Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 24)

Але злива вщухла так само раптово, як і почалася. Десь за річкою Конго, над Заїром, ще гуркотіло, і вогненні язики блискавок лизали чорне небо, а тут повітря вже наповнилось іншими звуками: стрекотом жуків, сюрчанням цвіркунів і рохканням величезних жаб. Запалали сотні ліхтариків — світлячків, що хаотично літали над зеленими газонами. Із-за хмар виринув сріблястий серп місяця. Стало трохи ясніше. Злива тривала всього двадцять-тридцять хвилин, але такої кількості опадів у багатьох районах Північної Африки не буває за цілий рік.

Трохи почмихавши, машина завелась, і ми на малій швидкості “попливли” вулицею. Промінь фар виривав з пітьми поодиноких перехожих, що вимокли до нитки і квапилися до свого вогнища, силуети струнких пальм з опущеним під вагою води листям, окремі будинки — мокрі й похмурі. Звідусіль до річки Конго ще неслись каламутні водяні потоки. Під’їхали до нашого будинку, який стоїть на одному з небагатьох браззавільських пагорбів. Тут уже не було води, тільки легенька пара, піднімаючись над асфальтом, нагадувала про недавню зливу.

Пуент-Нуар

Поїздці до Пуент-Нуара я радів особливо. Мені давно хотілося побачити цю економічну столицю країни, морські ворота Конго. Крім того, з’явилась нагода побачити океан і, можливо, навіть покупатися в його хвилях.

Старенький “дуглас”, пілотований конголезьким екіпажем, здавалось, не витримає бовтанки і розсиплеться в могутніх купчастих хмарах. Пасажири раз у раз ойкали, попадаючи в чергову повітряну яму.

Мій сусід по кріслу старався триматися мужньо, одначе великі краплі поту на блідому обличчі по-зрадницькому виказували його хвилювання. Мені хотілося якось вивести сусіда з такого стану, і я вирішив розповісти йому одну кумедну історію, вичитану з польського журналу “Шпильки”.

— Схоже, що тільки ми з вами, — звернувся я до сусіда, — спокійно витримуємо цей політ. Мені як колишньому льотчикові незручно хвилюватись, а ви, очевидно, дуже багато літаєте і звикли до всіляких несподіванок. Ви чули смішну історію про пасажира, який уперше летів у літаку? Він дуже потерпав, що з літаком щось станеться, і раз у раз позирав у вікно. “Ви не хвилюйтесь, — сказав йому чоловік, що сидів поруч. — Літаки тепер надійні. Набагато частіше катастрофи трапляються на автомобільних шляхах. Ось мій приятель недавно їхав у власному автомобілі, і раптом на його машину впав літак. Природно, що всі в машині загинули”.

Мій сусід довго сміявся. Ми познайомились. Він виявився вчителем історії ліцею імені Карла Маркса в Пуент-Нуарі.

— А ви знаєте історію міста, до якого летите? — в свою чергу спитав мене Жан Біні, мій новий знайомий. — Щоправда, це не історія, а легенда. Адже родовід нашої країни короткий. Писати його стали порівняно недавно. А минуле народу губиться в легендах і міфах, що передаються з покоління в покоління. Так от, слухайте легенду міста Пуент-Нуара.

…Багато води спливло відтоді… Біля входу до бухти, на березі якої розкинулось зараз місто, стояла чорна скеля, схожа на спис. Вдень вона звичайно занурювалася в океан, та коли в бухті з’являвся ворожий корабель, скеля миттю спливала, розбивала і топила непроханого гостя. Вночі, при появі ворогів, вона загорялась, як смолоскип, і сильним вогнем спалювала їхні кораблі. Але одного разу ворогам вдалося перехитрити скелю, вони обминули її і висадились на конголезькій землі. Обдурена скеля опустилась на дно океану. Та марно сподіваються завойовники, що вона лишиться там навіки. Вона знову спливе і займе своє місце в бухті, коли Конго і вся Африка стануть вільними.

Ця красива легенда знайшла своє відображення в гербі міста: серед блакитних океанських хвиль стоїть скеля, схожа на спис.

Ну, а якщо вдатися до історії, то було так. У XV столітті люди Конго вперше побачили європейців. Це були португальські моряки. Вони висадились у королівстві Лоанго, трохи північніше від Пуент-Нуара. Племена, які населяли Лоанго, відзначались неабиякою силою і спритністю. Але основним їхнім заняттям було не полювання на звірів, а полювання на своїх сусідів.

Королівство Лоанго процвітало за рахунок работоргівлі. Португальці виявились надійними партнерами в цьому ділі, купуючи рабів великими партіями. Місце, куди зганяли рабів перед відправкою, назвали “Чорним місцем” або “Чорною цяткою”, що французькою мовою звучало як Пуент-Нуар. Тут “живий товар” тримали до відправки в Новий світ.

Часто-густо африканці, попадаючи на борт, зразу ж кидались у воду і пливли до берега, не лякаючись переслідувачів. Багато з тих, кому не пощастило втекти, відмовлялись їсти, накладали на себе руки.

