Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 1)

Артур Мекен

Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Найпотаємніше світло

Передмова до українського видання Артура Мекена

Істина — печера у Чорних горах.

Найдивніше для мене — це сама історія, а не її наслідки.

З раннього дитинства, з перших прочитаних книжок ми звикли до сумної думки, що магія — це не про нас. Вона існує в інших часових вимірах, серед інших людей, поза нашою реальністю. А якщо чаклунство й існувало на Землі, то було це дуже давно, коли друїди збиралися довкола священних гаїв, шамани вдивлялись у куряву в пошуках знамень, а дивні крикуни волали до небес з найвищих пагорбів і скель. Магія — обов'язковий атрибут фентезі, що, своєю чергою, черпає натхнення з легенд про минулі часи. Існує вона й серед темного, часом огидного горору, і горе тому персонажеві, хто з нею зіткнеться. До цього ми звикли. Так нас вчили. Такою нині є об'єктивна реальність. Проте так було не завжди.

Сторіччя тому справжні маги ходили землею. Не поважні старигани у чудернацькому одязі, ні, ці чаклуни виглядали цілком буденно і були звичайними людьми. Єдина відмінність від пересічних громадян полягала у сфері їхніх зацікавлень. Якщо типовий британець початку XX сторіччя після роботи повертався додому, де на нього чекала дружина з дітьми, вечеря з кількох страв і вечірня газета, а в неділю — «вихід у світ», то чаклуни мали трохи інший розпорядок. Закінчивши суєтні справи, вони збиралися на засідання таємничого (проте не надто прихованого) магічного Ордену Золотої Зорі, де вивчали різні сфери буття, розшифровували вцілілі середньовічні манускрипти з алхімії, досліджували зашифровані рукописи масонів та інші окультні тексти й проводили химерні практики та ритуали. Основним стовпом Ордену було вчення герметицизму (або герметизму), назване на честь еллінського бога Гермеса. Вчення включало у себе три складові: алхімію, астрологію та теургію (знання про ритуали) і поєднувало елементи багатьох міфологій та культів.

Яких саме результатів домоглися маги Ордену, достоту невідомо й донині. Проте набагато важливішим виявився той вплив, який магія вікторіанської доби справила на розвиток культури. До членів Ордену належали такі постаті, як Алістер Кровлі, «найгірша людина на світі», відомий письменник Абрагам Мерріт, лауреат Нобелівської премії з літератури Вільям Єйтс, дослідник окультизму Артур Вейт і, нарешті, письменник, перекладач та есеїст Артур Мекен.

Мекен мав схожість із іншими членами Ордену ще задовго до безпосереднього знайомства з ними: він походив з незаможної родини і був змушений шукати засоби для існування впродовж свого подальшого життя. Батькам Артура бракувало грошей, навіть аби дати синові повноцінну середню освіту: провчившись кілька років у школі, майбутній письменник був змушений повернутися додому та долати прогалини у знаннях самотужки. У батьківській бібліотеці він познайомився з творами Роберта Льюїса Стівенсона та Вальтера Скотта, що суттєво вплинули на його ранню творчість. Невдовзі Мекен долучився до літературного процесу: вже у вісімнадцять років, він переклав з французької «Гептамерон» принцеси Маргарити Наваррської. Тоді ж він перебрався з Керлеона-на-Аску, що у Південному Вельсі, до Лондона. У дитинстві Артур часто блукав серед безлюдних Чорних гір та прадавніх лісів Вентвуду, проте перспектив для будь-якої кар'єри у Вельсі не було.

Лондон дав Мекену роботу у видавництві (той не тільки перекладав, але й редагував і правив тексти), чарівну дружину Емі, що викладала музику у школі, а з нею й нові знайомства серед лондонського суспільно-культурного прошарку. Перший твір Артура Мекена, книжка «Анатомія Тютюну[1]», вийшла друком 1884 року і багато в чому сприяла остаточному вибору професії (батьки воліли, щоб Артур став журналістом, але його самого вабила література). Проте справжнім дебютом Мекена, який водночас став його magnum opus, була повість «Великий бог Пан», що вийшла друком 1891 року. Резонанс, який викликала ця книжка, можна порівняти хіба що з процесом над Оскаром Вайлдом, що відбувся чотирма роками пізніше. Порушення норм суспільної моралі, відверті, «збочені» натяки, поганські містичні елементи сюжету підняли письменника на пік хвилі окультизму, що накрила Європу наприкінці сторіччя. Подальші твори — роман «Три самозванці» та його ідейне продовження, новела «Червона рука», — закріпили авторитет Артура Мекена серед літераторів. А потім настали довгі сім років мовчання.

