Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 4)
Одного мерзенного грудневого вечора, коли надворі стояла морозяна вологість і все було вкрите інеєм і залите імлою туману, Кларк швидко наминав вечерю, знехтувавши своїм звичним ритуалом з газетою, взявши до рук яку, він миттю клав її на місце. Він кілька разів пройшовся кімнатою, і, відкривши свій письмовий стіл, якусь мить незворушно стояв, а тоді сів. Відкинувшись на спинці крісла, поглинутий однією з тих фантазій, що так часто вабили його, він врешті дістав свою книгу і розгорнув її на останньому записі. Три чи чотири сторінки були щільно списані округлим, твердим почерком Кларка, а на початку було виведено дещо більшими літерами:
Містер Кларк почав удесяте перечитувати розповідь, раз у раз поглядаючи на записи олівцем, які він робив за наказом приятеля. Він пишався своїми літературними здібностями; йому подобався стиль викладу, і Кларк доклав неабияких зусиль, впорядковуючи обставини в драматичному порядку. Ось що він читав:
У цій історії йдеться про Хелен В., якій зараз двадцять три роки, якщо вона ще жива, Рейчел М., яка згодом померла, що була на рік молодша за вищезгадану дівчину, і Тревора У., вісімнадцятирічного імбецила. Ці люди на час оповіді мешкали в селищі на кордоні з Вельсом, місцині, що мала певне значення в часи римського завоювання, і яка тепер була малонаселеним селом, де проживало не більше п'яти сотень душ. Село було розташоване на схилі гори, за шість миль від моря, посеред великого мальовничого лісу.
Близько одинадцяти років тому Хелен В. за доволі дивних обставин переїхала в село. Подейкують, що її, сироту, ще зовсім маленькою вдочерив далекий родич, і вона виховувалася у його власному домі, доки їй не сповнилося дванадцять років. Вважаючи, однак, що дитині краще мати друзів-однолітків, він дав оголошення в кілька місцевих газет, сподіваючись знайти добру родину в затишному будиночку для дівчинки дванадцяти літ. На оголошення відгукнувся містер Р. — заможний фермер із вищезгаданого села. Коли його рекомендації виявилися задовільними, джентльмен відправив свою прийомну доньку до містера Р. разом із листом, де він висував вимогу виділити дівчині окрему кімнату та переконував опікунів, що їм не потрібно перейматися її навчанням, оскільки вона вже достатньо освічена для того місця, яке займатиме в житті. Насправді містеру Р. дали зрозуміти, що дівчинці потрібно дозволити самій знайти собі заняття і проводити свій час так, як їй заманеться. Містер Р. зустрів її на найближчій станції, в містечку за сім миль від свого дому, і, схоже, не помітив у дитині нічого незвичного, крім того, що вона нічого не розповідала про своє колишнє життя і дуже стримано відгукувалася про свого названого батька. Однак вона дуже сильно відрізнялася від мешканців села. В неї була гладенька шкіра оливкового відтінку і чітко окреслені риси обличчя, через що вона трохи скидалася на іноземку. Але дівчина, схоже, доволі легко пристосувалася до фермерського життя і стала улюбленицею дітей, що іноді вешталися з нею лісом, в якому вона любила гуляти. Містер Р. заявив, що доволі часто після раннього сніданку вона виходила з дому і не поверталася до настання сутінок. Хвилюючись, що дівчина стільки годин гуляє на самоті, він написав листа її названому батькові, який коротко відповів, що Хелен може робити все, що забажає. Взимку, коли лісові стежки замітало снігом, вона більшість часу проводила у себе в спальні, де жила сама згідно із вказівками її родича. Під час однієї з численних прогулянок до лісу сталася перша з тих незвичних подій, до яких дівчина була причетна, а трапилось це десь через рік після того, як вона переїхала до села. Минула зима видалася дуже суворою, з глибокими сніговими заметами і тріскучими морозами, вона трималися небачено довго, а наступне літо запам'яталося надзвичайною спекою. В один із найспекотніших днів того літа Хелен В. вийшла з будинку на одну зі своїх тривалих прогулянок лісом, прихопивши із собою, як завжди, окраєць хліба й трохи м'яса на обід. Люди в полі бачили, як вона ішла в напрямку давньої римської дороги, замощеної позеленілим камінням, що пролягала через найвищу частину лісу, приголомшено спостерігаючи за тим, як дівчина зняла свого капелюшка, хоч спека стояла просто тропічна. Так сталося, що робітник на ім'я Джозеф У. працював у лісі неподалік від тієї римської дороги, а о дванадцятій годині його маленький син Тревор приніс йому обід — хліба та сиру. Після обіду хлопчик, якому на той час було близько семи років, залишив свого батька працювати, а сам подався до лісу нарвати квітів, і чоловік, до якого долинали захоплені вигуки сина від його знахідок, не підозрював нічого лихого. Зненацька його налякав страшний крик, як від невимовного жахіття, що долинав з того напрямку, куди пішов його син, і, квапливо кинувши свої інструменти, він побіг глянути, що трапилось. Йдучи на звук, незабаром він зустрів свого маленького хлопчика, що летів стрімголов, вочевидь страшенно наляканий. Розпитавши сина, чоловік зрозумів, що той, нарвавши квітів, відчув утому, ліг на траву відпочити і заснув, але раптом прокинувся від якогось звуку, схожого на спів, і, розсунувши гілля, угледів Хелен В., що гралася на траві з «дивним голим чоловіком», якого він не міг описати точніше. Він сказав, що йому стало дуже страшно, й він кинувся бігти, гукаючи на допомогу свого батька. Джозеф В. пішов стежкою, на яку вказав його син, і натрапив на Хелен В., що сиділа на траві посеред галявини чи то вирубки. Він насварив її за те, що вона налякала його сина, та дівчинка відкинула його звинувачення, а історія хлопчика про «дивного чоловіка», в якого він сам не до кінця вірив, її розсмішила. Джозеф В. вирішив, що хлопчик прокинувся від раптового переляку, як то іноді буває з дітьми, але Тревор наполягав на правдивості своєї історії і мав такий нещасний вигляд, що батько врешті відвів його додому, сподіваючись, що матуся зможе його якось заспокоїти. Проте з того дня минуло вже кілька тижнів, а хлопчик і досі давав своїм батькам привід для хвилювання. Він став нервовим і почав дивно поводитися; не хотів сам виходити з дому і постійно тривожив своїх рідних, прокидаючись серед ночі з криками: «Чоловік у лісі, тату! Тату!»
