Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 47)
Ми вечеряли без свічок, і сутінки в кімнаті поступово переросли в темряву, в якій розмилися обриси стін. Я дивилась у вікно, міркуючи над тим, що сказати Френсісу, коли раптом небо запалало, достоту як того вечора, і між громаддям двох темних будинків спалахнула лиховісна заграва. Кудлата хмара вихрилася вогняними завитками, глибини якої горіли пекельним полум'ям, сіре хмаровиння скидалося на клуби диму, що здіймалися над згарищем міста, високо вгорі палали зловорожі небеса, а внизу немов розлилося ціле море крові. Я перевела погляд туди, де сидів мій брат, готова нарешті заговорити, коли звернула увагу на його руку, що лежала на столі. Між великим та вказівним пальцями виднівся знак, невеличка пляма розміром з монету в шість пенсів, що скидалася на синець. Та щось мені підказувало, що то був зовсім не синець. О, якби людська плоть могла палати вогнем і якби той вогонь був чорнішим за смолу — ось що я бачила перед собою! Хоч я ні про що й не стала розпитувати, у мені поселився дикий жах, і я підсвідомо відчула, що то було клеймо. На якусь мить вогнисте небо згасло до непроглядної темряви, а коли знову посвітліло, я була одна в тихій кімнаті, а незабаром почула, як грюкнули вхідні двері — мій брат кудись пішов.
Попри пізню годину, я одягла капелюшок і пішла до доктора Хебердена. В його кабінеті, у слабкому світлі свічки, яку приніс доктор, тремтячими вустами й голосом, що зривався проти моєї волі, я йому про все розповіла. Починаючи з першого дня, коли мій брат почав приймати ліки, і до того жахіття, яке я побачила якихось півгодини тому.
Коли я закінчила свою розповідь, доктор якусь мить дивився на мене з виразом глибокого жалю на обличчі.
— Люба міс Лестер, — сказав він, — вочевидь, вам тривожно за свого брата. Переконаний, ви дуже за нього переживаєте. Хіба не так?
— Звісно, я стурбована, — відповіла я. — Останні кілька тижнів мені ох як не легко.
— Отож-бо. Вам, звісно, відомо, наскільки дивовижними бувають витвори людської уяви.
— Розумію, що ви маєте на увазі, та я нічого не вигадую. Все, про що я вам розказала, я бачила на власні очі.
— Так, безумовно. Втім, у ваших очах відбилися барви того дивовижного заходу сонця. Це може бути єдиним поясненням.
Я пішла, ні краплі не заспокоївшись. Стривожена, налякана й сповнена відчаю, я не знала, що мені робити. Наступного дня, мигцем глянувши на свого брата, я, на свій превеликий жаль, помітила, що його права рука — та, на якій я чітко бачила ніби випалене чорним вогнем тавро — була перемотана носовою хустинкою.
— Що в тебе з рукою, Френсісе? — незворушно запитала я.
— Та нічого такого. Минулого вечора я порізав пальця, і він доволі неприємно кровоточив, от я й замотав його, як умів.
— Хочеш, я тобі акуратніше перев'яжу?
— Ні, дякую, люба, усе добре. Що там у нас на сніданок? Я голодний як вовк.
Ми сіли за стіл, і я стала за ним спостерігати. Ледь торкнувшись їжі, він згодував собаці свій шмат м'яса, коли думав, що я не дивлюся на нього. Він мав дивний погляд, якого я ніколи раніше не помічала, і мені здалося, що в його очах не було нічого людського. Я була твердо переконана, що хай би як жахливо та неймовірно все виглядало, побачене минулого вечора не було витвором моєї збудженої уяви, і я знову, ще засвітла, навідалася до доктора.
Він спантеличено похитав головою, на мить замислившись.
— То ви кажете, він досі приймає ліки? Але навіщо? Наскільки я розумію, усі симптоми, на які він скаржився, давно минули. Навіщо йому приймати ліки, якщо він вже одужав? До слова, де він їх замовляє? В Сейса? Я вже давно нікого до нього не посилаю. Той чолов'яга на старості років став неуважним. Ходімо зі мною до цього фармацевта — хочу перемовитися з ним кількома словами.
І ми вдвох пішли до аптеки. Старий Сейс добре знав доктора Хебердена і готовий був надати йому будь-яку інформацію.
— Якщо я не помиляюсь, ви вже протягом кількох тижнів готуєте ось цю мікстуру містерові Лестеру за моїм рецептом, — сказав доктор, простяглій старому чоловіку папірець із записаним на ньому рецептом.
Фармацевт почепив на носа свої величезні окуляри і тремтячою рукою взяв папірець.
— Так, — сказав він, — її вже майже не залишилося. Ці ліки мало хто замовляє, тож довший час у мене їх було більш ніж достатньо. А тепер мені доведеться їх десь шукати, якщо містер Лестер і надалі їх прийматиме.
— Якщо ваша ласка, покажіть мені ці ліки, — попрохав Хеберден аптекаря, і той простягнув йому скляну пляшечку. Доктор витягнув корок й понюхав уміст пляшки, а тоді якось дивно зиркнув на старого.
— Де ви це роздобули? — запитав він, — і взагалі, що це таке? Почнімо з того, містере Сейс, що це не те, що я призначав. Так, згідно з етикеткою все правильно, та, кажу вам, це не ті ліки.
