Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 3)
Кларк озирнувся довкола. Вільних стін практично не було. Всюди були полиці, заставлені всілякими пляшечками та флаконами різних форм та кольорів, а під одною стіною стояла маленька книжкова шафа в стилі чиппендейл[10]. Реймонд показав на неї.
— Бачите той рукопис Освальда Кролла[11]? Він один із перших вказав мені шлях, хоч не думаю, що сам він коли-небудь ступав на нього. Йому належать ці дивні слова: «У кожному зерні пшениці ховається душа зорі».
У лабораторії було обмаль меблів; стіл у центрі, кам'яна плита з відтоком в одному кутку і два м'які крісла, в яких розташувалися Реймонд з Кларком; окрім цього в дальньому кінці кімнати стояло ще одне дивне на вигляд крісло. Кларк дивився на нього здивованими очима.
— Так, це воно, — мовив Реймонд. — Тепер ми можемо поставити його на місце. — Він підвівся і, підкотивши до світла крісло, почав піднімати й опускати сидіння, регулюючи його висоту, під різними кутами підлаштовуючи спинку і підставку для ніг. На вигляд воно було доволі комфортним, і, поки доктор орудував рукоятками, Кларк провів рукою по м'якому зеленому оксамиту.
— Що ж, Кларку, вмощуйтеся якомога зручніше. А на мене чекає ще кілька годин роботи. Я був змушений відкласти наостанок деякі справи.
Реймонд підійшов до кам'яної плити, і Кларк з острахом спостерігав, як той схилився над рядом флаконів і запалив вогонь під тиглем. У доктора на поличці, що висіла над його приладами, стояла невеличка переносна лампа, і Кларк, що сидів у тіні, дивився на велику похмуру кімнату, дивуючись із химерних малюнків, які креслили яскраве світло та розмивали пітьму, контрастуючи одне з одним. Згодом він відчув, що в кімнаті витає якийсь дивний запах; спочатку ледь вловимий, він ставав усе різкішим, і Кларк здивувався, що це не запах аптеки чи операційної. Знічев'я він намагався вгадати, що то пахне, і мимохіть почав згадувати той день, п'ятнадцять років тому, коли він блукав лісом та лугами поблизу свого дому. Надворі стояла нестерпна задуха початку серпня, і спека легким серпанком розмила обриси речей та спотворила сприйняття відстані, а люди, дивлячись на термометр, казали щось про аномально високу, мало не тропічну, температуру. Дивно, що у пам'яті Кларка зринув цей чудовий жаркий день п'ятдесятих. Згадка про сліпуче всепроникне сонячне світло неначе стерла тіні та світло в лабораторії, і він знову відчув гаряче повітря, що обпікало йому обличчя, побачив мерехтливе світло, що здіймалося із землі, і почув шепіт літа.
— Сподіваюся, Кларку, вам не докучає цей запах; він абсолютно нешкідливий. Хіба що може нагнати на вас трішки млості, тільки й усього.
