Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 77)

— А що трапилося потім? — спитав Дарнелл. — Я більше не сміятимуся.

— От і добре. Це надто серйозна справа, щоб жартувати. Ну, тітка повернулася додому і весь час намагалася зрозуміти, в чому ж тут річ, силкуючись розгадати цю загадку, але їй так нічого й не вдалося придумати. Тітка стала боятися, що розум дядька не витримує постійного напруження, бо останнім часом він допізна засиджувався на роботі (за його словами), a потім йому потрібно було їхати в Йоркшир (от же ж старий брехун!) у справах, пов'язаних з орендою земель. А тоді вона подумала, що хай би в якому стані був її чоловік, він аж ніяк не міг викликати того свисту, хоча, як вона каже, він завжди був дивакуватою людиною. Тож їй довелося відкинути цю версію, і вона почала гадати, що, може, з нею щось не так, оскільки вона читала про людей, що чують звуки, яких насправді нема. Проте й цю думку вона відкинула, бо якщо їй і міг почутися той свист, то як пояснити кульбабу, чи побережника, чи те, що він ледь не зомлів, коли його лице побагряніло, замість збліднути, чи інші дивацтва дядька? Тож тітка сказала, що не могла вигадати нічого ліпшого, як щодня читати Біблію з самого початку, і, дійшовши до Книги хроніки у Старому Заповіті, відчула себе набагато краще, тим паче, що десь три чи чотири неділі поспіль нічого не відбувалося. Та вона помітила, що у ставленні до неї дядько став якийсь неуважний і менш приязний, але пояснювала це завантаженістю роботою, якої надто багато звалилося на її чоловіка: він завжди повертався додому останнім потягом, а двічі навіть мусив наймати екіпаж, приїжджаючи додому вже над ранок. Зрештою тітка вирішила, що не варто перейматися тим, чого вона не розуміла і не могла змінити, тож потрохи почала заспокоюватися, аж тут одного недільного вечора все почалося знову, але тепер все було набагато гірше. Свист супроводжував їх, як і раніше, всю прогулянку, і бідолашна тітка, зціпивши зуби, нічого не говорила дядькові, бо знала, що він знову почне плести якісь небилиці, тож вони мовчки йшли собі далі, не озиваючись одне до одного, коли це щось змусило тітоньку обернутися. Вона побачила якогось паскудного хлопчиська з рудим волоссям, що підглядав за ними з-за живоплоту й огидно вишкірявся. Тітка сказала, що його лице викликало жах. Він виглядав якось неприродно й нагадував карлика, і не встигла вона краще його розгледіти, як він умить пірнув у кущі, а тітка ледь не знепритомніла.

— Рудоволосий хлопчисько? — перепитав Дарнелл. — Яка незвична історія. Нічого дивнішого я не чув. Що ж то був за хлопчик?

— Незабаром дізнаєшся, — відповіла місіс Дарнелл. — Дуже дивна пригода, правда ж?

— Ще б пак! — Дарнелл якийсь час розмірковував — Ось що я про це думаю, — врешті мовив чоловік. — У всій цій розповіді немає й крихти правди. Гадаю, твоя тітка втрачає глузд — чи вже зійшла — і страждає на галюцинації. Все це звучить, як вигадки божевільного.

— Ти помиляєшся. Усе до останнього тітчиного слова — правда, і якщо ти дозволиш мені продовжити, то сам у цьому переконаєшся.

— Що ж, продовжуй.

— Так, на чому ж я зупинилася? Ага, тітка побачила за живоплотом хлопчину, що вишкірявся до неї. На якусь хвилю чи дві вона застигла, смертельно налякана. Щось дивне було в тому обличчі, але тоді вона набралася духу й мовила до себе: «У будь-якому разі, краще вже хлопчик з рудим волоссям, ніж якийсь ґевал з рушницею», і вона вирішила не спускати очей з дядька Роберта, бо зрозуміла з виразу його обличчя, що він про все знає. Здавалося, він щось напружено обмірковував, наче вагався, що йому робити далі, і, мов та риба, то відкривав, то закривав рота. Тітонька не показала, що помітила його стан, і рушила далі, а коли він сказав їй щось про чудовий захід сонця, вона промовчала. «Хіба ти не чуєш, що я до тебе звертаюся, Меріан?» — запитав він роздратовано і так голосно, ніби говорив до когось, хто стояв на протилежному кінці поля. Тітка вибачилася, сказавши, що вона застудилася і тепер не дуже добре чує. Проте вона зауважила, що дядько з полегшенням зітхнув, бо подумав, що вона не чула свисту. Тут дядько зробив вигляд, що помітив красиву гілочку жимолості на самому вершечку куща, і сказав, що хоче зірвати її для тітки, але вона нехай піде вперед, бо йому, мовляв, незручно буде це робити, якщо на нього хтось дивитиметься. Вона згідно кивнула, а сама, ступивши кілька кроків, заховалася за кущем, звідки добре його бачила, хоч і подряпала обличчя колючками дикої ружі. А за хвилю чи дві з-за живоплоту вийшов хлопчик, і дядько заговорив до нього. Тітка впевнена, що то був той самий хлопчисько, бо на вулиці ще не стемніло, і його вогненно-руде волосся можна було чудово розгледіти. Несподівано дядько простягнув руки, так наче хотів схопити хлопчика, але той кинувся в кущі й зник. Тоді тітонька й словом не прохопилася, але того ж вечора, вже вдома, вона сказала дядькові, що все бачила, вимагаючи від нього пояснень. Заскочений зненацька, він розгубився, почав затинатися, говорити щось про те, що порядна дружина не шпигуватиме за чоловіком, та зрештою взяв із неї слово тримати в таємниці все, що вона почує: мовляв, він дуже поважний масон, а той хлопчик був посланий орденом із надважливими повідомленнями. Але тітонька не повірила жодному його слову, бо її рідний дядько належав до масонів, проте він ніколи так не поводився. Тоді вона почала боятися, що дядько зв'язався з анархістами чи ще з якимись пройдисвітами, і щоразу, коли дзвонили в двері, тітка думала, що дядька викрили і за ним прийшла поліція.

