Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 5)
З різким звуком Кларк закрив книгу і розвернув крісло до каміна. Коли одного вечора його друг сидів у цьому самому кріслі, розповідаючи свою історію, Кларк перебив його на тому моменті, коли почув, що саме вона сказала, в нападі жаху обірвавши його на півслові.
— Боже милостивий! — вигукнув він. — Ти лиш подумай, що кажеш. Це просто нечувано, це жахливо. Таке ніколи не трапляється в нашому тихому світі, де люди живуть і вмирають, борються, завойовують, іноді зазнають поразки і знемагають від горя, побиваються і роками страждають від невдач. Але такого, Філіпсе, не може трапитися, ні, тільки не це. Має бути якесь пояснення цьому жахіттю. Господи, та якби таке було можливо, наше життя на цій планеті перетворилося б на нічний кошмар.
Але Філіпс розповів свою історію до кінця, завершивши її словами:
— Її зникнення досі залишається загадкою. Вона щезла на очах у всіх; люди бачили, як вона йшла по лугу, а за мить її вже там не було.
Сидячи біля каміна, Кларк намагався заново осягнути цю історію, і знову його уява здригнулася й відступила, нажахана видовищем тих, немов зведених на престол, страшних, невимовних стихій, що торжествували в людській плоті. Перед ним простягалася довга й темна лісова дорога, вимощена позеленілим камінням, як її описував його приятель. Він бачив колихання листя й тремтіння тіней на траві, він бачив сонячне світло і квіти, а ген здалеку до нього наближалися дві постаті. Однією була Рейчел, але хто ж ішов поруч із нею?
Кларк щосили намагався не вірити в усе це, але дописуючи розповідь, він зробив у своїй книзі запис:
ET DIABOLUS INCARNATE EST.
ET HOMO FACTUS EST[12].
III. Місто воскресінь
— Герберте! Боже милостивий! Невже це ти?
— Так, мене звати Герберт, і мені здається, я вас також десь бачив, тільки не пригадую вашого імені. У мене погана пам'ять.
— Хіба ви не пам'ятаєте Вільєра з Ведгема?
— Так, звісно. Даруй, Вільєре, не думав, що прошу милостині в давнього приятеля з коледжу. Добраніч.
— Мій любий друже, до чого цей поспіх? Я живу тут неподалік, але пропоную спершу трохи прогулятися проспектом Шефтсбері. З якої примхи долі ти опинився в такому становищі, Герберте?
— Це довга історія, Вільєре, і не менш дивна, та я можу тобі її розповісти, якщо бажаєш.
— Ну що ж, розповідай. Хапайся за мою руку — ти здаєшся дуже виснаженим.
Чудернацька пара поволі рушила вгору по Руперт-стріт: один у брудному драному лахмітті, а інший по-світському вбраний, елегантний і надзвичайно багатий. Напередодні цієї зустрічі Вільєр саме вийшов з ресторану після смачної вечері, довершивши її пляшечкою чудового к'янті[13], і в легкому піднесеному настрої, що став ледь не хронічний, він на мить затримався біля дверей, вдивляючись у погано освітлену вулицю в пошуках тих таємничих подій та людей, якими повсякчас кишать вулиці Лондона у всіх його частинах. Вільєр пишався тим, що був досвідченим дослідником темних лабіринтів і путівців лондонського життя, і в цих неприбуткових пошуках він виявляв старанність, гідну набагато серйознішого заняття. Отак він стояв під ліхтарем, з неприхованою цікавістю вивчаючи перехожих, і з серйозним виглядом людини, що систематично ходить по ресторанах, вивів у своїй голові формулу: «Лондон називають місцем несподіваних зустрічей, але насправді — це місто воскресінь», коли це його роздуми зненацька перервало жалібне скімлення біля ліктя — хтось смиренно просив милостиню. Він роздратовано озирнувся і несподівано для себе побачив уособлений доказ своїх дещо манірних фантазій. Поруч із ним — обличчя його змінилося й було спотворене бідністю та безчестям, а тіло ледве прикривало брудне безформне лахміття — стояв його давній приятель Чарльз Герберт, що вступив до університету водночас із ним і з яким він навчався та розважався протягом дванадцяти семестрів. Однак на заваді їхній дружбі стали різні інтереси та захоплення, і минуло вже шість років, відколи Вільєр востаннє бачив Герберта. Дивлячись тепер із сумом і тривогою на цю руїну, що колись була людиною, Вільєр задавався питанням, що за страшний ланцюг подій потягнув його на такий скорботний шлях. Вільєр йому співчував і разом з тим відчував насолоду, яку відчуває любитель таємниць, — адже його план зайнятися неспішними роздумами під час прогулянки з ресторану виявився успішним.
Якийсь час вони йшли мовчки, і не один перехожий вражено озирався на незвичне видовище гарно вбраного чоловіка під руку з якимось жебраком, і, помітивши це, Вільєр звернув на темну вуличку в Сохо. Там він повторив своє запитання:
— Як ти до такого докотився, Герберте? Я завжди був упевнений, що ти займеш місце свого батька й матимеш чудову посаду в Дорсетширі. Твій батько позбавив тебе спадщини? Я не можу в це повірити!
