Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 53)
Однак моє серце закалатало, коли ми звернули на вулицю до будинку, де на нас чекав Ліпсіус. Мало що може трапитися, думав я. Ми випадково могли натрапити на одного з друзів Хеллі. Може, він і не знав, де розташована Чейніс-стріт, але він міг бувати на вулиці, куди я його завів. Незважаючи на свою короткозорість, він міг розгледіти номер будинку або в раптовому нападі підозрілості звернутися до полісмена на розі. Тому кожен крок, що наближав нас до мети, давався мені з болем і страхом, а кожен перехожий, що йшов нам на зустріч, таїв у собі загрозу. Ледве стримуючи хвилювання, я доволі невимушено запитав:
— Здається, ви назвали номер 15? Це третій будинок звідси. З вашого дозволу, тут я вас покину.
Він буркнув щось, що мало звучати як подяка, а я повернувся й швидко пішов у протилежному напрямку. Через хвилину чи дві я озирнувся й побачив, як містер Хедлі стоїть на порозі будинку, а тоді двері відчинилися, і він зайшов досередини. Я полегшено зітхнув і поквапився звідти, щоб весело провести час у приємному товаристві.
Увесь наступний день я тримався подалі від Ліпсіуса. Мені було тривожно, я не знав, що коїлося в той момент, але турбота про власну безпеку підказувала мені тихо сидіти вдома, не висовуючи на вулицю носа. Втім, мене діймало нестримне бажання дізнатися, чим закінчилася ця дивна драма, в якій я зіграв свою роль, і пізно ввечері я вирішив піти й з'ясувати, якою була розв'язка цього спектаклю. Коли я прийшов, Ліпсіус кивнув мені і запитав, чи ми можемо поговорити на самоті п'ять хвилин. Ми пішли до його кабінету, і він почав ходити туди-сюди, а я сидів, чекаючи, поки він заговорить.
— Любий містере Волтерс, — врешті мовив він, — сердечно вітаю вас. Ви надзвичайно ретельно й майстерно виконали свою роботу. У вас велике майбутнє. Дивіться!
Він пішов до свого письмового стола, натиснув на таємну кнопку, і перед ним вискочила шухлядка, з якої він щось витягнув і поклав на стіл. То була золота монета. Взявши її до рук, я почав уважно розглядати і побачив біля фігурки фавна напис:
— Victoria, — прочитав я, всміхаючись.
— Так, чудовий улов, яким ми завдячуємо вам. Мені коштувало неабияких зусиль, аби переконати містера Хедлі, що сталась невеличка помилка. Він страшенно сварився і поводився зовсім не як джентльмен. А вам він не видався страшенно злосливим чоловіком?
Я роздивлявся монету, захоплюючись її блиском, рідкісним візерунком і чітким рельєфом, ніби вона була тільки-но викарбувала в монетному дворі. Щире золото сяяло й виблискувало, як полум'я у світильнику.
— А що ж сталося з містером Хедлі? — врешті запитав я.
Ліпсіус усміхнувся і стенув плечима.
— А яке це має значення? — відповів він. — Він може бути де завгодно, але менше з тим. Мені вкрай дивно чути від вас таке запитання. Ви розумний чоловік, містере Волтерс. Подумайте добре, і я переконаний, більше ви його не ставитимете.
— Любий сер, — сказав я, — мені здається, ви не зовсім чесно зі мною чините. Ви щедро похвалили мене за участь у цьому полюванні, і я, природно, хочу знати, чим усе закінчилося. Судячи з поведінки містера Хедлі, мені здається, у вас із ним виникли певні труднощі.
Якусь мить він мовчав, а тоді знову почав ходити по кімнаті, про щось розмірковуючи.
— Що ж, — врешті мовив він, — гадаю, ви маєте слушність. Ми насправді перед вами в боргу. Як я вже казав, я високо ціную ваш розум, містере Волтерс. Погляньте сюди.
Він відчинив двері, що вели в іншу кімнату, вказавши на щось.
На підлозі лежав великий ящик, чимось схожий на труну. Придивившись, я зрозумів, що то був саркофаг, які можна побачити в Британському музеї, розмальований яскравими єгипетськими фарбами, змережений символами, що означали велич покійника і сподівання на його безсмертне життя. Всередині саркофага була сповита мумія з неприкритим обличчям.
— Ви збираєтеся кудись її відіслати? — спитав я, одразу ж забувши своє запитання про містера Хедлі.
— Так. Отримав замовлення від місцевого музею. Але придивіться уважніше, містере Волтерс.
Спантеличений цими словами Ліпсіуса, я вдивлявся в лице мумії, поки він тримав наді мною лампу. З плином віків плоть почорніла. Але, нахилившись ближче, я побачив на правій вилиці невеличкий шрам у формі трикутника, і таємницю мумії було розкрито. Я дивився на мертве тіло чоловіка, якого сам і заманив у цей дім.