Перевозили невільників у жахливих умовах. Работорговці були зацікавлені в тому, щоб максимально використати місткість трюмів, вщерть забиваючи їх невільниками. На невеликих вітрильниках, що могли перевезти вісімдесят-сто чоловік, часом пливло близько п’ятисот рабів. Нелюдське ставлення до невільників, їхня скупченість, голод і хвороби призводили до високої смертності. Нерідко спалахували бунти, під час яких закуті в кайдани раби не на життя, а на смерть боролись із судновими командами. Перемогти було майже неможливо, та все ж іноді доходили чутки, що раби захопили якийсь корабель. Як правило, вони гинули в безмежному океані, не вміючи управляти вітрилами, не знаючи законів навігації.

Бельгійський дослідник Реншон підрахував, що за чотири століття тільки з басейну річки Конго в Новий світ було вивезено понад тринадцять мільйонів чоловік. А вся Африка, за підрахунками американського вченого Дюбуа, втратила близько ста мільйонів чоловік. Значна частина з них загинула у міжплемінних війнах, спровокованих рабовласниками, багато знайшло свою смерть на невільницьких кораблях.

Згодом знекровлений і знесилений “чорний континент” став легкою здобиччю колонізаторів.

— Але тепер з цим покінчено, — сказав Жан Біні. — Наша батьківщина вільна. Вона обрала єдино правильний шлях — соціалістичний розвиток. У цьому велику допомогу і підтримку подає нам батьківщина Леніна. Ми пишаємось тим, що ваш народ вважає нас вірним і випробуваним другом. Саме так про нас говорив товариш Л. І. Брежнєв.

Зараз Пуент-Нуар — це великий промисловий, адміністративний і культурний центр з населенням понад 150 тисяч чоловік.

Розмовляючи, ми не помітили, як швидко минув час. Літак ішов на посадку. Під його крилами вже було видно Пуент-Нуар, — не чорне, а красиве біло-зелене місто, вмите блакитними хвилями Атлантики, вільне місто вільного Конго.

Літак знизився над океаном і, здавалось, ось-ось зачепить колесами білі гребені хвиль. Та врешті показався берег, і наш “дуглас” зразу ж побіг бетонованою посадочною смугою.

Від аеродрому до центру міста добиратись десять хвилин автомобілем. Ми під’їхали до готелю “Атлантік Палас”, розташованого на авеню Де Голля. Це одна з найкрасивіших вулиць міста. Вона бере початок від залізничного вокзалу, звідки добре видно океан і чути шум його хвиль, і рівною лінією тягнеться до базарної площі. Вулиця особливо гарна вночі. Безліч ресторанів, кафе, нічних клубів приваблюють барвистою електрорекламою. Кінотеатри і магазини зупиняють перехожих яскраво оформленими вітринами.

По обидва боки від авеню Де Голля під прямим кутом розходяться вулиці, що ділять місто на численні рівні квартали. Заблукати тут важко навіть тому, хто потрапляє до міста вперше. Це так звані “європейські квартали”, впорядковані й затишні. Їх будували для себе колонізатори, розраховуючи лишитись тут навічно.

Кинувши в номері валізу, спішу до океану. Він зовсім поряд, за триста метрів від готелю. Вже загорілись вогні в порту. Спала денна спека. Лише асфальт вулиць дихав теплом, зібраним за день. У проміння фар зустрічних машин щоразу попадали якісь рухомі створіння.

— Краби вийшли в місто на прогулянку, — пояснив викладач біології ліцею Пуент-Нуара, мій співвітчизник Віктор Безуглов, що супроводжував мене.

І справді, краби! Скільки їх, живих і розчавлених, на дорозі! Дурні, вони ж не знають, що ходити треба тротуарами, як це роблять люди, а не проїжджою частиною вулиці.

Поминувши пальмову алею, вийшли до океану. Ось він, грізний, котить вал за валом свої увінчані білою піною здиблені хвилі на піщаний берег, лишаючи на ньому різноколірні маленькі й великі черепашки, водорості, ювелірно обточені камінці, коричнево-жовті гілочки коралів, панцирі лангуст і крабів, а також різноманітні предмети, кинуті у воду людиною. Неприступність океану, його грізність підкреслювались дуже низьким куполом неба, всипаного узорами сузір’їв південної півкулі, і невпинним клекотом та гуркотом води, що не стихали ні на секунду.

І все-таки втриматись від спокуси важко. Хвилина — і я у воді.

— Обережно, — кричить Віктор, — з ним жартувати не можна, занесе бозна-куди!

На щастя, океан не заніс, він обрушився величезною хвилею, збив з ніг і викотив мене на берег. Більше я не став випробовувати долю.

— Завтра викупаємося, — заспокоїв Віктор, — вдень він куди спокійніший, та й засмагнути можна.

Дихалось легко, повітря було насичене морськими іонами, контакт (хоч і невдалий) з морською водою трохи зняв утому, додав бадьорості.

— Ну як, — сміється Віктор, — океан не розчарував?

— Ну що ти! Правда, мало не лишив у чім мати народила, але це пусте.