Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 55)

— Любий Дайсоне, не намагайтеся такими красивими словами ввести мене в оману, я на це не піддамся. Я знаю, що виживаність таки існує, та всьому є свої межі, а ваші припущення просто безглузді. Вам доведеться спіймати печерну людину, щоб я в неї повірив.

— Гаразд, так ми і зробимо, — сказав Дайсон, посміюючись з того, наскільки легко йому вдалося впіймати Філіпса на гачок. — Що може бути кращим за прогулянку в такий чудовий вечір? — додав він, узявши свого капелюха.

— Не городіть дурниць, Дайсоне! — сказав Філіпс. — Хоча від прогулянки з вами я не відмовлюся, бо сьогодні направду, як ви кажете, погожий вечір.

— Тоді ходімо, — сказав Дайсон, широко всміхаючись, — та не забувайте про нашу домовленість.

Двоє чоловіків вийшли на площу і звернули в одну з вузеньких вуличок, що відгалужувалася від неї, прямуючи в північно-східному напрямку. Йдучи освітленою бруківкою, вони чули, коли затихали верески дітей і звуки прекрасної «Глорії», що долинали від катеринки, протяжний гул і шум транспорту на Голборн-стріт, що ні на мить не вщухали, відлунюючи у вухах вічним обертанням коліс. Дайсон подивився праворуч, потім ліворуч, вивчаючи дорогу, і згодом вони опинилися у спокійнішому кварталі, крокуючи майже безлюдними площами і тихими вулицями, де панувала непроникна темрява. Філіпс уже зовсім збився зі шляху, й оскільки вицвіла поважність будівель помалу поступилася місцем злиденності, а обдертий тиньк будівель ображав його мистецький смак, він вичавив із себе, що в житті не бачив більш неприємного та сірого району.

— Маєте на увазі, більш таємничого? — перепитав Дайсон. — Попереджаю вас, Філіпсе, ми натрапили на гарячий слід.

І вони ще глибше пірнули в цегляний лабіринт. Лиш недавно вони проминули жваву шумну вулицю, що йшла із заходу на схід, але квартал, в якому вони тепер опинилися, здавався позбавленим будь-якої форми й характеру. Тут — цілком пристойний будинок із розкішним садом, там — хирлявий сквер, а там — обнесений високими сліпими стінами завод, глухі й темні завулки; світло поодиноких ліхтарів не могло розігнати темряви, і все було огорнуте мертвою тишею.

Незабаром, спускаючись занехаяною вуличкою з двоповерховими будинками, Дайсон угледів похмурий, ледь освітлений провулок.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув він. — Виглядає багатообіцяюче.

На початку провулка горів вуличний ліхтар, і ще один ледь виднівся в дальньому його кінці. Очевидно, вдень під першим ліхтарем якийсь художник заснував просто на тротуарі свою художню академію, бо все довкола було вкрите свіжими різнокольоровими плямами від фарб, а на клаптику паперу під стіною лежало кілька шматочків крейди.

— Скидається на те, що сюди час від часу зазирають люди, — сказав Дайсон, вказуючи на сліди праці бідного художника. — Хоч я, зізнаюся, в цьому й сумнівався. Ходімо, розвідаємо, що та як.

По один бік від дороги був склад лісоматеріалів, де лежали стоси дощок, що нависали над огорожею, а по другий бік ще вища стіна загороджувала щось схоже на сад, бо видно було тіні від дерев, а легенький шелест листя порушував тишу. Ніч стояла безмісячна, і хмари, що зібралися після заходу сонця, почорніли; в проміжку між двома тьмяними ліхтарями дорога втрачала обриси, поринаючи в темряву, і якщо зупинитись і вслухатися, різке відлуння гучних кроків затихало, і здалеку, неначе з-за гір, долинав слабкий шум Лондона. Філіпс вже наважився було заявити, що з нього годі цих екскурсій, коли гучний крик Дайсона змусив його забути про свої наміри.

— Зупиніться, заради всіх святих, зупиніться негайно ж, а то на щось наступите! Онде! Майже у вас під ногами!

Філіпс глянув униз і побачив невиразні обриси тіла, що, огорнуте темрявою, якось дивно лежало на тротуарі, а потім у світлі сірника, якого запалив Дайсон і який одразу ж погас, на якусь мить заясніла біла манжета.

— Якийсь п'яничка, — байдуже мовив Філіпс.

— Мертва людина, — заперечив Дайсон і почав голосно кликати на допомогу. Незабаром удалині почулися кроки, їх звук наростав і відлунював, а за ними — крики. Першим прибіг полісмен.

— У чому річ? — спитав він, захекано наблизившись до місця події. — Хтось потрапив у халепу? — Він не помічав тіла, що лежало на тротуарі.

— Погляньте! — пролунав з темряви голос Дайсона. — Погляньте сюди! Ми з другом проходили тут три хвилини тому, і ось на що натрапили.

Полісмен посвітив ліхтариком на темну фігуру і скрикнув.

— Хай йому біс! Та цього чоловіка вбили, — сказав він. — Бідолашний лежить у калюжі крові, вона стікає в канаву. І з усього видно, що загинув він не так давно. О! А ось і рана! На шиї.

Дайсон нахилився над тілом. Перед ним лежав небідний джентльмен, вбраний у добротний, гарно скроєний одяг На охайних бакенбардах почала сріблитися сивина. Ще близько години тому він міг бути десь на сорок шостому році життя. З кишені його жилету звисав вишуканий золотий годинник. А на шиї, між підборіддям та вухом, зяяла глибока рівна рана, на краях якої запеклася кров, контрастуючи зі смертельною блідизною його щік.

