Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 78)

Він ніколи раніше не бачив тітки його дружини і неабияк здивувався, коли Еліс провела її до саду, де вони сиділи одної вересневої неділі — день тоді видався теплий, злегка затягнутий імлою. Вона завжди, за винятком останніх днів, асоціювалася в його уяві з розкішшю та успіхом: дружина завжди говорила про Ніксонів у шанобливому тоні. Він не раз чув про епічну боротьбу містера Ніксона та його повільний, але тріумфальний злет. Мері розказувала ту історію так, як почула її від своїх батьків, починаючи з того, як молодий хлопчина з маленького, нудного й бідного містечка у самій глушині центральної частини Англії втік до Лондона в ті далекі часи, коли звичайний парубок з провінції мав непогані шанси розбагатіти. Батько Роберта Ніксона працював бакалійником на Гай-стріт, і в майбутньому успішний торговець вугіллям та будівельник любив розказувати про те нудне провінційне життя, і вихваляючись власними перемогами, він давав своїм слухачам зрозуміти, що походить із роду, який знав, як досягати успіху. У ті далекі часи, пояснював він, людина, яка бажала виїхати до Лондона чи Норка (а таких було дуже небагато), була змушена посеред ночі вставати з ліжка і брести десять миль через болота, блукаючи стежками, що вели до Ґрейт-Норс-роуд, щоб сісти на «Блискавку» — екіпаж, що здавався місцевим сільським жителям зримим і реальним уособленням неймовірної швидкості. «І справді, — додав Ніксон, — вона завжди приїжджала вчасно, не те що сучасні дангемські потяги!» Саме в Дангемі — місті, що сягає корінням у давні часи — Ніксони близько сотні років вели успішну торгівлю у крамниці з випуклими еркерами, що виходили на ринкову площу.

Тоді не було конкуренції, а містяни, заможні фермери, духовенство та селяни дивилися на крамницю Ніксона як на міську ратушу (що стояла ще на римських опорах) та парафіяльну церкву. Але потім усе змінилося: залізниця підходила все ближче й ближче, а фермери та сільське дрібнопомісне дворянство ставали все менш заможними. Місцеве дубильне виробництво страждало від великої комерції, яку заснували в більшому місті, розташованому за двадцять миль звідти, і доходи Ніксонів почали танути. Це і стало причиною гідржи[83] Роберта. Саме тому Роберт утік з того містечка. Він любив просторікувати про те, як він бідував на самому початку, але потроху заощаджував зі своєї мізерної зарплатні клерка із Сіті, а згодом разом зі своїм товаришем-службовцем, «що успадкував сотню фунтів», побачив вільну нішу у вугільній торгівлі, яку вони й зайняли. Саме на цій стадії кар'єри Роберта, коли його статки ще не були такими вражаючими, з ним познайомилася міс Меріан Рейнолдс, навідавшись у гості до своїх друзів у Ґаннерсбурі. Опісля були одні лише перемоги. Пристань Ніксона стала береговим орієнтиром для барж. Його вплив поширився за океан, а його флот виходив у море і через канали проникав у глиб країни. Він також почав торгувати вапном, цементом і цеглою і врешті-решт наважився на серйозний крок — придбав великий шмат землі на півночі Лондона. Сам Ніксон приписував цей вдалий хід своїй далекоглядності та чималим статкам. Проте свого часу поширювалися непевні чутки про те, що в ході цієї оборудки довелося навіть когось «порішити». Хай там як, а Ніксони почали надміру багатіти, і Мері частенько розповідала своєму чоловіку про маєток, в якому вони жили, про їхню вдягнену у лівреї прислугу, про розкішну вітальню, про величезний газон, затінений старим гіллястим кедром.

Тому Дарнелл був переконаний, що господиня таких пишних володінь і сама була людиною не менш пихатою. Він уявляв її високою, величної постави та солідної зовнішності жінкою, можливо, дещо повнявою, але такою мірою, щоб це не суперечило її становищу леді старшого віку, що жила у розкошах без жодних турбот. Він навіть уявляв собі легкий рум'янець на її щоках, що дуже личив її волоссю, яке вже починало сивіти, і коли він, одного недільного вечора сидячи під шовковицею, почув дверний дзвінок, нахилився вперед, щоб краще розгледіти цю поставну даму, вбрану, звісно ж, у найдорожчий, найчорніший шовк, обвішану масивними золотими ланцюгами.

Він був страшенно вражений, побачивши якусь дивну жінку, що ввійшла у сад слідом за служницею. Місіс Ніксон виявилася маленькою, худенькою старою, що, схиливши голову, ледве встигала за Еліс. Вона дивилася собі під ноги і не підводила очей від землі доти, доки Дарнелли не підвелися, щоб привітатися з нею. Вона якось тривожно глянула праворуч, вітаючись за руку з Дарнеллом, а потім ліворуч, коли Мері поцілувала її; вмостившись.на садовій лаві з подушкою під спиною, вона втупилася поглядом у задні фасади будинків, що стояли на сусідній вулиці. Так, вона була вдягнена в чорне, та навіть Дарнеллу було видно, що її вбрання старе й поношене, а хутро, що прикрашало її накидку, та боа навколо шиї були вицвілі та бляклі й віддавали душком меланхолії, що властивий хутру, яке лежить у крамниці вживаного одягу в якомусь темному провулку. На руках у неї були чорні лайкові рукавички, поморщені від постійного користування, вицвілі на пучках пальців до синюватого відтінку, і багато що вказувало на те, як старанно їх намагалися відремонтувати. Її волосся, що прилипло до чола, виглядало тьмяним і безбарвним, хоча жінка, вочевидь, намастила його якимось жиром, щоб надати йому блиску. Високо на голові у неї сидів старовинний капелюшок, прикрашений чорними висульками, що паралітично бряжчали одна об одну.