Я не знав, що мені думати й що робити. Неусвідомлено затиснувши в руці прокляту монету, що пекла мене пекельним вогнем, я кинувся бігти, немов утікав від чуми чи смерті, і, засліплений страхом, вискочив на вулицю, не бачачи перед собою дороги. Відчувши, що золота монета впинається мені в долоню, і пожбурив її невідь куди, а потім помчав через провулки і темні вулиці, аж поки не вибіг на пожвавлену вулицю і там зупинився. Трохи оговтавшись, я усвідомив, на яку небезпеку щойно себе наразив, і зрозумів, що зі мною станеться, якщо я потраплю до рук Ліпсіуса. Я знав, що своїми діями став на заваді не людині, а радше безжальному механізму. Недавня пригода з бідолашним містером Хедлі дала мені зрозуміти, що в Ліпсіуса повсюди є свої люди, і я був переконаний в тому, що коли потраплю йому на очі, він не зрадить своєму стилю і вб'є мене, піддавши страшним, витонченим тортурам. Я довго ламав голову над тим, як перехитрити доктора і його шпигунів, троє з яких, наскільки мені було відомо, зі знанням справи вистежували тих, хто з різних причин не бажав бути поміченим. Підданцями Ліпсіуса були двоє чоловіків і жінка, яка вирізнялася неймовірною підступністю та невблаганністю. Але я теж не ликом шитий, тому був рішуче налаштований. Відтоді я щодня й щогодини мірявся з Ліпсіусом та його вірними слугами винахідливістю. Якийсь час мені щастило. Незважаючи на те, що вони несамовито ганялися за мною лондонськими хащами, я все одно губився серед них, звідки втішено споглядав їхні шалені спроби знову вийти на втрачений слід. Як вони тільки не намагалися видурити мене з моєї схованки! Через газети прохали за велику винагороду і без найменшого для мене ризику віддати те, що я взяв. Мене смішили їхні намагання, помаленьку я почав зневажати організацію, якої так боявся, і зрештою наважився вийти зі сховку. Не раз і не двічі я зустрічав двох чоловіків, завданням яких було мене впіймати, і мені легко вдавалося вислизнути у них прямо з-під носа. Я вчинив необачно, коли вирішив, що мені нема чого боятися, адже я почав вважати себе хитрішим за них. Але поки я тішився зі своєї спритності, третя з вірних слуг Ліпсіуса вже розкидала свої тенета. Лихої години я навідався до свого давнього друга, письменника на ім'я Рассел, що мешкає на тихій вуличці в Бейсвотері. Потім, надто пізно, я довідався, що за день чи два до того та жінка винайняла помешкання в тому самому будинку і слідкувала за мною. Як я вже казав, надто пізно я зрозумів, що припустився фатальної помилки, тепер я потрапив у пастку. Рано чи пізно я опинюся в руках безжального ворога, а покинувши цей дім, знайду свою смерть. Я навіть не уявляю, якою вона буде. Моя яскрава уява вимальовує жахливі картини невимовно витончених тортур, які, скоріш за все, на мене чекають. І я знаю, що помиратиму на очах Ліпсіуса, який стоятиме поряд, втішаючись із моїх страждань та сорому.
Години, ні, хвилини стали для мене надзвичайно цінними. Іноді я відволікаюся від очікування смерті, думаючи про те, що навіть зараз я ще можу вирватися з майстерно розставлених тенет, не потрапити до вишукано замаскованої пастки, де на мене чекає смерть. Та мені вже несила щось вигадувати. Я мов той вчений з давнього міфу, якого зрадив талан, що досі не покидав мене. Я не знаю, коли настане моя остання година, але кінець неминучий, і скоро мене схоплять, щоб здійснити наді мною смертний присуд.
Я більше не можу сидіти тут, мов у в'язниці. Сьогодні ввечері я вийду на сповнені людей і гамору вулиці й востаннє спробую втекти.
Глибоко вражений, Дайсон згорнув записник і подумав про дивну низку пригод, через які він дізнався про змови та контрзмови, пов'язані із золотим Тиберієм. Монету він надійно заховав ще раніше і тепер здригався від думки, що місце її зберігання стане відоме зловмисникам, які, схоже, володіють неабиякими джерелами інформації.
Поки він читав, надворі стемніло, і він відклав убік записник, всім серцем сподіваючись, що бідолашному Волтерсу таки вдалося останньої миті порятуватися від загибелі, якої він так боявся.
Пригода у покинутому помешканні
— Дивовижна історія! Неймовірне переплетіння подій і вражаючий збіг обставин. Визнаю, що вперше показавши мені золотого Тиберія, ви не прибільшували значимості пригоди, що трапилася з вами. Гадаєте, у Волтерса й справді є підстави боятися за своє життя?
— Хтозна. Як узагалі можна щось передбачити, коли саме життя огортається плащем, витканим із суцільних випадковостей, розіграючи свою драму? Можливо, ми ще не дійшли до останнього розділу цієї дивної історії. Але, погляньте, ще трохи — й Лондон залишиться позаду. Бачите просвіти між цегляними будинками, крізь які вдалині видніються зелені поля?
Дайсон умовив містера Філіпса піти з ним на одну з тих безцільних прогулянок, які приносили йому неабияке задоволення. Покинувши саме серце Лондона, вони вирушили у західному напрямку, крокуючи широкими вулицями, вимощеними бруківкою, і зараз уже минали передмістя, де закінчувалася дорога. Далі вони пішли тихою стежкою, що вилася під крислатими в'язами. Жовте проміння осіннього сонця, що кидало світло на безлюдну й довгу приміську вулицю, тепер, пробиваючись крізь гілля дерев, вигравало на килимі опалого листя, виблискувало й відбивалося у калюжах після дощу. На розлогих пасовищах мирно спочивала осінь перед тим, як налетять сильні вітри; здалеку, за пеленою туману, Лондон втратив свої чіткі обриси і виглядав нагромадженням будівель. Де-не-де шибки вікон удалині відбивали сонячні промені, займаючись яскравим полум'ям, над будинками сяяли шпилі, а внизу вулиці потопали в напівмороку, де вирувало звичне життя. Дайсон з Філіпсом мовчки йшли попід високим живоплотом, аж раптом на повороті стежини вони побачити відчинену навстіж трухляву старовинну браму і будинок, що стояв у кінці порослої мохом алеї для екіпажів.