— Ні, Вільєре. Я успадкував усе майно після смерті мого бідолашного батька. Він помер за рік після того, як я закінчив Оксфорд. Він був мені дуже добрим батьком, і я щиро носив жалобу по його смерті. Але ж ти знаєш, що таке бути молодим. Через кілька місяців я переїхав у місто і почав провадити активне світське життя. Я заводив знайомства з блискучими людьми і неабияк розважався, певна річ, у цілком безневинний спосіб. Авжеж, я грав, але зовсім трохи й не на великі суми, а кілька ставок, які я зробив на перегонах, навіть принесли мені гроші — всього кілька фунтів, але достатньо, щоб купити трохи сигар і сякий-такий приємний дріб'язок. На другий рік моє життя круто змінилося. Ти, звісно ж, чув про мій шлюб?
— Ні, нічого такого я не чув.
— Так, я був одружений, Вільєре. В будинку своїх знайомих я познайомився з дівчиною найдивовижнішої та найдивнішої вроди. Я не можу сказати тобі, скільки їй було років, я сам ніколи цього не знав, але, за моїми припущеннями, на момент нашого з нею знайомства їй було близько дев'ятнадцяти. Мої друзі познайомилися з нею у Флоренції. Дівчина розповіла їм свою історію про те, що вона сирота, що батько її англієць, а матір — італійка, зачарувавши їх так, як зачарувала мене. Вперше я побачив її на вечірці. Я стояв біля дверей, розмовляючи з другом, коли це раптом понад метушнею і гомоном розмови до мене долинув голос, що стривожив усе моє єство. Вона співала італійську пісню. Того вечора мене з нею познайомили, і через три місяці я одружився на Хелен. Вільєре, та жінка, якщо її можна назвати жінкою, занапастила мою душу. Нашу першу шлюбну ніч я провів у її готельному номері. Вона сиділа в себе в ліжку, і я слухав, як вона своїм красивим голосом розповідала таке, чого я навіть зараз, проти найтемнішої ночі, навіть якби опинився посеред дикої пустелі, не насмілився б промовити бодай пошепки. Ти, Вільєре, мабуть, думаєш, що знаєш життя, і Лондон, і все те, що днями й ночами коїться в цьому жахливому місті. Те, що я тобі розкажу, може видатися тобі мерзенним, але повір, ти й близько не уявляєш того, що знаю я, навіть у найхимерніших та найстрашніших снах тобі не ввижалася навіть блякла тінь того, що я чув... і бачив. Так, бачив. Я бачив щось нечуване, таке жахіття, що я, буває, зупиняюся посеред вулиці і запитую себе, як взагалі людина, споглянувши таке, може жити після цього. За рік, Вільєре, я перетворився на руїну — тілом і душею... тілом і душею.
— А як же твої статки, Герберте? У тебе ж була земля в Дорсеті.
— Я все продав: поля і ліси, любий моєму серцю будинок — геть усе.
— А гроші?
— Вона у мене все забрала.
— А тоді покинула тебе?
— Так, однієї ночі вона просто зникла. Не знаю, куди вона подалася, та я переконаний, якби я ще раз її побачив, мене б це вбило. Що було далі — не цікаво. Убогі злигодні, а більше нічого. Тобі може здатися, Вільєре, що я перебільшую, щоб справити на тебе враження, але я не розказав і половини з того, що бачив. Я міг би розповісти тобі дещо, що тебе переконало б, але після цього ти більше не зможеш радіти життю. Ти, як і я, проведеш решту свого життя в муках, як людина, що узріла саме пекло.
Вільєр завів бідолаху до себе додому й нагодував. Герберт ледве торкнувся їжі і лише пригубив келих вина, що стояв перед ним. Похмурий, він мовчки сидів біля каміна і, схоже, з полегшенням видихнув, коли Вільєр провів його за поріг, давши трохи грошей.
— До слова, Герберте, — сказав Вільєр, відчинивши двері, — нагадай, як звали твою дружину? Здається, ти сказав Хелен? Хелен... а прізвище?
— Ім'я, під яким вона була відома, коли я з нею познайомився, було Хелен Воан, але я не знаю, як її насправді звали. Не думаю, що в неї взагалі було ім'я. Ні, ні, не в тому сенсі. Лише людські істоти мають ім'я, Вільєре. Більше я не можу сказати. До побачення. Так, я обов'язково навідаюся, якщо придумаю, як ти зможеш мені допомогти. На добраніч.
Чоловік розчинився у непроникній темряві, а Вільєр повернувся на своє місце біля каміна. Щось у Герберті його надзвичайно вразило. Ні, не його злиденне дрантя, і не сліди, які бідність залишила на його обличчі, а якесь жахіття, що огортало його, немов туман. Він не заперечував того, що сам не уникнув того становища, в якому опинився. Та жінка, як він відверто заявив, занапастила його тіло й душу, і Вільєр відчував, що цей чоловік, у минулому — його приятель, був лицедієм у невимовно жахливих сценах, які годі описати, бо слова тут безсилі. Його історія не вимагала підтвердження: він сам був її живим доказом. Вільєр замислився над історією, не певний, що почув її початок та кінець. «Ні, — подумав він, — то був точно не кінець, а радше, тільки початок історії. Така справа, як ця, схожа на хитромудру ляльку — ви відкриваєте одну і всередині знаходите меншу, і так знов і знов. Швидше за все, бідолашний Герберт є всього лише одною із зовнішніх оболонок, але далі чекають ще дивніші».