І в самому обличчі місіс Ніксон не було нічого, що б відповідало тому образу, який Дарнелл намалював у своїй уяві. Воно було зморшкуватим і худим, землистого кольору, з гострим носом та запаленими очима якогось дивного водянисто-сірого кольору, які, здавалося, звужувалися від світла, так само як і від несподіваної зустрічі з поглядами інших людей. Вона сиділа поруч з його дружиною на зеленій садовій лавці, і Дарнелл, що вмостився у плетеному кріслі, принесеному з вітальні, дивлячись на неї, усвідомлював, що ця похмура і ледь зрима постать, яка бурмотіла щось у відповідь на ввічливі запитання Мері, була страшенно далека від образу багатої та впливової тітки, яка могла запросто подарувати на звичайний день народження сто фунтів. Спочатку жінка була небагатослівна. Вона почувалася доволі стомленою, бо дорога в таку спеку видалася важкою, а вона боялася одягнутися в щось легше, оскільки такої пори ніколи не знаєш, яка погода буде увечері. Часто після заходу сонця залягали холодні тумани, а вона зовсім не хотіла захворіти на бронхіт.

— Я вже думала, що ніколи сюди не доберуся, — продовжила вона, піднявши голос до жалібного писку. — І навіть не уявляла, що тут така глухомань, сто років не була в цих краях.

Жінка витерла очі, згадавши, мабуть, давні часи в Тьорнем-Ґрін, коли вона вийшла заміж за Ніксона. Після того як хустинка виконала свою місію, старенька вкинула її до поношеної чорної сумочки, яку вона радше притискала до себе, ніж тримала. Помітивши, що її сумка була напхом напханою і ледь не тріщала по швах, Дарнелл почав ліниво розмірковувати над її вмістом: можливо, думав він, там якісь листи чи неспростовні докази зрадницьких та облудних учинків дядька Роберта. Він відчув себе зовсім ніяково, коли помітив, що тітка дружини увесь цей час нишком відводила погляд від нього з Мері. Підвівшись з крісла, він пройшовся до іншого кінця саду, де запалив люльку й став походжати туди-сюди посипаною жорствою доріжкою, все ще вражений від усвідомлення тієї прірви, що пролягала між реальним та уявним образом тієї жінки.

Раптом він почув шепіт і побачив, що місіс Ніксон схилила голову до його дружини.

Мері встала й підійшла до нього.

— Ти не проти, Едварде, перейти до вітальні? — пробурмотіла вона. — Тітка каже, що у твоїй присутності вона ніяк не може наважитися обговорювати деякі делікатні питання. І, мушу сказати, я її розумію.

— Чудово, але я думаю піти деінде. Мені б не завадила прогулянка. Не хвилюйся, якщо я трохи затримаюся, — сказав він. — А якщо я не застану твоєї тітки, то попрощайся з нею від мене.

Дарнелл вийшов на головну дорогу, де по коліях гуркотіли трамваї. Спантеличений та розгублений, він намагався зрозуміти оте полегшення, яке відчув, позбавивши себе присутності місіс Ніксон. Він переконував себе в тому, що її горе від ганебної поведінки чоловіка заслуговувало на співчутливу повагу, але, на свій превеликий сором, натомість відчував до неї якусь фізичну відразу, коли вона отак сиділа в нього в саду у своєму вицвілому чорному одязі, витираючи запалені очі мокрою хустинкою. Якось ще в юності він ходив до зоопарку, і йому назавжди закарбувалося в пам'яті, як його пересмикнуло з огиди від вигляду плазунів, що повільно звивалися й повзали один по одному, сплітаючись у слизькому клубку. Його вжахнула схожість між цими двома почуттями, і він швидко закрокував по рівній одноманітній дорозі, споглядаючи непривабливе видовище недільного життя міщанського Лондона.

У Ектоні все ще витав Дух давнини, що заспокоював його розум та відволікав від неприємних думок, і коли нарешті цегляні мури залишилися позаду, а до його вух більше не долинав пронизливий крик і гучний сміх людей, він вийшов на затишне поле і, спокійно всівшись під деревом, побачив перед собою мальовничу долину. Сонце сховалося за пагорбами, а хмари стали схожі на розквітлі кущі троянд. Він сидів там у густих сутінках, поки на нього не повіяв прохолодний вітерець, а тоді, зітхнувши, підвівся на ноги й подався назад — до цегляних мурів та тьмяно освітлених вулиць, по яких знуджено вешталися юрби гульвіс. Бурмочучи собі під ніс слова, що лунали мов чарівна пісня, він у піднесеному настрої повернувся додому.