Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 51)
Він залпом осушив кухоль пива і вийшов з пабу у захваті від своєї вдалої знахідки й гублячись в здогадках, наскільки важливою вона може бути. Він боявся, що записник виявиться порожнім чи списаним якимись нісенітницями, що стосуються, приміром, ставок на кінних перегонах, але витертий сап'ян, здавалося, обіцяв щось більше та натякав на якісь таємниці. Він не без труднощів знайшов вихід з похмурого злиденного кварталу, куди необережно заблукав, і, вийшовши на головну дорогу Ґрейс Інн Роуд, жваво покрокував униз по Ґілфорд-стріт, кваплячись додому, щоб там запалити свічку й усамітнитися із записником.
Сівши за свій письмовий стіл, Дайсон поклав перед собою ту книжечку та напружував усі зусилля, щоб розгорнути її, адже все могло закінчитися гірким розчаруванням. Але нарешті він наважився відкрити записник на випадковій сторінці та втішився, побачивши щільні рядки рукописного тексту, в яких виділялися, впавши йому в око, два слова. Дайсон прочитав: ЗОЛОТИЙ ТИБЕРІЙ, і його обличчя засвітилося від щастя й нетерпіння, наче у мисливця.
Він вмить розгорнув записник на першій сторінці і з палким зацікавленням почав читати
Історію молодика в окулярах
У цьому занедбаному темному помешканні, розташованому в одному з найбрудніших нетрів Клеркенвелла, я пишу історію свого життя, якому під тиском небезпеки судилося скоро згаснути. Я свідомий того, що щодня, ні, щогодини мої вороги все тісніше стягують навколо мене свої сіті. Навіть зараз я змушений сидіти, мов ув'язнений, на самоті у своїй злиденній кімнаті, покинувши яку, я, вочевидь, наражуся на неминучу смерть. Ця історія, потрапивши в добрі руки, можливо, стане в пригоді молодим людям, попередивши їх про небезпеки та підводні камені, яких не минути, якщо зійти з праведного шляху.
Мене звуть Джозеф Волтерс. Досяглій зрілого віку, я зрозумів, що моїх невеликих доходів цілком вистачає на те, щоб я присвятив своє життя освіті. Однак ідеться не про сучасну освіту.
Щодо мене, я обрав славетну кар'єру науковця в класичному значенні цього слова. Я прагнув до всеосяжних знань, щоб посивіти поміж книг, день за днем і рік за роком витягаючи квінтесенцію геніальності з найдостойніших творів. Я не мав достатньо коштів, аби зібрати власну бібліотеку, тож змушений був навідуватися до читальної зали Британського музею.
О, тьмяний величний храме, ти є Меккою багатьох умів і мавзолеєм безлічі надій, похмурим монастирем, де гаснуть усі мрії. Адже людина заходить туди у піднесеному настрої, сповнена мрій, де у величних сходах їй ввижається шлях до слави, а в розкішній галереї — ворота знань. Однак, зайшовши досередини, вона розуміє, що й тут наймарніша марнота, що все — марнота. Коли зовні на вулицях міста вирує життя, там панують вічні сутінки, тиша і дух пригнічення. Там кров холоне у жилах, а мозок згорає на порох. Там іде полювання на тіні й гонитва за фантомами, точиться боротьба з привидами і ведеться війна, з якої неможливо вийти переможцем. О храме, гробнице живих! У твоїх галереях, де не відлунюють голоси, чути лише шепіт і зітхання змертвілих надій. До твоїх склепінь злітаються людські душі, немов метелики на вогонь, і, спопелілі, осипаються вниз, о, тьмяний величний храме!
Як же гірко я шкодую про той день, коли вперше сів там за стіл і, розгорнувши перед собою книжку, взявся за науку. Завітавши туди після кількамісячної перерви, я познайомився із дещо старшим, тихим, доброзичливим джентльменом, який майже завжди сідав за стіл поруч із моїм. У читальній залі легко завести знайомство — запропонувати допомогу, порадити, в якому каталозі краще шукати ту чи ту книжку, та й проста ввічливість двох людей, що незмінно сидять пліч-о-пліч, — саме так я й познайомився з чоловіком, що відрекомендувався доктором Ліпсіусом. Згодом я почав виглядати його в залі й сумував, коли він не приходив, і отак між нами зав'язалася дружба. Його безмежні, мов океан, знання були цілком у моєму розпорядженні. Нерідко він вражав мене тим, як усього за кілька хвилин складав ґрунтовний список бібліографічних джерел з певного питання, і невдовзі я посвятив його в свої прагнення й мрії.
— Ах, — казав він, — ви мали народитися німцем. Я й сам був таким у своїй далекій юності. Чудові наміри, прекрасне майбутнє. «Знати все на світі» — направду захопливий план. Але він означає ось що: життя, сповнене праці, якій нема кінця-краю, і в результаті — невиправдані сподівання. Коли науковець помирає, на смертному ложі він каже: «Я дуже мало знав».
Поступово такими розмовами Ліпсіус відмовив мене від моїх поривань: хоча він і прославляв справу мого життя, але водночас давав зрозуміти, що вона настільки ж безнадійна, як пошуки філософського каменя, і такими хитромудрими натяками, що непомітно й безкінечно сіялися з його уст, йому з часом вдалося підірвати мою віру у власні переконання.