— Вони в мене вже давно, — сказав старий чоловік дещо перелякано. — Я, як завжди, придбав їх у Бербеджа. Їх не надто часто виписують пацієнтам, тож вони кілька років лежали у мене на полиці. Бачите, вже зовсім мало залишилося.
— Краще віддайте їх мені, — сказав Хеберден. — Боюся, сталась якась помилка.
Ми мовчки вийшли з аптеки. Доктор ніс у себе під пахвою акуратно загорнуту в папір пляшку з ліками.
— Докторе Хеберден, — заговорила я після довгої мовчанки, — докторе Хеберден!
— Так, — озвався він, якось похмуро на мене дивлячись.
— Я хочу, щоб ви мені сказали, що приймає мій брат двічі на день протягом останнього місяця.
— Правду кажучи, міс Лестер, не знаю. Поговорімо про це у мене вдома.
Ми мовчки пішли далі. Коли дісталися до помешкання доктора Хебердена, він запропонував мені сісти, а сам почав ходити по кімнаті. На його обличчі застиг вираз тривоги, ба навіть якогось страху.
— Це все, звісно, дуже дивно, — нарешті озвався доктор. — Цілком природно, що ви хвилюєтеся, і, зізнаюся вам, мені теж дуже неспокійно. Ми, з вашого дозволу, відкинемо все, що ви казали мені минулої ночі та сьогодні вранці, але факт залишається фактом — останні кілька тижнів містер Лестер вливає у себе ліки, про які я нічогісінько не знаю. Присягаюся, я не це йому виписував. Проте спробуємо дізнатися, що за препарат у пляшці.
Він зняв обгортку й обережного висипав на клаптик паперу кілька крупинок білого порошку, зацікавлено їх роздивляючись.
— Так, — сказав він, — схоже на сульфат хініну, але... Ану понюхайте.
Він простяг мені пляшку, і я нахилилася, щоб понюхати. Звідти несло чимось нудотним і незрозумілим, наче від якогось сильного знеболювального.
— Потрібно ретельно дослідити цей препарат, — сказав Хеберден. — У мене є товариш, який усе своє життя присвятив хімії. Я віддам йому порошок на аналіз, щоб ми мали від чого відштовхуватися. А про те, інше, годі говорити.
Того вечора мій брат не вийшов після вечері на свій звичний променад.
— Я вже нагулявся, — сказав він, якось дивно посміхнувшись, — тому час знову братися до роботи. Трохи закону стане для мене хорошим відпочинком після такої дози задоволень, — і він з кривою посмішкою піднявся до себе в кімнату. Його рука була все ще перемотана.
Через кілька днів до нас завітав доктор Хеберден.
— Я до вас без особливих новин, — сказав він. — Чемберс поїхав з міста, тому поки що мені відомо про ті ліки не більше, ніж вам. Та я б хотів побачити містера Лестера, якщо він удома.
— Так, він у себе в кімнаті, — відповіла я. — Скажу йому, що ви прийшли.
— Ні-ні, я сам до нього піднімуся, і ми з ним трохи поговоримо. Думаю, ми зробили із мухи слона, бо чим би не виявився той порошок, він, схоже, пішов йому на користь.
Доктор піднявся нагору, і я з холу чула, як він постукав у двері, брат йому відчинив, і, впустивши досередини, зачинив за ним двері. А тоді я годину чекала в тиші, що все більше згущувалася навколо, поки годинникові стрілки ледь повзли. Раптом згори почувся звук різко зачинених дверей, і сходами почав спускатися доктор. Він пройшов через хол і затримався біля дверей. Я відчула, як у мене до горла підступає нудота, я зробила глибокий вдих і побачила в дзеркалі своє бліде обличчя. До кімнати зайшов доктор. В його очах застиг невимовний жах. Він сперся рукою на спинку крісла, його нижня губа тремтіла, як у загнаного коня, і, перш ніж заговорити, він бурмотів, задихаючись, щось невиразне.
— Я бачив того чоловіка, — почав він пошепки. — Останню годину я провів у його товаристві. Господи! І я залишився живий, зберігши здоровий глузд! Усе своє життя я мав справу зі смертю, копирсаючись у крихких руїнах земної обителі людської душі. Та не цієї! О ні, тільки не цієї! — і він затулив руками своє обличчя, немов хотів відгородитися від чогось, що стояло в нього перед очима. — Не посилайте більше по мене, міс Лестер, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я нічим не можу тут зарадити. До побачення.
Дивлячись, як він знеможено спускається східцями вниз і бреде тротуаром у напрямку свого дому, мені здалося, що від сьогоднішнього ранку він постарів на десять років.
Мій брат так і не вийшов зі своєї кімнати. Коли він покликав мене, я ледь впізнала його голос. Він сказав, що дуже зайнятий і хоче, щоб йому приносили їжу під двері й там залишали, про що я попросила прислугу. З того дня для мене перестало існувати умовне поняття, яке ми іменуємо «часом». Я жила в непозбутному страху, механічно віддаючи вказівки щодо ведення домашнього господарства і перемовляючись лиш кількома словами з прислугою. Іноді я виходила з дому і годину або дві прогулювалася вулицями міста, після чого поверталася назад. Та незалежно від того, була я вдома чи деінде, моя душа барилася перед зачиненими дверима горішньої кімнати і чекала, здригаючись, щоб їх відчинили.