Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 8)

— Хто ця жінка? — він врешті запитав. Його голос звучав сухо й хрипко.

— Це — жінка, з якою був одружений Герберт.

Кларк знову подивився на замальовку. Ні, все-таки то була не Мері. Звісно, те обличчя належало їй, але було в ньому щось іще, чого він не помічав у її рисах, ані коли в лабораторію разом з доктором увійшла дівчина, вбрана у все біле, ані після її пробудження, ані коли вона лежала на ліжку, дурнувато вишкіряючись. Чи то погляд, що струменів із тих очей, чи посміх на повних устах, чи вираз самого обличчя — щось стривожило Кларка до глибин його душі, і він несамохіть пригадав слова доктора Філіпса: «Найяскравіше втілення зла, яке я коли-небудь бачив». Він машинально перевернув у руці папір і глянув на його зворот.

— Боже милостивий! Кларку, в чому річ? Ви блідий, як смерть.

Вільєр рвучко зірвався зі свого крісла, коли Кларк зі стогоном безсило осів у кріслі, впустивши з рук той малюнок.

— Я почуваюся зле, Вільєре, в мене часто трапляються такі напади. Налийте мені трохи вина; дякую, досить. Через кілька хвилин мені стане краще.

Вільєр підняв малюнок, що впав на підлогу, і, як це зробив Кларк, перевернув папір.

— Ви побачили це? — запитав він. — Саме так я й визначив, що то портрет дружини Герберта, чи то пак його вдови. Як ви тепер почуваєтеся?

— Уже краще, дякую, то була всього лиш мимовільна слабкість. Та не думаю, що я вас правильно зрозумів. Що, ви кажете, дало вам зрозуміти, чий це портрет?

— Оте ім'я — Хелен, написане на звороті. Хіба я не сказав, що її звати Хелен? Так, Хелен Воан.

Кларк застогнав; у нього не залишалося й тіні сумніву.

— Тепер ви згідні зі мною, — мовив Вільєр, — що і в історії, яку я вам сьогодні розповів, і в ролі, яку в ній відіграє ця жінка, є вкрай дивні обставини?

— Так, Вільєре, — пробурмотів Кларк, — це дуже дивна історія, авжеж, дуже дивна. Дайте мені час, щоб я все добре обміркував. Можливо, я зможу вам допомогти, а може й ні. Вам, мабуть, уже час? Що ж, бувайте здорові, Вільєре, на добраніч. Приходьте до мене через тиждень.

V. Звістка

— Знаєте, Остіне, — мовив Вільєр, коли одного приємного травневого ранку двоє приятелів статечно крокували вздовж Пікаділлі, — знаєте, я впевнений, що та пригода, пов'язана з Пол-стріт та подружжям Гербертів, яку ви мені розповіли, є всього лише маленьким епізодом надзвичайної історії. Мушу зізнатися, що коли кілька місяців тому я запитував у вас про Герберта, я його бачив.

— Ви його бачили? Де?

— Одного вечора він підійшов до мене, випрошуючи милостиню. Хоч він і був у страшенно жалюгідному стані, я все ж впізнав у ньому свого давнього приятеля і попросив усе мені розповісти, бодай у загальних рисах. Коротше кажучи, суть ось у чому: його занапастила дружина.

— В якому сенсі?

— Він не захотів цього пояснювати, лише сказав, що вона сплюндрувала його тіло й душу. А тепер він мертвий.

— А що сталося з його дружиною?

— Саме про це, власне, я й хочу дізнатися, маючи намір рано чи пізно її відшукати. Я знаю одного чоловіка на ім'я Кларк, стриманого і ділового, але дуже проникливого. Ви, мабуть, зрозуміли, що я маю на увазі. Він проникливий не в суто практичному сенсі цього слова, а такий, що знає дещо про життя та людей. Тож я розповів йому про цей випадок, який, вочевидь, його вразив. Він сказав, що йому потрібен час все обміркувати, і попросив мене знову завітати до нього десь за тиждень. А через кілька днів я отримав цього дивного листа.

Остін узяв конверт, вийняв звідти листа і взявся зацікавлено читати. Ось що там було писано:

«Мій любий Вільєре, я думав над тією справою, з якою ви на днях постукали до мене у двері, щоб попросити поради, і ось що я вам скажу з цього приводу. Спаліть той портрет, викиньте ту історію з голови і більше ніколи про неї не думайте, Вільєре, інакше все це обернеться для вас лихом. Вам, звісно ж, може видатися, що я володію якоюсь таємною інформацією, і до певної міри так воно і є. Але мені відомо зовсім трішки. Я мов той мандрівник, що дійшов до краю безодні, з жахом відсахнувшись назад. Те, що я знаю, достатньо дивне й не менш жахливе, але є ще страшніші, мені геть не відомі, глибини й жахіття, неймовірніші за всі історії, які розказують зимовими вечорами біля каміна. Я твердо вирішив — і ніщо не в змозі похитнути мою рішучість — більше ні на йоту не просуватися у своїх дослідженнях, і якщо ви цінуєте своє щастя, ви зробите так само.

Але ви обов'язково заходьте, тільки говоритимемо ми на значно веселіші теми».

Остін акуратно склав листа і повернув його Вільєру.

— Це, безумовно, дивний лист, — сказав він, — а про який, власне, портрет ідеться?

