Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 48)
— Френсісе, Френсісе, — кричала я, — заради Бога, відізвися. Що це за страхіття у тебе в кімнаті? Вижени його, Френсісе, прожене його геть від себе!
Я почула шум, як від шаркання ніг, що повільно і якось дивно сунули до дверей, і якийсь здавлений, схожий на булькіт звук, наче хтось з усіх сил намагався заговорити, а тоді сам голос, переривчастий та приглушений, і слова, які я ледве розуміла.
— Тут нікого немає, — долинуло з кімнати, — прошу мене не турбувати. Сьогодні я не дуже добре почуваюся.
Я розвернулася, нажахана й безпомічна, бо не могла нічого вдіяти і не розуміла, чому Френсіс мені збрехав, адже те, що я бачила у вікні, хоч і на якусь частку секунди, виглядало надто реальним, щоб бути видінням. Я сіла, свідома того, що в кімнаті було ще щось, що я бачила, коли на мене вирячились ті вогняні очиська і я ледь не знепритомніла від страху. Раптом я згадала. Звівши вгору очі, я на мить побачила те, що відслонило фіранку, і вже тоді знала, що той мерзенний образ навіки закарбується в моїй пам'яті. То була не рука: не пальці, а чорна кукса відхилила фіранку. Нечіткі обриси та незграбні рухи якоїсь звіриної лапи відбилися тавром у моїй свідомості, коли мене з головою накрили темні хвилі жаху, стрімко потягнувши на дно. Я ціпеніла від думки про ту жахливу істоту, що оселилась у кімнаті мого брата. Підійшовши до дверей його кабінету, я знову покликала брата, тільки цього разу не отримала відповіді. Того вечора до мене підійшла служниця і пошепки сказала, що протягом трьох днів їжа, яку вона регулярно залишала біля дверей, так і стояла на порозі неторкана. Служниця стукала у двері, але у відповідь чула тишу і щось схоже на шаркання ніг. Минали дні, але ніхто так і не торкався до їжі, яку залишали на порозі дверей кімнати мого брата. Скільки я не намагалася достукатися до нього, він мені не відповідав. Слуги почали запитувати у мене, що відбувається. Всі в домі були перелякані не менше, ніж я. Кухарка сказала, що у перші дні, відколи мій брат зачинився у себе в кімнаті, вона чула, як він щоночі виходив і блукав будинком, а якось двері в холі відчинилися і знову зачинилися, та ось уже кілька ночей як не чути жодного звуку. Нарешті настала кульмінація. Я сиділа в похмурій кімнаті у сутінках ночі, коли тишу пронизав страшний крик, і я почула тупіт ніг по сходах. Я застигло сиділа, коли до кімнати нерішуче зайшла служниця — бліда й перелякана.
— О, міс Гелен, — зашепотіла вона. — Заради Бога, міс Хелен, скажіть, що це? Погляньте на мою руку, міс, гляньте на мою руку! Я підвела її до вікна й побачила на її руці мокру чорну пляму.
— Не розумію, — мовила я. — Може, ви поясните мені, що трапилося?
— Я щойно прибирала у вашій кімнаті, — почала вона. — Я саме застеляла постіль, коли на мою руку зненацька щось ляпнуло. Я глянула вгору, а там, з почорнілої стелі, прямо на мене падали якісь чорні краплі.
Я кинула на неї нажаханий погляд і закусила губу.
— Ходімо зі мною, — сказала я. — І прихопіть із собою свічку.
Моя спальня була під кімнатою брата, і, зайшовши досередини, я відчула, що вся тремчу. Глянувши вгору на стелю, я побачила темну мокру пляму, зрошену чорними каплями, і калюжу якоїсь жахливої речовини на білому простирадлі.
Я побігла сходами нагору і голосно загрюкала у двері.
— О Френсісе, Френсісе, мій любий братику, — кричала я, — що з тобою трапилося?
А тоді вслухалася. Крім приглушених звуків, схожих на шум води, що кипить і вивергається, більше нічого не було чути, тож я крикнула гучніше, але не почула нічого у відповідь.
Незважаючи на те, що доктор Хеберден сказав мені більше не турбувати його, я все одно пішла до нього і зі сльозами, що градом котилися по моїх щоках, розповіла йому про все, що трапилося. Він вислухав мене з незворушним, похмурим обличчям.
— Лише заради пам'яті вашого покійного батька, — врешті мовив він, — я піду з вами, хоч і не в змозі чимось зарадити.
І ми пішли. На темних, тихих вулицях уже кілька тижнів панувала страшенна спека і засуха. У світлі ліхтарів я бачила бліде обличчя доктора, а коли ми дісталися до нашого дому, у нього почали тремтіти руки. Ми не стали баритися, а зразу ж піднялися сходами нагору. Я тримала в руках лампу, а він голосно й рішуче вигукнув:
— Містере Лестер, ви мене чуєте? Я мушу вас побачити. Відгукніться!