— Що за дурниці! Та жоден домовласник ніколи не вступить у змову з анархістами.

— Але ж вона здогадувалася, що він приховує щось жахливе, проте не знала, що й думати. А тоді їй по пошті стало приходити всяке різне.

— Всяке різне! Що ти маєш на увазі?

— Усякі різні речі: акуратно запаковані скалки розбитої пляшки, немов то були коштовні прикраси; пакунки на взірець матрьошки, які розгортав, шар за шаром розмотуючи папір, а добравшись до середини, знаходив записку зі словами «КІТ»; старі вставні зуби; тюбик засохлої червоної фарби; і врешті-решт таргани.

— Таргани поштою! Що за дурниці? Твоя тітка несповна розуму.

— Едварде, вона показала мені той портсигар — він був призначений для цигарок, але замість них всередині лежали три мертві таргани. А коли вона знайшла в кишені дядькового пальта такий самісінький портсигар, де лежало ще з півдюжини цигарок, у неї знову голова пішла обертом.

Дарнелл важко зітхнув, завовтузившись у кріслі й відчуваючи, що історія родинних негараздів тітки Меріан набуває обрисів нічного жахіття.

— Щось іще? — запитав він.

— Любий, я не переповіла й половини того, що мені сьогодні розказала бідолашна тітка. Якось однієї ночі їй здалося, що вона побачила в чагарнику примару. Вона непокоїлася за курчат, що от-от мали проклюнутися, тому вийшла у двір, прихопивши із собою покришені яйця та хлібні крихти на випадок, якщо вони вже повилуплювалися, коли це раптом прямо перед собою побачила якусь постать, що плавно рухалася біля рододендронів і скидалася на маленького худенького чоловічка, одягненого за модою сторічної давнини. Вона розгледіла в нього шпагу, що висіла збоку, та перо на капелюсі. Тітка, за її словами, ледь не вмерла зі страху, і хоч та постать за мить щезла, а вона переконувала себе в тому, що чоловічок їй просто привидівся, зайшовши в дім, тітка знепритомніла. Того вечора дядько був удома, і коли вона прийшла до тями і все йому розповіла, він вибіг надвір і пробув там добрих півгодини або й більше, а коли повернувся назад, сказав, що нікого не знайшов, та наступної ж миті тітка почула за вікном низький свист, і дядько знову вибіг надвір.

— Люба Мері, давай уже ближче до суті. До чого ти ведеш?

— А ти хіба ще не здогадався? Весь цей час то була та сама жінка.

— Жінка? Але ж ти щось казала про рудоволосого хлопчиська.

— Невже ти не розумієш? Вона актриса, яка щоразу прибирала іншої подоби. Вона ніяк не хотіла відпускати від себе дядька. Мало того, що він майже кожного вечора протягом тижня був з нею, так вона його переслідувала ще й по неділях. Тітка знайшла листа, якого написала та жахлива жінка, і так про все дізналася. Вона називає себе Енід Вівьєн, хоча не думаю, що вона взагалі має право носити бодай якесь ім'я. Так от, питання в тому, що тепер робити?

— Поговоримо про це згодом. А тепер я докурю люльку, і ми підемо спати.

Вони вже майже поснули, коли Мері раптом озвалася:

— Хіба не дивно, Едварде? Минулого вечора ти розповідав мені про такі чудові речі, а сьогодні я заморочила тобі голову історією про цього безчесного старигана і його походеньки.

— Не знаю, що тобі й сказати, — задумливо відповів Дарнелл. — На стінах тієї старої церкви на пагорбі я бачив багато дивних вишкірених монстрів, вирізьблених на камені.

Огидна поведінка містера Роберта Ніксона наштовхнула їх на дивні висновки, що виходили за межі уявного. Вони більше не поверталися до обговорення фантазійних обрисів тих перших пригод, про які розповідала місіс Дарнелл, а коли одного недільного вечора до них у Шепердс Буш завітала тітка Меріан, Дарнелл не міг втямити, як йому взагалі вистачило совісті сміятися з лиха, що спіткало ту бідолашну жінку.