, й це мене здивувало найбільше, свідчили про нервову організацію, цілком відмінну від людини чи примітивних тварин». Безперечно, це була цікава заява, але суддя, звісно ж, виніс вердикт про смерть з природних причин, громадськість втратила інтерес до події, і справу закрили. Однак, прочитавши заяву доктора, я вирішив дізнатися про цю справу якомога більше і взявся до роботи, що могла стати для мене цікавим розслідуванням. У його ході переді мною поставало багато труднощів, але я домігся деяких успіхів. Хоча я сам до пуття не розумів їх причин, мій любий друже. Уявляєте, ми тут сидимо майже чотири години! На нас уже кельнери[22] скоса поглядають. Час розплачуватись і йти звідси.

Двоє чоловіків мовчки вийшли надвір, де затрималися, щоб вдихнути прохолодного повітря, споглядаючи стрімкий рух транспорту, який пролітав перед ними по Конветрі-стріт під акомпанемент дзеленчання двоколісних карет та вигуків хлопчиків-газетярів, вловлюючи за цими гучними звуками віддалений незмовкний шум Лондона.

— Хіба ж не дивна справа? — врешті мовив Дайсон. — Що ви про це думаєте?

— Любий друже, я не знаю, чим усе закінчилося, тому наразі не висловлюватиму своїх міркувань. Коли я почую продовження історії?

— Завітайте до мене якось увечері, скажімо, наступного четверга. Ось моя адреса. На добраніч. Я хочу пройтися Стрендом. — Дайсон махнув рукою екіпажу, що якраз проїжджав повз, а Селісбері звернув північніше у напрямку свого будинку.

II

Містер Селісбері, як можна було здогадатися з тих кількох реплік, які він кинув того вечора, був дуже поміркованим молодим джентльменом з гострим інтелектом, чий здоровий глузд відступав перед таємничим і невідомим, в кого парадокси викликали почуття неприйняття. Під час вечері в ресторані він майже весь час мовчав, змушений слухати історію про дивовижні, ба навіть неймовірні події, що була майстерно сплетена людиною, яку з дитинства вабили інтриги й таємниці, тому він дещо виснажений перетнув Шефтсбері-авеню і пірнув у глибини Сохо, оскільки його помешкання було розташоване у скромному районі на північ від Оксфорд-стріт. По дорозі він думав про те, яка доля чекає на Дайсона, що цілком покладається на літературу, живе завдяки щедрості свого турботливого родича й ніяк не може збагнути, що його проникливість, перемежовану з надто жвавою уявою, скоріш за все буде винагороджено хіба що кількома рекламними щитами чи жирним заголовком у газеті. Поглинутий своїми думками, Селісбері водночас захоплювався своєрідним умінням Дайсона перетворювати речі, такі як обличчя недужої жінки чи випадок із захворюванням мозку, на шаблонні елементи роману. Селісбері йшов ледь освітленими вулицями, не помічаючи ні поривчастого вітру, що різко свистів по закутках і вихором здіймав у повітря купи сміття з тротуару, ні чорних хмар, що наповзали на блідо-жовтий місяць. Навіть перші краплі дощу, які впали на обличчя, не могли відірвати його від роздумів, і лише коли на вулиці розгулялася справжня негода, він подумав, що непогано було б знайти якийсь прихисток. Гнаний вітром дощ тарабанив із силою безжальної грозової зливи, відскакуючи від бруківки і шматуючи повітря. Стрімкий потік води біг по водостічних жолобах і збирався калюжами над засміченими стоками. Кілька випадкових перехожих, що радше вешталися вулицею, ніж кудись прямували, шмигнули, мов налякані кролики, у якісь пристановища, і хай би як голосно та довго Селісбері свистів, підкликаючи екіпаж, біля нього так ніхто й не зупинився. Він озирнувся навсібіч, намагаючись визначити, як далеко йому до притулку Оксфорд-стріт, але побачив, що, легковажно гуляючи вулицями, він звернув зі свого звичного шляху й опинився у незнайомому районі, де, вочевидь, навіть не пахло забігайлівкою, де можна було б перебути негоду за скромну суму в два пенси. На вулиці стояло кілька ліхтарів, вогні яких ледь пробивалися крізь кіптяві скельця, і в цьому примарному освітленні перед Селісбері постали похмурі старі будинки. Квапливо йдучи далі, зіщулившись під сильним дощем, він побачив незліченні дзвінки на дверях та вигравіювані на латунних табличках під ними імена, майже стерті часом, де-не-де йому траплялися ошатні ґанки з різьбленими навісами, що виступали над дверима, чорніючи від бруду півстолітньої давнини. Здавалося, злива ставала все несамовитішою. Він змок до рубця, його новий капелюх був геть зіпсований, а Оксфорд-стріт і далі здавалася як ніколи недосяжною. Промоклий наскрізь чоловік відчув страшенне полегшення, коли йому трапилася темна склеписта арка, що давала надію на прихисток якщо не від вітру, то принаймні від дощу. Забившись у найсухіший куток, Селісбері роззирнувся. Він опинився в якомусь вузькому проході, що був задуманий як частина будинку, а за ним побачив доріжку між голих стін, що вела кудись у невідомість. Він постояв там деякий час, марно намагаючись бодай трохи відтиснути свій одяг і дослухаючись до стукоту коліс екіпажу, коли це його увагу привернув гучний звук, що долинав звідкілясь позаду нього і лунав усе голосніше і ближче. Незабаром він почув пронизливий голос жінки, що комусь погрожувала і так бурхливо виражала незгоду, аж її слова відлунювали від кам'яних стін, а чоловічий голос щось заперечував і бурчав у відповідь. Далеко не романтик, Селісбері отримував задоволення від вуличних сцен і був любителем п'яних сварок. Тож він налаштувався слухати й споглядати, мов завсідник справжньої опери. Але, на його розчарування, сварка швидко припинилася, і, окрім неспокійних кроків жінки та повільної хиткої ходи чоловіка, що наближалися до нього, він більше нічого не розрізняв. Тримаючись в тіні, він спостерігав за тими двома. Чоловік був добряче п'яним; він щосили намагався уникнути зіткнення зі стінами, лавіруючи поміж ними, немов кораблик, що пливе проти вітру. Жінка дивилася прямо поперед себе, і з її блискучих очей текли сльози. Раптом полум'я сварки спалахнуло знову, і жінка вивергнула на свого супутника цілий потік лайки.