Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 50)

Отак Дайсон відгороджувався від світу за своєю уявою, добираючи слів та борючись, як боровся його друг-відлюдник із Бейсвотера, з практично непереможною проблемою стилю, але завжди з упевненістю, а не з хронічною депресією реаліста. Після пригоди з квартиранткою з другого поверху на Абінґдон Ґроув він майже невпинно працював над однією оповіддю, події якої розгорталися в усіх можливих і неможливих напрямах. Але щойно Дайсон поставив крапку в кінці історії й відклав перо, як раптом згадав, що вже цілих п'ять днів не виходив пройтися вулицями міста. З усім ентузіазмом після завершення роботи, що все ще вирувала в його голові, він відклав убік папери і вийшов з дому, крокуючи тротуаром з тим неймовірним відчуттям тріумфу, коли кожен камінець на його шляху, здавалося, міг стати підґрунтям чергового шедевру. Уже сутеніло, осінній вечір загортався в пелену туману, вітер стих, і в цьому затишші голоси людей, шум транспорту і безперервний тупіт ніг по тротуару нагадували Дайсону звуки, що долинають зі сцени театру, коли весь зал замовкає. На площі дощем осипалося листя, а вулиця виблискувала стриманими вогнями вітрин м'ясних крамничок та яскравим світлом овочевих магазинів. Стояв суботній вечір, і з нетрів міста повисипало повно всілякого люду. Жінки, яких не пощадило життя, у вицвілих чорних сукнях пробували на дотик великі кусні м'яса не першої свіжості, інші поспішали придбати огидну на вигляд капусту, а навколо дешевого елю роївся цілий натовп. Блукаючи серед нічних вогнів, Дайсон не переймався побаченими картинами. Він любив поміркувати над чимось, але йому було далеко до де Квінсі після дози опію[68]. Йому було байдуже, дорога чи дешева нині цибуля, і він не скакав би від радості, якби ціна на м'ясо впала до двох пенсів за фунт. Поглинутий думками про свою оповідь, ретельно зважуючи деталі сюжетної лінії та саму побудову твору, смакуючи ту чи ту вдалу фразу і розмірковуючи про прикрі прорахунку він вибрався з товчії, що панувала на освітлених гасовими лампами вулицях, й заглибився у тишу віддалених безлюдних кварталів.

Сам того не усвідомлюючи, він звернув на північ, крокуючи старовинною занедбаною вулицею, де тепер на кожному кроці висіли таблички про здавання в оренду житла та контор і де все ще витав дух витонченості та манірності ери перук[69], що наче застигла в часі: широкий тротуар, вимощена бруківкою дорога, обабіч якої вервечкою вишикували похмурі будинки з довгастими вузькими вікнами, що дивилися з пощерблених цегляних стін. Дайсон поспішав, бо хотів ще попрацювати над одним епізодом. Його фантазія розгулялася настільки, що в його уяві той фрагмент розрісся до окремого розділу, і він думав над подробицями, які потім змалює з особливою насолодою. Добре, що в місті є тихі вулички, де можна прогулятися, і він подумки перетворив ту місцину на свій особистий кабінет, пообіцявши собі час від часу сюди навідуватися. Не замислюючись над тим, куди іде, він знову звернув на схід і незабаром опинився на забутій Богом вуличці, всіяній сірими двоповерховими будинками, що вела в пустельну порожнечу якихось цегляних споруд і проходів позаду височезних заводських стін, і все те було захаращене сміттям із занедбаних, ледь освітлених довколишніх угідь. Ще один крутий поворот — і перед ним неочікувано виріс пагорб, що стояв посеред рівнини, крутий схил якого був поцяткований ліхтарями. З нетерплячістю дослідника Дайсон попрямував туди, намагаючись збагнути, куди його завели обхідні стежки. Тутешня архітектура на вигляд була наче й пристойна, але до неможливого огидна. Будівельник, що загубився десь у глибокому мороці ранніх двадцятих, задумав побудувати вілли-близнята із сірої цегли, що своїми обрисами нагадували Парфенон, з класичними широкими виступами ліпнини. Назва вулиці була Дайсону незнайомою, але ще більше здивування викликало те, що в уяві проектанта мало втілитися у сквер — несиметрична ділянка на верхівці пагорба, поросла травою та засохлими деревами, що також була витримана в стилі Парфенону. Позаду вимальовувалися загадкові й дикі у своїй неправильності ряди будинків: убогі, вицвілі хатини, брудні й пошарпані, сусідили з претензійними, ошатними маєтками з металевими віконницями та мідними дверними молотками, начищеними до такого блиску, ніби належали лікарю в якомусь далекому провінційному містечку. Такі несподіванки і відкриття почали втомлювати Дайсона, і він радо подався до яскраво освітленого пабу з наміром продегустувати напої, якими частували мешканців цієї околиці, такої ж далекої та загадкової для нього, як Лівія, Памфілія та деякі місцини поблизу Месопотамії. Гомін голосів, що долинав ізсередини, підказував йому, що він от-от стане учасником справжнісінького засідання лондонських робітників, тож він почав роззиратися в пошуках окремого входу для поважних відвідувачів. Умостившись на убогій лавчині й замовивши кухоль пива, він почав дослухатися до розмов у загальній залі. То були пустопорожні балачки звичайнісіньких роботяг, чиї розмови то спалахували люттю, то розливалися сльозливими фразами, які дійшли ще із середніх віків, розцвічені відбірною лайкою, що пристрасно вивергалася, а гуркіт від перевернутих кухлів та брязкання мідяків, якими різко вистукували по оцинкованому прилавку, чудово доповнювали увесь цей гармидер. Дайсон спокійно курив люльку, посьорбуючи пиво, коли це в його закуток радше прослизнув, ніж зайшов, якийсь дивний на вигляд чоловік. Незнайомець не на жарт перелякався, побачивши Дайсона, що спокійно сидів у кутку і допитливо на нього поглядав. Здавалося, нерви того чоловіка були напнуті, як тятива, а сам він був керований якоюсь електричною машиною, бо він мало не кинувся до дверей, коли бармен запитав у нього, чого той бажає, а рука його тремтіла, коли він узяв свій кухоль пива. Дайсон зацікавлено дивився на нього. Чолов'яга був по носа закутаний у шарф, а м'який фетровий капелюх натягнутий аж на очі. Здавалося, він зіщулювався від кожного погляду і тремтів, мов желе, від різких голосів, що здіймалися з-посеред гулу пабу і резонували з усім його тілом. Дайсон відчув жалість до цього знервованого чоловіка і хотів було завести банальну розмову чи звернутися до нього з якимось буденним запитанням, коли це в закуток зайшов іще один чоловік і, поклавши руку тому на плече, щось прошепотів на вухо і зник так само, як з'явився. Але Дайсон впізнав у ньому улесливого гладенько поголеного містера Бартона, який був щедро наділений неймовірним даром брехні. Однак йому не було до нього жодного діла, адже він був цілком поглинутий спогляданням жалюгідного і водночас абсурдного спектаклю, що розігрався в нього перед очима. Відчувши дотик руки на своєму плечі, бідолашний чоловік крутнувся навколо своєї осі й зіщулився, видавши здавлений жалібний зойк, мов спійманий у капкан звір. Нещасний зблід і посірів, наче у повітрі майнула тінь смерті й торкнулася його шкіри, і Дайсон почув приглушений шепіт:

— Містере Дейвіс! Заради бога, зжальтесь наді мною, містере Дейвіс. Присягаюся, я... — його шепіт обірвався, коли він почув, що було сказано, закусивши губу й марно намагаючись зібрати докупи рештки мужності. Він стояв якусь мить, тремтячи, мов осиковий листок, а тоді приречено поплентався на вулицю, щоб, як здалося Дайсону, зустріти свою лиху долю. Не минуло й хвилини, як Дайсон раптом збагнув, що знає цього чоловіка. Це, поза сумнівом, був той молодик в окулярах, у пошуках якого збили ноги так багато вмілих казкарів. Однак на ньому не було окулярів, але блідого обличчя, темних бакенбардів та переляканого погляду було достатньо, щоб його впізнати. Дайсон відразу ж здогадався, що завдяки низці випадковостей він мимохіть вийшов на гарячий слід якоїсь жахливої змови, що, немов поволока від слизької гадюки, то з'являвся, то зникав на великих дорогах і путівцях лондонського космосу. Перед ним одразу ж постала правдива картина подій, і він інтуїтивно зрозумів, що саме йому, такому неуважному та нездогадливому, було дано побачити потайні тіні, що переслідували й завмирали, з'являлися й зникали за пеленою простого життя; тіні, що були беззвучні й тихі або ж просто белькотіли всілякі небилиці й відверту брехню. Невиразні голоси, позбавлений смаку інтер'єр і весь цей простолюдний шум пабу вмить стали для нього частиною магії. Адже саме тут, у нього на очах, розігралася сцена якогось похмурого, таємничого видовища, і він побачив, як Сіріє паралізована страхом людська плоть. Всього на відстані витягнутої руки перед ним роззявило свою пащеку самісіньке пекло малодушності й жаху. Поки він отак сидів у роздумах, до нього підійшов бармен, втупившись у нього поглядом, наче натякав, що він уже вичерпав своє право на займане місце, тож Дайсон подовжив згоду про оренду стільця, замовивши ще пива. Розмірковуючи над трагедією, свідком якої він став, Дайсон згадав, як молодик з бакенбардами, здригнувшись від страху, хутко висмикнув руку з великої кишені свого пальта, і з неї щось випало на землю. Дайсон зробив вигляд, що впустив люльку, і почав мацати пальцями в темному кутку. Він на щось наткнувся, обережно підсунув до себе і потайки вкинув до кишені, побачивши кутиком ока, що то був старовинний записник в палітурці з вицвілого зеленого сап'яну.