Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 46)
На якусь коротку мить Дайсон замислився, як це можливо, але повторив свою обітницю мовчати, вкотре пообіцявши бути втіленням духу спільництва.
— Гаразд, — сказала леді, — мені до вподоби східний запал та образність, притаманні вашій манері висловлюватися. Та спершу я повинна зізнатись вам у тому, що насправді я ніяка не вдова. Вдягнутися в жалобу мене змусили обставини. Простішими словами, я вважала доцільним таке маскування. Здається, в цьому домі живе ваш друг, містер Рассел? Він, схоже, сором'язливий та любить усамітнення.
— Даруйте, мадам, але він не сором'язливий, він усього лише прозаїк-реаліст, — заперечив Дайсон. — Жоден картезіанський чернець, щоб ви розуміли, не в змозі перебувати у тій чернечій самітності, в яку любить поринати письменник-реаліст. Так він вивчає людську природу.
— Що ж, — мовила леді, — все це страшенно цікаво, та не має стосунку до нашої справи.
Оповідку про білий порошок
Моє прізвище — Лестер. Мій батько, генерал-майор Він Лестер — видатний офіцер-артилерист, який п'ять років тому помер від важкої печінкової недостатності, що розвинулась унаслідок перебування в шкідливому для здоров'я індійському кліматі. Рік по тому мій єдиний брат, Френсіс, повернувся додому після винятково блискучих студій в університеті та вирішив з рішучістю самітника опанувати, як це тоді називалося, велику книгу закону. Він із тих, кому, схоже, було байдуже до людських втіх і насолод. І хоч він був привабливим чоловіком, вродливішим за багатьох, і міг невимушено підтримати будь-яку розмову з люб'язністю і дотепністю світського гульвіси, він, проте, уникав товариства, зачинившись у своїй просторій кімнаті на останньому поверсі, поставивши собі за мету стати блискучим правником. Спочатку він виділяв по десять годин в день на читання важких, незрозумілих книжок. З перших променів сонця і до пізнього вечора він проводив за зачиненими дверима серед своїх книжок, відриваючись від них на пів години, щоб пообідати зі мною, і то робив це з таким поспіхом, ніби шкодував за змарнованим часом, а потім з настанням сутінків виходив на коротку прогулянку. Мені здавалося, що таке завзяття може бути шкідливим для його здоров'я, тому намагалась всілякими способами відволікати його від мудрованих підручників. Однак його запал, схоже, тільки розгорався, а не гаснув, а кількість годин, відведених для занять, лише зростала. Я вела з ним серйозні бесіди, благаючи, щоб він бодай трохи відпочив чи почитав для розваги щось легеньке. У відповідь він лише сміявся й казав, що коли в нього виникає потреба розважитися, він читає про феодальні володіння. Одного разу він заявив, що йому нічого не бракує, і не схоже було, щоб його виснажували і ті заняття. А втім, я розуміла, що таке титанічне напруження зусиль врешті-решт дасться взнаки, і не помилилася. В його очах зачаїлася тривога, і він виглядав украй втомленим, коли і змушений був визнати, що здоров'я в нього таки похитнулося. Брат сказав, що його турбують запаморочення, і, буває, йому сняться кошмари, від яких він прокидається серед ночі нажаханий, у холодному поту.
— Я даю собі раду, — сказав він, — тому не переймайся. Вчора я весь вечір нічого не робив: умостившись в тому зручному кріслі, яке ти мені подарувала, я пописував якісь небилиці на аркуші паперу. Ні, ні, я не перепрацьовую. Запевняю тебе, через тиждень-два я буду як нова копійка.
І все ж, незважаючи на його запевнення, я бачила, що краще йому не стає, а зовсім навпаки. Він заходив по вітальні пригнічений і сумний, намагаючись витиснути із себе усмішку, коли я на нього дивилася. Такі симптоми здавалися мені передвісниками чогось зловісного, і мене лякали його нервові рухи й погляд, якого я не впізнавала. Попри його страшне небажання, я таки вмовила Френсіса зайнятися своїм здоров'ям, і він вкрай неохоче послав по нашого знайомого лікаря.
Після огляду доктор Хаберден заспокоїв мене:
— Вам немає чого переживати, — сказав він. — Звісно, ваш брат надто багато читає і їсть на ходу, поспішаючи до своїх книжок, тож природно, що через це в нього виникли певні проблеми з травленням і незначні розлади нервової системи. Втім, я вважаю, міс Лестер — направду, вірю, — що ми в змозі цьому зарадити. Я виписав йому чудодійні ліки, тому у вас не повинно бути причин для хвилювання.