Згаданий процес публічного засудження Оскара Вайлда разом із популяризацією роботи лікаря і науковця Макса Нордо «Дегенерація», де той відверто виступив проти декадентської течії в сучасній йому культурі, помітно погіршив становище багатьох письменників, що були представниками темного романтизму. Видавці неохоче бралися за химерні твори, причому навіть коли йшлося про відомих майстрів. Так, перевидання збірки поезій Едґара По у 1896 році відхилили одразу три впливові британські видавництва. Артур Мекен замовк, але тільки публічно. Впродовж останнього десятиріччя XIX століття він написав роман «Пагорб Мрій[2]», кілька новел (серед них відому «Білі Люди»), численні замальовки для подальшої творчості. У той самий період автор зав'язав близьку дружбу з Артуром Бейтом, зацікавився окультизмом, магією та вченням герметизму.

Але справжній темний період настав для письменника на межі сторіч. Хистке матеріальне становище змусило його повернутися до журналістики, хоча цього разу й пов'язаної з літературою. А 1899 року від раку помирає його кохана дружина, Емі. В Артура Мекена наче зламався всередині якийсь стержень. Він безцільно тинявся вулицями Лондона, немов загублений персонаж власних історій, і зміг вижити лише завдяки підтримці друзів. Наступного 1900 року письменник вступив до Ордену Золотої Зорі. Тоді ж він почав активно розробляти свою власну концепцію кельтського християнства, що відбилася у багатьох його подальших творах.

Після цього життя Мекена поволі налагодилося. Він одружився вдруге, почав видавати твори, написані під час вимушеного мовчання, розвинув власну містичну концепцію й навіть створив живу легенду. Мова йде про так званих Ангелів Монса, примарних лучників, які начебто явилися британській армії під час битви під Монсом і повели їх у переможний бій з німецькими військами. Легенда мала надзвичайну популярність серед солдатів та просувалася урядом, оскільки позитивно впливала на бойовий дух вояків. Її основою стало оповідання Артура Мекена «Лучники», в якому святий Георгій на чолі примарних лучників рятує британську армію.

Мекен ніколи не відмовлявся від своїх містичних поглядів, оскільки насправді вірив у засади магічної реальності. Алістер Кровлі, якого сам Артур зневажав через конфлікт першого з його другом, Артуром Бейтом, дуже високо оцінював роботи Мекена. Зокрема, він радив своїм учням його твори як «взірець магічно правдивої прози[3]». У пізні роки Мекен писав здебільшого есеї, закінчив автобіографічний тритомник, навіть вдався до дослідження таємниці зникнення Елізабет Кеннінґ. Слава поступово знаходила його ще за життя. Помер Артур Мекен у віці 84 років.

Серед усіх членів Ордена Золотої Зорі Артур Мекен став одним з найвизначніших магів свого часу. Він не вмів викликати драконів, насилати збаву, бачити майбутнє абощо — ця магія існує лише на сторінках його книжок. Але він оволодів магією набагато вищого рівня: магією творити історії. Як і Алістер Кровлі та Вільям Єйтс, Артур Мекен не вигадував окремих світів чи реальностей. Майже всі його «темні» твори резонують зі світоглядом автора й не суперечать одне одному. Легко уявити, як Гелена з «Великого бога Пана» читає щоденник з «Білих людей», поки десь поряд розгортаються події «Трьох самозванців». Художній світ Мекена — це на диво реалістична фантазія, і цей реалізм зумовлено передовсім вірою самого письменника.

Серед доробку автора є маловідома збірка зашифрованої кореспонденції та маніфестів «Будинок Прихованого світла». Написана у кращих традиціях езотеричної літератури герметизму, вона стала справжньою сповіддю Мекена-творця (там він, зокрема, розкриває ідею Світла поза Світлами) та є чи не єдиним безпосередньо окультним текстом письменника. З ним перегукується новела «Найпотаємніше світло», де містичні ідеї та концепції Мекена набувають практичного втілення (хоча й не надто явно). Очевидний зв'язок з «Дивним випадком доктора Джекілла і містера Гайда» легко пояснити: у дитинстві Артур Мекен зачитувався Стівенсоном.

«Осяйна піраміда», новела, що також увійшла до цього видання, наближує стиль Мекена до стилю іншого відомого британського письменника Артура Конан Дойла. Попри численні порівняння з Едґаром По у критиці, новела цілком британська за стилем і нагадує про «Пригоду танцівників» Конан Дойла: в обох історіях таємниця балансує між раціональним та ірраціональним, в обох випадках довколишній простір стає не тільки тлом для подій, але й важливою їх складовою. До речі, інший відомий майстер жахів, Роберт Говард, надихнувся цим твором для створення своєї новели «Діти ночі[4]».

Окрему увагу варто звернути на численні уявні культури, що їх описав Мекен. Карткові ігри, листи невідомою мовою, різноманітні фейрі — усе це начебто лишається у світобаченні тих чи тих персонажів (як, скажімо, зізнання дівчини в щоденнику у «Білих людях»), переплітається під дивними кутами, утворюючи химерний лабіринт художнього світу. У цьому сенсі найближчою аналогією буде таємнича Каркоза, до якої зверталися Бірс, Чемберс і Лавкрафт — дивний світ, складові якого хаотично з'являються тут і там. На диво, такий фрагментарний спосіб творення уявної реальності Мекена часто виявлявся дієвішим за банальний опис.