— А! Я забув вам сказати, що ходив на Пол-стріт і дещо там знайшов.

Вільєр розказав усе так, як він розказував Кларку, а Остін мовчки його слухав. Він виглядав спантеличеним.

— Цікаво, що вас у тій кімнаті охопило неприємне відчуття, — сказав він нарешті. — Можливо, що справа лише у вашій уяві, у відразі, яку ви відчували.

— Ні, те відчуття було більшою мірою фізичне, ніж психологічне, наче я вдихав смертельні випари, що проникали в кожнісінький нерв, у кожну кістку, в кожен м'яз. Я відчував знемогу у всьому тілі, й мені почало темніти в очах, так неначе сама смерть мені вже дихала у потилицю.

— Так, і справді дуже дивно. Бачте-но, ваш друг зізнався, що з цією жінкою пов'язана якась дуже темна історія. Розповідаючи йому про свій випадок, ви часом не помітили чогось дивного в його поведінці?

— Так, помітив. Йому стало дуже зле, та він запевнив мене, що то був скороминущий напад слабкості, які з ним іноді трапляються.

— І ви йому повірили?

— Спершу повірив, але зараз я вже не такий впевнений у цьому. Він зовсім байдуже слухав мою розповідь, поки я не показав йому портрет. Саме тоді в нього стався напад, про який я вже казав. Запевняю вас, він мав жахливий вигляд.

— Отже, колись він уже бачив ту жінку. Але цьому також може бути й інше пояснення. Може, йому видалося знайомим не її обличчя, а лише ім'я. Що ви думаєте з цього приводу?

— Не можу сказати нічого певного. Наскільки я пригадую, він мало не звалився зі свого крісла, щойно перевернув аркуш з портретом. Розумієте, там, на звороті, було написано ім'я.

— Отож. Але в такій справі, ж ця, важко дійти якогось конкретного висновку. Ненавиджу мелодрами, і для мене не існує нічого нуднішого та банальнішого за любовні історії; але, бачить Бог, Вільєре, скидається на те, що на споді всього цього справді лежить щось дуже дивне.

Двоє чоловіків непомітно для себе повернули на Ешлі-стріт, прямуючи на північ від Пікаділлі. Вулиця була доволі довга і похмура, але де-не-де чиясь любов до барвистого оживляла темні будинки квітами, фіранками з пістрявими візерунками та яскравими фарбами на дверях. Коли Остін закінчив говорити, Вільєр підвів голову і кинув погляд на один із тих будинків: з кожного підвіконня звисали квіти червоної та білої герані, а вікна були завішані шторами кольору блідо-жовтих нарцисів.

— Виглядає життєрадісно, чи не так? — сказав він.

— Так, а всередині ще веселіше. Це один з найприємніших будинків у цьому сезоні, принаймні, таке я чув. Сам я в ньому не був, але знаю кількох людей, які побували в тому будинку і казали, що там надзвичайно весело.

— І кому ж належить цей будинок?

— Такій собі місіс Бомонт.

— А хто вона така?

— Не можу сказати. Я чув, що вона приїхала з Південної Америки, але хто вона — не так уже й важливо. Дуже заможна жінка, в цьому немає жодних сумнівів, і нею захоплюються найшановніші люди. Кажуть, що у неї є велика колекція кларету, чудового вина, що, мабуть, вартує цілого статку. Мені про це розповідав лорд Арджентайн. Він гостював там минулого недільного вечора і запевняв мене, що зроду не куштував такого вина, а вам відомо, що Арджентайн — неабиякий знавець вин. До речі, ця місіс Бомонт трохи дивакувата. Якось Арджентайн запитав у неї, якого року те вино, і що ж вона відповіла? «Гадаю, йому близько тисячі років». Лорд Арджентайн подумав було, що вона з нього кепкує, та коли він засміявся у відповідь, вона сказала, що не жартує, і запропонувала йому подивитися на пляшку. Звісно, після цього йому більше нічого було сказати. Але як для напою, яким частують гостей, хіба це вино не занадто раритетне? От ми й прийшли. Зайдете?

— Так, дякую. Давно я не заходив до вашої антикварної крамниці.

То було розкішне, хоч і дивно мебльоване помешкання, де кожен глечик, книжкова шафа, стіл, кожен килимок, кухлик та прикраса не творили єдиного образу, а наче існували нарізно — кожна річ самобутня та по-своєму унікальна.

— Є щось новеньке? — за якийсь час озвався Вільєр.

— Та ні, наче нема. Ви вже бачили ці дивовижні глечики, правда ж? Останні кілька тижнів мені не траплялося жодних цікавинок.

Остін оглядав кімнату, переводячи погляд з одного серванта на інший, з однієї полички на іншу в пошуках чогось незвичайного. Врешті його очі зупинилися на старій скрині з вигадливою химерною різьбою, що стояла в темному кутку кімнати.

— О, — сказав він, — ледь не забув, що хотів вам дещо показати. — Остін відімкнув скриню, витягнув звідти товстенну книгу ін-кварто, поклав її на столі й знову взяв до рук сигару. — Ви знаєте художника на ім'я Артур Мейрік, Вільєре?

— Трішки. Я бачив його декілька разів у будинку свого приятеля. Куди він дівся? Його ім'я останнім часом ніде не згадується.