Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 23)

З приходом народної влади в країні починаються важливі соціально-економічні перетворення, спрямовані на створення національної промисловості, на розвиток сільського господарства, на організацію системи охорони здоров’я та освіти. Особливо великих успіхів досягла країна у розвитку освіти й підготовці національних кадрів.

Успадкована від колоніального режиму система освіти не відповідала ні національним особливостям, ні інтересам соціально-економічного розвитку країни і мала яскраво виражений профранцузький характер.

У колоніальних школах Конго здебільшого готували кадри чиновників апарату управління. Поряд з підготовкою цих кадрів система приватної і державної освіти мала на меті прищеплення “тубільному населенню” почуття своєї неповноцінності при одночасному возвеличуванні колонізаторів і вихвалянні їхньої “цивілізаторської місії”. По закінченні таких шкіл випускники повинні були “пансе є парле франсе” (думати і говорити французькою мовою).

У серпні 1965 року Національні збори НРК прийняли постанову про націоналізацію навчальних закладів і про відокремлення школи від церкви. Навчання дітей віком від 6 до 16 років стало обов’язковим і безплатним.

У відповідь на прийняті урядом заходи близько 300 європейських викладачів-місіонерів відмовились працювати в навчальних закладах республіки і залишили країну. Щоб не зірвати навчальний рік, уряд НРК звернувся до інших країн, і зокрема до Радянського Союзу, з проханням направити працювати до НРК своїх учителів. І ось уже друге десятиріччя разом з лікарями, геологами, фахівцями сільського господарства в Конго успішно працюють і радянські викладачі.

Тепер понад дев’яносто п’ять процентів дітей шкільного віку відвідують школу. Небагато країн Африки і Азії можуть похвалитися такими успіхами. 1973 року Народну Республіку Конго нагороджено медаллю імені Н. К. Крупської, встановленою ЮНЕСКО за успіхи з розвитку освіти. Потяг до знань у конголезької молоді величезний. Часто у Браззавілі можна спостерігати таку картину: ввечері під вуличними ліхтарями просто на бруківці сидять групами і поодинці школярі з підручниками в руках. У багатьох будинках ще нема електричного освітлення, тому й доводиться користуватися світлом вуличних ліхтарів.

У національному університеті імені Маріана Нгуабі на чотирьох факультетах навчається близько трьох з половиною тисяч студентів. Великою популярністю користується браззавільський університет і серед молоді сусідніх з Конго країн — Камеруну, Габону, Центральноафриканської Республіки.

Браззавіль — місто талановитих майстрів. Тут працюють скульптори, різьбярі по кості, каменю, дереву, ювеліри. Маски, виготовлені майстрами по дереву школи Массенго, користуються великим попитом і відомі далеко за межами Конго. Не менш популярні і малюнки в стилі “Пото-Пото”, які відзначаються яскравим національним колоритом, простотою форм, своєрідним сприйняттям навколишнього світу.

Художники-початківці торгують своїми виробами просто на вулиці. Тут можна придбати плетені з тонких гілочок і трав килимки, капелюхи, прикраси, що вражають витонченістю і яскравими кольорами.

Починають розвиватися конголезька література, балет і театр, що базуються на багатому національному фольклорі.

У Браззавілі люблять спорт. Не буває порожнім просторий стадіон “Революція”. Тут можна подивитися змагання з різних видів спорту. Але особливо популярний— футбол, у який грають і чоловіки й жінки. Стадіон “Революція” був свідком гри багатьох всесвітньовідомих футбольних команд, в тому числі і бразільців із знаменитим Пеле, виступав тут і радянський спортивний клуб СКА з Ростова-на-Дону.

У дні свят місто вбирається в кумачевий наряд. Звідусіль лине музика, співи, звучать тамтами, під які самозабутньо танцюють і старий і малий.

Зовсім іншим стає Браззавіль у дні національного трауру. 18 березня 1977 року був підло вбитий президент країни Маріан Нгуабі. Виходець із бідної селянської родини, він добре знав потреби і сподівання свого народу і все своє коротке життя присвятив боротьбі за його щастя. Він мріяв про соціалізм у своїй країні, добре розуміючи, що це єдиний шлях людства до прогресу і щастя. Нгуабі вчив свій народ і вчився сам. Його часто бачили в школах, він вивчав праці Маркса, Енгельса, Леніна, відвідував лекції з філософії в університеті, підготував і блискуче захистив кандидатську дисертацію. Життя Нгуабі обірвалося в тридцять дев’ять років. У країні було оголошено національний траур. З усіх кінців республіки, із найвіддаленіших її куточків, ішли в столицю люди, щоб попрощатись із своїм президентом. У ніч перед похороном на центральній площі міста зібрались десятки тисяч чоловік. Тут були представники найрізноманітніших племен Конго: санга й бакота, баконго й бавілі, йомбі і пігмеї, батеке й бабембе. Запалало безліч вогнищ, глухо й жалібно зазвучали тамтами, людське море сколихнулося в жалобному ритуальному танці. В ту ніч Браззавіль не спав.