Дайсон випростався, зацікавлено оглянувшись навсібіч. Мертвий чоловік лежав поперек тротуару, головою до стіни, кров із рани цівкою біта у стічну канаву, утворивши, як зауважив полісмен, вже цілу калюжку. Надійшло ще двоє полісменів, почала збиратися юрба з мешканців довколишніх кварталів, й офіцери робили все можливе, аби втримувати роззяв поодаль від місця події. То тут, то там зблискували ліхтарики полісменів, що намагалися відшукати бодай якісь речові докази, і в світлі одного з них Дайсон помітив на дорозі якийсь предмет, звернувши на нього увагу полісмена, що стояв найближче до нього.

— Погляньте-но, Філіпсе, — сказав він, коли полісмен узяв той предмет до рук. — Скидається на те, що це щось із вашої парафії!

Полісмен тримав у руках темний кремнієвий камінь з широким вістрям, що виблискував, як обсидіан, і своєю формою дуже нагадував тесло. Один його кінець, схожий на руків'я, був шорсткуватий, на протилежному, гострому, густо запеклася кров, а сам камінь був заледве п'ять дюймів завдовжки.

— Що це, Філіпсе? — запитав Дайсон, і Філіпс уважно придивився.

— Дуже давній кремнієвий ніж, — відповів той. — Йому близько десяти тисяч років. Точно такий самий було знайдено поблизу Абурі, у Вілтширі, й усі експерти погодилися з таким визначенням його віку.

Полісмен приголомшено дивився на Філіпса, що був не менш за нього вражений власними словами. Та Дайсон не зважав на них. Інспектор, який щойно підійшов, слухаючи деталі справи, підніс ліхтарик до голови мертвого чоловіка. А Дайсон тим часом з величезною цікавістю дивився на щось, що він побачив трохи вище на стіні, біля якої лежав покійник. Там червоною крейдою було виведено кілька якихось карлючок.

— Кепські справи, — врешті мовив інспектор. — Хтось знає цього чоловіка?

З натовпу вийшов чоловік.

— Я знаю, — сказав він, — це сер Томас Вівіан, відомий лікар. Близько півроку тому я лежав у клініці, а він іноді до мене навідувався. Він був дуже доброю людиною.

— Господи! — скрикнув інспектор.—А справи таки дуже кепські. Тому що сер Томас Вівіан лікує королівську родину. А в його кишені лежить годинник, що коштує сотню гіней, тому це точно не пограбування.

Дайсон з Фіпіпсом пред'явили правоохоронцям свої документи й пішли геть, ледь протискуючись крізь натовп, що невпинно розростався. Провулок, де досі не було жодної живої душі, тепер кишів зацікавленим людом, повнився плітками й чутками — що далі, то страшнішими — та вигуками офіцерів поліції. Двоє чоловіків, що врешті вихопилися з цієї товкотнечі, жваво покрокували вулицею і хвилин двадцять йшли мовчки, не зронивши жодного слова.

— Філіпсе, — мовив Дайсон, коли вони вийшли на маленьку, але жваву вуличку, дуже чисту й яскраво освітлену, — Філіпсе, я хочу попросити у вас вибачення. Мені не варто було так говорити. То був злий жарт, — продовжив він гарячково, — я обрав дуже недоречну тему, щоб посміятися. У мене таке відчуття, ніби я розбудив якогось злого духа.

— Заради Бога, замовкніть, — сказав Філіпс, з очевидним зусиллям тамуючи страх. — Тоді, у мене в кімнаті, ви сказали правду. Первісна людина, як ви кажете, все ще ходить по землі, скрадаючись тими самими вулицями, що й ми, і вбиваючи лише для того, аби вдовольнити жадобу крові.

— Я зайду до вас ненадовго, — сказав Дайсон, коли вони дійшли до Ред-Лайон-Сквер, — хочу у вас дещо запитати. В будь-якому разі, гадаю, нам нема чого приховувати один від одного.

Філіпс похмуро кивнув, і вони піднялися до його помешкання, де у тьмяному світлі ліхтарів, що проникало знадвору, все набуло нечітких обрисів.

Запаливши свічку, двоє приятелів сіли один навпроти одного, і Дайсон заговорив.

— Ви, мабуть, — почав він, — не помітили, що я був прикипів поглядом до стіни якраз над тим місцем, де лежала голова покійника. Ліхтар у руках інспектора відкидав яскраве світло на стіну, і я вгледів там щось дуже дивне, тому підійшов ближче та придивився уважніше. Я побачив, що на стіні хтось намалював червоною крейдою контури руки — людської руки. Мене здивувало дивне положення пальців. Щось на кшталт цього. — Він схопив олівець та папір, нашвидкуруч зробив якийсь начерк і передав його Філіпсу. На аркуші був приблизно зображений тильний бік руки зі щільно стиснутими пальцями, кінчик великого пальця стирчав між вказівним і середнім, ніби вказуючи на щось унизу. — Саме так це виглядало, — сказав Дайсон і помітив, як обличчя Філіпса ще більше зблідло. — Великий палець немов вказував на тіло. Рука виглядала майже як справжня, а внизу була невеличка відмітка з крейдяного кришива, наче хтось почав щось малювати і розкришив у руках крейду. Я побачив на землі її шматочок. Але що б це могло означати?