Кларк доволі виразно чув слова і знав, що Реймонд звертається саме до нього, та він ніяк не міг прокинутись від свого летаргічного сну. Єдине, про що він міг зараз думати, — це про ту прогулянку на самоті п'ятнадцять років тому. Тоді він востаннє окинув оком ліс і поля, які він знав ще з малечку, а тепер вони постали перед ним у яскравому світлі, немов картина. Та найважливіше те, що до нього долинув запах літа: викликаний теплом сонячного світла змішаний аромат квітів, пахощі лісу та прохолодних затінених місцин, що ховалися глибоко в зелених нетрях. Але над усіма пахощами панував запах плодючої землі, що немов простягала руки, всміхаючись. У своїх фантазіях він блукав, як колись, від поля до лісу, ледь розбираючи стежину, що звивалася між блискучим підліском буків, і цівка води, що скрапувала з вапняної скелі, звучала в нього уві сні, як кришталева мелодія. Думки почали плутатися й змішуватися з іншими спогадами, букова алея перетворилася на стежину між дубів, де місцями на гіллі плелася виноградна лоза, то пускаючи вгору хвилясті кучерики, то звисаючи під вагою пурпурових виноградин, а ріденькі сіро-зелені листочки дикого оливкового дерева виділялися на тлі темних тіней дубів. У глибині сонних марень Кларкові ввижалося, що стежка від батьківського дому завела його в незвідану країну, і він споглядав той дивовижний світ, що відкрився йому, як раптом стихли всі звуки літа — здавалося, що все покрила безмежна тиша, ліс затамував подих, і на якусь мить він опинився віч-на-віч із чимось, що не було ані людиною, ані звіром, ані живим, ані мертвим, але усім цим водночас, формою всіх речей, але разом із тим позбавлене будь-якої форми. І тієї ж миті святість тіла і душі розчинилася, і голос немов вигукнув: «Ходімо звідси!», а після того — непроникна темрява, як та, що розкинулася за зірками, темрява вічності.
Коли Кларк із жахом прокинувся, то побачив, як Реймонд наливає кілька крапель якоїсь маслянистої рідини у зелений флакон, який він щільно закрив пробкою.
— Ви задрімали, — сказав він, — схоже, ця подорож вас добряче виснажила. Але вже все готово. Я піду по Мері. Буду за десять хвилин.
Кларк відкинувся у своєму кріслі, замислившись. Здавалося, ніби він просто перейшов з одного сну в інший, і він майже очікував побачити, як стіни лабораторії тануть і зникають, а він сам прокидається в Лондоні, здригаючись від нічних сновидінь. Та врешті двері відчинилися, і увійшов доктор, а слідом за ним — дівчина близько сімнадцяти років, вбрана у все біле. Вона була така вродлива, що Кларк зрозумів, що мав на увазі доктор, коли писав йому того листа. На її обличчі, шиї та руках почав проступати рум'янець хвилювання, Реймонд натомість був незворушним.
— Мері, — сказав він, — час настав. Ти маєш свободу вибору. Чи хочеш ти цілком і повністю довіритись мені?
— Так, любий.
— Ви це чули, Кларку? Ви — мій свідок. Ось стілець, Мері. Він доволі зручний. Просто сядь на нього і відкинься. Готова?
— Так, любий, готова. Поцілуй мене, перш ніж почнеш.
Доктор нахилився і ніжно поцілував її в уста.
— Тепер заплющ очі, — сказав він. Дівчина стулила повіки, неначе була втомлена і дуже хотіла спати, а Реймонд підніс зелений флакон до її ніздрів. Вона враз зблідла й стала біліша за свою сукню. Дівчина майже не пручалася, а тоді з відчуттям покори, що міцно засіло всередині неї, схрестила на грудях руки, як мала дитина складає рученята до молитви. На неї падало яскраве світло лампи, і Кларк бачив зміни, що перетікали її обличчям, немов тінь пагорбами, коли сонце заступають літні хмарини. А тоді її бліде обличчя завмерло, і доктор підняв одну повіку. Вона була без свідомості. Реймонд сильно натиснув на один із важелів, і крісло миттю відкинулося. Кларк спостерігав за тим, як доктор, підсунувши до себе ближче лампу, вистриг коло на її волоссі, немов під час обряду постригу. Реймонд вийняв з невеличкого ящика маленький блискучий інструмент, і Кларк, здригнувшись, відвернувся. Коли він знову глянув у той бік, доктор уже перев'язував зроблену ним рану.
— Через п'ять хвилин вона прокинеться, — Реймонд зберігав цілковитий спокій. — Більше ми нічого не можемо зробити; залишається просто чекати.
Хвилини повільно тягнулися. Вони чули неспішне, важке цокання старовинного годинника, що стояв у холі. Кларк відчував нудоту, його охопила млість. В нього тремтіли коліна, і він ледве тримався на ногах.