У відповідь ми не почули нічого, крім того здавленого звуку, про який я вже говорила.
— Містере Лестер, я чекаю. Негайно відчиніть двері, інакше я їх виламаю. — А тоді він крикнув так, що його голос відлунням покотився поміж стінами.
— Містере Лестер! Востаннє наказую вам відчинити двері.
— Ох! — зітхнув він після хвилини важкої тиші, — ми дарма гаємо час. Будьте такі ласкаві, принесіть мені кочергу чи щось на кшталт цього.
Я побігла в маленьку кімнату, розташовану в глибині дому, де зберігався різний непотріб, і знайшла важкий, схожий на струг інструмент, що міг би стати доктору в пригоді.
— Чудово, — сказав він, — думаю, це підійде. Попереджаю, містере Лестер, — він голосно закричав у замкову шпарину, — зараз я ламатиму двері у вашу кімнату.
А тоді я почула скрегіт, потім удар, від якого розкололося дерево, і двері з гучним тріском розчахнулися. На якусь мить ми відсахнулися назад, нажахані страшним нелюдським криком, наче ревом монстра, який пролунав із пітьми.
— Тримайте лампу, — сказав доктор, і ми зайшли досередини, роззираючись по кімнаті. — Ось воно, — сказав доктор Хеберден, швидко вдихнувши, — дивіться, там, у кутку.
Я глянула туди, куди показував доктор, і раптовий гострий біль стиснув моє серце, немов розпеченими кайданами. Там, на підлозі, закипаючи від гниття, розтеклася темна смердюча маса, не рідка і не тверда; вона танула, міняючись у нас на очах, і булькала маслянистими бульбашками, немов кипляча смола. Зсередини тої плями, мов очі, світилися дві вогняні цятки, і я побачила, як подоби кінцівок корчилися й звивалися, а тоді піднялося вгору те, що раніше могло бути рукою. Доктор ступив крок уперед, схопив залізний прут і в пориві злості та ненависті вдарив нею у вогняні цятки, він бив по них ще і ще. Врешті вони згасли.
Через тиждень чи два, коли я більш-менш оклигала від пережитого потрясіння, до мене навідався доктор Хеберден.
— Я продав свою практику, — почав він, — і завтра вирушаю у довге плавання. Не знаю, чи коли-небудь повернуся до Англії. Скоріш за все я куплю невеличку ділянку землі десь у Каліфорнії й там доживатиму свого віку. Я приніс вам цього листа, який ви можете, коли зберетеся на силі, відкрити і прочитати. У ньому звіт доктора Чемберса про той порошок. До побачення, міс Лестер, на все добре.
Він пішов, а я одразу ж розкрила конверт, не в змозі далі чекати. Всередині був цей рукопис, який я, з вашого дозволу, вам прочитаю. У ньому викладена приголомшлива історія.
«Мій любий Хебердене, — починався лист, — я непростимо затягнув із відповіддю на ваше запитання стосовно тієї білої речовини, яку ви мені надіслали. Правду кажучи, певний час я вагався, який спосіб обрати, тому що в природничих науках, як і в теології, існують як упередження, так і загальноприйняті норми, і я знав, що, сказавши вам правду, я ображу ваші вкорінені переконання, яких я сам колись твердо притримувався. Однак я вирішив бути з вами відвертим, тому спершу мушу вам дещо коротко про себе розказати.
Ви вже багато років знаєте мене як науковця. Ми часто розмовляли про нашу роботу і говорили про безнадійну безодню, що відкривається під ногами тих, хто прагне встановити істину будь-яким способом, тільки не протоптаними стежками експериментів та досліджень. Я пам'ятаю, з якою зневагою ви говорили про тих науковців, що граються з невидимим і боязко натякають, що, скоріш за все, розум може й не бути єдиним інструментом пізнання, який визначає межі, за які поки що не вдалося проникнути жодній людині. Ми щиро і, гадаю, справедливо сміялися з тих „окультних“ дивацтв тогодення, що ховалися під різними іменами — гіпноз, спіритизм, матеріалізація, теософія, над усією тією задрипаною демагогією обману зі слабенькими трюками і фокусами, другосортною магією вбогих вулиць Лондона. І все ж, незважаючи на те, що я сказав, зізнаюсь чесно, я не матеріаліст у звичному сенсі цього слова. Минуло багато років, відколи я, справжній маловір, переконався в тому, що стара непохитна теорія цілком і повністю хибна. Можливо, таке одкровення не зачепить вас так сильно, як вразило б вас двадцять років тому. Але ви не могли не помітити, як протягом певного часу науковці-теоретики просувають гіпотези, що є певною мірою трансцендентними, і підозрюю, що сучасні відомі хіміки та біологи без вагань підпишуться під афоризмом давнього схоласта