Нгуабі поховали з військовими почестями перед палацом, де він жив і працював. На траурному мітингу його друг і соратник Д. Сассу-Нгессо, нинішній президент Конго, звертаючись до матері покійного, сказав:.”Мамо Мбіале, ви дали світові прекрасну людину, революціонера, борця, вченого. Пам’ять про нього навіки збережеться в наших серцях”.

“Шато Бле”

На околицях Браззавіля багато красивих неповторних куточків природи, де можна відпочити, скупатись чи просто походити з фотоапаратом, шукаючи екзотичних кадрів.

У найпривабливіших місцях практичні ділки ще при французах спорудили безліч ресторанчиків, кафе, закусочних. Більшість із них доволі примітивні, нашвидкуруч збиті з дощок чи зліплені з глини і швидше скидаються на будку сторожа або тимчасовий вагончик на будівництві. Зате вивіски у них явно запозичені у кращих ресторанів І кафе Парижа: “Блакитний замок”, “Ресторан-шик”, “У покійного татуся”, “Кинь смуток” тощо.

Найбільшою популярністю користується у столичних жителів “Блакитний замок” (“Шато Бле”). Він стоїть за 27 кілометрів від міста, в пальмовому гаю, на березі невеличкої, але швидкої річечки з коричневою водою і безліччю дрібної риби.

У маленьких африканських хатинах з конічними дахами з пальмового листя і слонової трави стоять застелені білосніжними скатертинами столики, кожен на чотирьох відвідувачів. У центрі зеленого двору — одноповерховий кам’яний будинок з “великою залою”, стіни якої розмальовані місцевими художниками в африканському стилі. Тут зображено сцени полювання і рибної ловлі (правда, в річкових хвилях замість риб — чорношкірі русалки), весільний танець молодих конголезців у європейському одязі, дівчата, що обробляють маніокове поле. Це — минуле і сучасне народу Конго.

Вибравши місце, ви можете замовити собі смажених курей, приготованих не гірше від курчат табака, або запечену в пальмовому листі рибу з гострою приправою — соусом “пілі-пілі”. З напоїв вам запропонують холодного, що аж зводить зуби, місцевого пива “Кроненбург” і “Прімюс” або імпортні напої — віскі, джин, горілку.

Крім цього, якщо гість — з Радянського Союзу, то його перебування тут буде супроводжуватися “Підмосковними вечорами” чи “Волзькими наспівами”. А над вечір, коли господареві захочеться зробити вам ще більшу приємність, він поставить платівку “Вздовж по Пітерській”.

Відвідувачів французької національності потужні динаміки вітають голосом Мірей Матьє або Сальваторе Адамо. Словом, господар добре знається на своїй справі.

Лиш одного разу він трохи розгубився. Це сталося в одну з неділь грудня, коли до його закладу одночасно під’їхали наша “Волга” і французький “Рено”. З музикою вийшла заминка. Яку платівку поставити? Та вже за хвилину господар зорієнтувався: з динаміків полилася мелодія “Конголезького танго”. Ми розмістилися за одним столиком із французами.

— Цікаво, якою буде наступна мелодія, — усміхаючись, спитав я у моїх нових знайомих, — російська чи французька?

— А ви ще сумніваєтесь? Звичайно, російська, — відповів власник “Рено”. — Ми зараз тут не у великій шані. Тепер інші часи…

Француз вгадав. Він посміхнувся:

— От бачите, що я казав!

З динаміків уже линула мелодія “Підмосковних вечорів”.

Додому вертались у гарному настрої. Вечоріло. Небо швидко втрачало денну блакить, набувало сірого кольору.

На вулицях Браззавіля вже засвітились перші ліхтарі, світло від яких ледве пробивалось крізь хмари мошви, метеликів і сарани, що кружляли навколо них і, обпікаючись, падали чорно-зеленим дощем на землю. А внизу меткі хлопчаки збирали сарану в консервні бляшанки, каструлі й кружки, а найкрупніші екземпляри тут-таки з’їдали, спершу обірвавши їм крильця.

Насувалась гроза. Рідко в який день обходилось без неї о цій порі року. Дихалось важко.

Ми виїхали на авеню Патріса Лумумби. До нашого будинку було вже зовсім близько — якихось триста-чотириста метрів. Раптом небо, яке вже стало чорним, прорізала гігантська блискавка, супроводжувана страшним гуркотом, і зразу ж майже суцільним потоком полилась вода.

Ось вона, справжня тропічна злива! Здавалося, що небосхил упав на землю. Ураганний вітер, розхитуючи могутні дерева, ламав верхівки і з тріском кидав їх на землю.

Машина зупинилась, мотор затих. “Двірники” на склі не встигали впоратися з такою масою води. А за мить вулицею вже мчали бурхливі річки, схожі на гірські потоки. Машину хитало. Колеса сховались у воді. Ще трохи, і ми попливемо.