Мій брат наполіг на тому, щоб ліки виготовили в аптеці, розташованій неподалік від нашого дому. То був старомодний заклад, позбавлений вченого пафосу й тієї нарочитої пишності препаратів, якими рясніють прилавки і полиці сучасних аптек. Але Френсісу імпонував старий фармацевт — він вірив, що його ліки не мають жодних домішок. Ліки вчасно доставили, і я бачила, що мій брат регулярно приймав їх після обіду й вечері. То був невинний з виду білий порошок, дрібку якого потрібно було розколочувати в склянці холодної води. Я його перемішувала, і він безслідно розчинявся у воді, так само прозорій і чистій, як до того. Спочатку ця бовтанка творила справжні дива — з обличчя Френсіса зникла втома, і він був як ніколи щасливий. Мій брат весело говорив про те, що йому значно ліпше, і зізнався мені, що дарма гаяв свій час.
— Я стільки часу витратив на вивчення законів, — сказав він з усмішкою. — Гадаю, ти врятувала мене буквально останньої миті. Я ще встигну стати лорд-канцлером, та негоже мені так марнувати своє життя. Ми влаштуємо собі свято — поїдемо до Парижа й будемо там веселитися, тримаючись подалі від Національної бібліотеки.
Мене такі плани на майбутнє дуже втішили.
— А коли ми туди поїдемо? — спитала я. — Якщо бажаєш, можемо вирушити вже післязавтра.
— О, це, мабуть, трішки зарано. Тим паче, що я ще й досі не вивчив Лондона, а, як на мене, спочатку треба вдосталь насолодитися спогляданням рідного краю. Та ми обов'язково поїдемо через тиждень-два, тож постарайся трохи підтягти свою французьку. Я сам знаю лише давньофранцузьку — мову юридичної літератури, але, боюся, цього буде недостатньо.
Ми якраз закінчили вечеряти, і брат залпом випив свої ліки, ніби вино якогось найвищого ґатунку.
— У них якийсь особливий смак? — спитала я.
— Ні, за інших обставин я б ніколи не здогадався, що п'ю ліки, а не звичайну воду, — і він підвівся з крісла й почав нервово ходити по кімнаті, ніби не знаючи, чим би зайнятися.
— Може, вип'ємо кави у вітальні? — запропонувала я. — Чи ти хочеш покурити?
— Ні, я краще піду трохи прогуляюся — надворі такий погожий вечір. Поглянь, яка заграва — ніби місто потопає в пломенях вогню, а поміж темних будинків унизу густо-густо стікає кров. Так, вийду-но я прогулятися. Можливо, незабаром повернуся, та про всяк випадок прихоплю із собою ключа, тому на добраніч, люба, якщо сьогодні вже не побачимося.
За ним зачинилися двері, і я побачила, як він бадьоро спускається вулицею, розмахуючи своєю тростиною, і була безмежно вдячна доктору Хебердену за таке поліпшення братового здоров'я.
Здається, того дня мій брат повернувся додому дуже пізно, але наступного ранку в нього був чудовий настрій.
— Я не дуже додивлявся, куди йду, — сказав він, — просто насолоджувався свіжим повітрям і тішився юрмі людей, наблизившись до пожвавленої частини міста. Аж тут, прямо посеред людної дороги, бачу свого давнього приятеля, Орфорда, а тоді — тоді ми з ним трохи гульнули. Я знову відчув себе молодим, відчув себе чоловіком, у жилах якого тече гаряча кров, як в інших чоловіків. Я домовився про зустріч з Орфордом, і сьогодні ввечері на нас чекає похід до ресторану. Я тиждень-два трохи порозважаюся під опівнічні дзвони, а тоді ми разом вирушимо в нашу невеличку подорож.
Ось такі метаморфози сталися з моїм братом, який усього за кілька днів перетворився на любителя розваг — безтурботного і щасливого ледащо, завсідника вертепів, мисливця за затишними ресторанами та чудового танцюриста. Він змінювався у мене на очах і більше не згадував про Париж, вочевидь, знайшовши свій рай у Лондоні. Я тішилася і водночас чудувалася, бо в його веселощах було щось таке, що мене непокоїло, та я не могла зрозуміти, що саме. Але поступово зміни ставали все разючішими. Хоча він так само повертався додому холодними ранками, та більше я не чула від нього про веселощі, а якось уранці за сніданком я раптом глянула йому в очі й побачила перед собою незнайомця.
— О, Френсісе! — вигукнула я. — О, Френсісе, Френсісе, що ж ти накоїв?! — мої уривчасті слова переривалися схлипуванням, і я з плачем вибігла з кімнати, бо хоч нічого і не знала, та все зрозуміла, згадавши той вечір, коли він уперше залишив дім, щоб вийти прогулятися, і переді мною постала картина вечірньої заграви, наче місто потопало в пломенях вогню, а з хмар немов сочився кривавий дощ. Усе ж мені вдалося відігнати ці думки, я переконала себе в тому, що, можливо, нічого страшного не сталося, і вирішила, що сьогодні я вмовлю його призначити день нашого від'їзду до Парижу. Після вечері мій брат випив свої ліки, які він продовжував приймати, і ми з ним невимушено говорили на всілякі теми. Я вже готова була завести мову про подорож, коли це раптом слова, що крутилися у мене в голові, кудись зникли, і крижана, нестерпна важкість лягла на моє серце й стала душити невимовним страхом, ніби наді мною живою забили віко домовини і опустили в могилу.