Раптом, напружено вдивляючись у бік крісла, вони почули глибокий вдих, і так само раптово колір, що зійшов з лиця дівчини, зарум'янив їй щоки, вона розплющила очі, глянувши в які, Кларк жахнувся. Вони променіли страшним сяйвом, дивлячись кудись удалину, а на обличчя її проступив вираз неймовірного подиву, вона простягала руки, немов хотіла торкнутися чогось невидимого. Але якоїсь миті з її лиця зник подив, поступившись місцем неймовірному жахіттю. Її обличчя спотворили страшні конвульсії, і вона тремтіла від маківки до п'ят. Душа дівчини немов боролася і здригалася всередині своєї в'язниці з плоті. То було жахливе видовище, і Кларк кинувся до неї, коли вона з криками впала на підлогу.
Через три дні Реймонд підвів Кларка до ліжка Мері. Вона лежала з широко розплющеними очима, мотаючи головою з боку на бік та безглуздо посміхаючись.
— Так, — мовив доктор, все так само незворушно, — дуже шкода, тепер вона — безнадійний недоумок, і їй уже нічим не зарадиш. Однак їй все-таки явився Великий бог Пан.
II Спогади містера кларка
Містер Кларк, джентльмен, якого обрав доктор Реймонд за свідка свого химерного експерименту з богом Паном, був людиною, в якій дивним чином поєднувалися обачність та допитливість. Він тверезо і з неприхованою відразою думав про незвичне й ексцентричне, і попри це, в глибині його душі чаїлася жага пізнання прихованих та езотеричних елементів людської природи. Останнє переважило, коли він прийняв запрошення Реймонда, хоча його здоровий глузд завжди критично ставився до теорій доктора і відкидав їх як щось украй безглузде, але водночас Кларк таємно вірив у різні дивовижі й був би страшенно радий пересвідчитися в їхній реальності. Жахи, свідком яких він став у тій страхітливій лабораторії, певною мірою стали для нього рятівними. Він розумів, його втягнули в історію, що, чесно кажучи, не робила йому честі, і багато років після того він мужньо чіплявся за звичні речі, відкидаючи все, пов'язане з окультними дослідженнями. Однак за таким собі гомеопатичним принципом він якийсь час відвідував сеанси видатних медіумів, сподіваючись, що дешеві фокуси цих джентльменів остаточно закріплять в ньому відразу до містицизму у всіх його проявах, але навіть такі ліки, що викликали в нього огиду, не вилікували його повністю. Кларк знав, що його досі вабить небачене, і поступово давня пристрасть знову почала про себе нагадувати, тимчасом як з його пам'яті з часом стерлося перекошене обличчя Мері, що здригалося в конвульсіях від незвіданого жахіття. Після дня, проведеного у серйозних фінансових справах, спокуса розслабитися ввечері була надто сильною, особливо зимовими місяцями, коли вогонь, що палахкотів у каміні, кидав теплий відблиск на його холостяцький барліг, а біля підлокітника крісла стояла напоготові пляшка добірного кларету. Повечерявши, він якийсь час вдавав, що читає вечірню газету, але йому дуже скоро набридав простий перелік новин, і Кларк ловив себе на тому, що він любовно поглядає на старовинний японський письмовий стіл, що затишно примостився поблизу каміна. Немов хлопчак біля шафи з варенням, він якусь мить вагався але бажання таки брало гору і, підсунувши крісло, Кларк запалював свічку і вмощувався за письмовим столом. Його шухляди та ящики кишіли писаниною на всілякі огидні теми, а в ніші лежав великий рукописний том, до якого він старанно заносив скарби своєї колекції. Кларк відчував цілковиту зневагу до опублікованих даних — він втрачав інтерес навіть до найжаскіших історій, якщо вони виходили друком. Для нього було справжнім задоволенням читати, збирати та впорядковувати те, що він називав «Спогади на засвідчення існування диявола», і вечір, проведений у цих заняттях, пролітав як одна мить, а ніч здавалася надто короткою.