— Зрештою, — любив він казати, — найвеличнішою з усіх наук, ключем до всіх знань є наука й мистецтво насолоди. Рабле був усебічно обізнаним ученим всіх часів і народів. І, як вам відомо, він написав найвидатнішу книжку, яку лише бачив світ. А чого він вчить у цій книжці? Звісно ж, радощів життя. Пригадуєте слова, якими пронизана більшість творів Рабле і які є ключем до його міфології та всіх загадок його величної філософії:
Ось такі погляди проповідував мій новий знайомий. Він настільки переконливо та підступно робив це під час кожної нашої зустрічі, що врешті-решт зумів зліпити з мене людину, яка повстала проти всіх суспільних норм. Раніше я палко шукав можливостей, щоб розірвати кайдани умовностей, вдихнути на повні груди і жити за власними правилами. Я дивився на життя очима язичника, а Ліпсіус бездоганно володів мистецтвом заохочення вроджених схильностей юнака, який ще донедавна був самітником. Коли я дивився вгору, на величне склепіння музею, то бачив, як він світився й переливався кольорами невідомого мені світу спокуси, і моя уява грала зі мною тисячі розпусних жартів, а заборонений плід притягував мене, як магніт притягує залізо. Врешті-решт я ухвалив рішення і сміливо попрохав Ліпсіуса бути моїм наставником.
Він сказав мені покинути музей у звичний час, о пів на п'яту, неспішно прогулятися по Ґрейт Рассел-стріт, де на розі до мене мав підійти чоловік, вказівки якого я повинен був слухняно виконувати. Я все так і зробив і став на розі, нервово оглядаючись навсібіч, серце шалено калатало в моїх грудях, подих перехоплювало. Якийсь час я чекав і вже почав боятися, що мене надурили, як останнього телепня, коли це раптом помітив джентльмена, який стояв напроти через дорогу на Тоттенгем-Корт-Роуд і дивився на мене з неприхованим задоволенням. Він підійшов до мене і, трохи піднявши капелюха, ввічливо попрохав іти слідом за ним, що я й зробив без зайвих слів, не маючи найменшого уявлення, куди ми йдемо і що на мене чекає. Ми зайшли у тихий та пристойний на вигляд будинок на вулиці, що тягнулася на північ від Оксфорд-стріт. Мій поводир натиснув на ґудзик дзвінка, і дворецький провів нас у велику скромно мебльовану кімнату на першому поверсі. Якийсь час ми мовчки сиділи, і я помітив, що меблі, хоч і скромні на перший погляд, були надзвичайно дорогі. Там стояли великі дерев'яні шафи з полицями, дві надзвичайно вишукані книжкові шафи, а в одному кутку я вгледів різьблену скриню, що, скоріш за все, походила ще із середньовіччя. За мить у кімнаті з'явився доктор Ліпсіус і звично зі мною привітався, а після кількох промовлених фраз мій проводир пішов. Тоді до кімнати зайшов якийсь старший чоловік, завівши з Ліпсіусом розмову. З їхніх слів я зрозумів, що мій приятель був торговцем антикваріатом. Вони говорили про якусь хеттську печатку та перспективи майбутніх знахідок, а трохи згодом до нас приєдналося ще троє чоловіків, і мова зайшла про можливості регулярних досліджень стародавніх кельтських пам'яток в Англії. Скидалося на те, що я був присутній на неформальній зустрічі археологів, а о дев'ятій, після того, як усі розійшлися хто куди, я глянув на Ліпсіуса, всім своїм видом показуючи своє замішання і вимагаючи пояснень.
— Що ж, — сказав він, — ходімо нагору.
Коли ми підіймалися сходами, а Ліпсіус підсвічував нам шлях лампою, я почув різкий звук замків і засувів, що закривалися на парадних дверях. Мій супровідник відчинив оббиті сукном двері, і ми опинилися в коридорі. До мене стали долинати якісь дивні звуки, немов шум буйних веселощів, а потім він заштовхнув мене у другі двері, і тут почалася моя посвята. Я не в змозі описати те, свідком чого я став того вечора. Не хочу навіть згадувати, що коїлося в тих таємних кімнатах, вікна яких були наглухо зачинені та зашторені, щоб жоден промінчик світла не впав на тиху вулицю. Мені дали випити червоного вина, і поки я куштував його, якась жінка сказала, що це вино з червоного глечика Аваллона. Інша запитала, як мені смакує вино Фавна, і я почув ще з десяток фантазійних імен, поки вино закипало у моїх венах і, схоже, розбудило щось, що спало в мені, відколи я з'явився на світ. Здавалося, наче свідомість покинула мене. Я більше не міг тверезо мислити, бо наче й не належав собі. Я став частиною жахливої забави і глядачем містерії, що розгорталася переді мною серед грецьких гаїв та струмків, бачив народний танок і чув звуки музики, сидячи поруч зі своїм приятелем, але наче був поза межами цього всього, ліниво за всім споглядаючи. Під час того дивного ритуалу вони змусили мене осушити священний келих вина, і, прокинувшись наступного ранку, я вже був одним із них, заприсягнувшись їм у вірності. Спочатку мені показали привабливий бік цих забав. Мене просили веселитися і нічим, окрім насолоди, не перейматися, а Ліпсіус сказав, що найвищою насолодою для нього є спостерігати за тим, як знущаються над нещасними, яких час від часу заманювали в цю оселю зла. Пізніше мені пояснили, що я також повинен взятися до роботи, і цього разу вже я був змушений грати роль спокусника. На моїй совісті немало людей, які опинилися на дні прірви.