З плином часу, однак, все наче забулося, а десь через три місяці він разом зі своїм батьком пішов до будинку одного джентльмена, що жив по сусідству, в якого Джозеф В. час від часу підпрацьовував. Чоловіка провели в кабінет, хлопчик залишився сидіти в коридорі, а за кілька хвилин, поки джентльмен давав Джозефу В. вказівки, їх обох нажахав пронизливий крик та звук падіння. Кинувшись у коридор, вони побачили хлопчика, що, непритомний, лежав на підлозі зі скривленим від жаху личком. Негайно викликали лікаря, і після огляду той сказав, що в дитини стався напад, який, вочевидь, був наслідком раптового шоку. Хлопчика занесли в одну з кімнат, де він незабаром отямився, але одразу ж впав у стан, що лікар охарактеризував як тяжку форму істерії. Він дав йому сильнодіюче заспокійливе і через дві години сказав, що хлопчик достатньо оклигав, щоб іти додому, але в коридорі на дитину знову напав страх, і то з іще більшою силою. Батько побачив, що дитина вказувала на якийсь предмет, вигукуючи вже знайоме: «Чоловік у лісі!» Глянувши в тому напрямку, куди показував його син, він побачив кам'яну голову гротескної зовнішності, що випирала зі стіни над дверима. З'ясувалося, що нещодавно власник будинку взявся вносити деякі зміни у своє помешкання, і, риючи фундамент для підсобних приміщень, робітники натрапили на цікаву голову, що, схоже, належала до римської доби, яку господар наказав почепити на стіну своєї вітальні. За словами досвідчених місцевих археологів, голова належала фавну або сатиру. [Доктор Філіпс казав мені, що бачив ту голову, і запевняв мене в тому, що ніколи в житті не зустрічав такого яскравого втілення непереборного зла.]
Хай би якою була причина нападу, але другий шок виявився надто сильним для хлопчика Тревора, який по сьогоднішній день страждає від недоумства, що дає мало шансів на одужання. Тоді та історія набула великого розголосу, і містер Р. розпитав Хелен дуже ретельно, однак марно, бо дівчина твердо стояла на своєму і заперечувала той факт, що вона налякала Тревора чи то якимось чином нашкодила йому.
Друга подія, яка характеризується ще більшою химерністю і з якою пов'язане ім'я дівчини, трапилася шість років тому.
На початку літа 1882 року Хелен тісно здружилася із Рейчел М., донькою заможного фермера, що жив по сусідству. Та дівчина була на рік молодшою за Хелен, і багато хто вважав, що з них двох вона була вродливішою, хоча риси Хелен з віком значно пом'якшали. Двоє дівчат, що завжди були нерозлийвода, були на диво несхожі: в однієї — гладенька, оливкового відтінку шкіра і майже італійська зовнішність, а друга, як то кажуть, була кров з молоком, що характерно для сільської місцевості. На думку селян, містер Р. надзвичайно щедро платив за утримання Хелен, і загалом у них склалося враження, що одного дня дівчина успадкує від свого родича кругленьку суму. Батьки Рейчел не мали нічого проти їхньої дружби, ба навіть заохочували їхню близькість, через що тепер гірко шкодують. Хелен і досі зберігала в собі надзвичайну любов до лісу, і кілька разів Рейчел приєднувалася до неї — подруги вирушали до лісу рано вранці й залишалися там аж до настання сутінок. Після кількох таких прогулянок місіс М. помітила дивні зміни у поведінці своєї доньки. Вона стала якоюсь апатичною і неуважливою, «несхожою на себе», але ці зміни здавалися надто дріб'язковими, щоб звертати на них увагу. Та одного вечора, коли Рейчел повернулася додому, її мама почула звук, немов здавлене схлипування, який долинав з кімнати дівчини, і, зайшовши досередини, вона побачила, що її донька лежить, напівроздягнена, на своєму ліжку, охоплена невимовними стражданнями. Вгледівши свою матір, дівчина вигукнула: «Ох, мамо, мамо, навіщо ж ти мене пускала до лісу разом з Хелен?» Місіс М. приголомшив такий дивний докір, тож вона взялася її розпитувати. Рейчел розповіла їй фантастичну історію. Вона сказала...