Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 12)

Томик влетів на Рибну і, пірнаючи в сонні прохідні двори, примудрився вискочити у верхній частині міста, навпроти Нового театру. По яскраво освітленому проспекту пробігали поодинокі таксі, світлофори були вимкнені, над перехрестям одноманітно спалахували мигалки. Він вирішив не кидати машину до найостаннішого моменту, коли вже нікуди буде подітись. Рвонув на підйом, знемагаючи від світла ртутних ламп, наче сова під сонцем, швидко звернув на Козачий спуск і скотився до темної набережної. Тут шосе було порожнє й широке, чорні непроглядні кущі бузку закривали дорогу від будинків. Він мчав по пологій дузі набережної повз тротуар з чавунною огорожею. Над річкою праворуч здіймався величезний собор, і Томикові — треба ж таке — раптом закортіло перехреститись.

І тут же він знову помітив відблиски чужих фар позаду. Вони невблаганно наближались. Рвонув машину і за поворотом вискочив на газон, оточений кулеподібними кущами. Вимкнув запалювання і сидів нишком у цій схованці, поки дві плями світла не пронеслись повз нього. Можливо, це були й не оперативні машини… Треба було рушати, але Томик розслаблено сидів у теплій темряві, що тхнула бензином та алкоголем, не наважуючись завести двигун.

Він видряпався по цегляній загорожі й уважно обдивився двір, оточений низькими дахами. На лавочці двоє п’яничок сперечались про щось неголосно, у вікні Михая горіло світло, певно, грали в карти.

Томик сповз зі стіни й пірнув у двері підвальчика. Озирнувся на п’яниць: один щось белькотів, другий вмощувався спати на лавочці.

Пройшов темним коридором, що пропах згірклим маргарином. У кінці коридора наткнувся на двері, оббиті дерматином. Знайома дівка зразу ж відчинила Томикові. Вона дрімала біля входу в парусиновому складному шезлонгу. На трьох столах ішла гра — хвилі тютюнового диму зависли під стелею. Це було знайоме йому збіговисько. Томик з кривою посмішкою дивився, як видовжується, блідне пика в Дональда — Каченя відчуло біду в його приході.

— Чого преш, як мамонт? На, випий. — Хазяїн, лисуватий чоловік у піжамі, тицьнув йому брудну склянку. Томик машинально випив. — Грати сядеш?

— У мене діло. — Томик кивнув Дональду, той підійшов.

Хазяїн відчинив двері в комірчину, де стояло тільки металеве ліжко. Томик накинув гачок, вимкнув світло і визирнув у вікно.

— Поки що тихо?

— А що таке? Чого панікуєш?

— Дай сигарету. — Томик наче не почув запитання. — Де Пан?

— Звідки я знаю. Зі складу він, сам знаєш, злиняв.

— Старий мені потрібен… — Томик озирався, наче шукав щось. — Змотуватись треба негайно, біля Губського великий шухер.

— Та ти що?

— Чого їх тут ще немає — дивно! — Томик, здавалось, розмовляв сам з собою. — Зрозумів, телепень? Воруши ногами. Підставили нас. А Пана я сам знайду.

Дональд Дак підскочив.

— Без понту? Тоді…

— Стій! — Томик рвонув його назад. — Не через двір. Там, певно, менти. — Він усе ще не відпускав Дональда. — І ось… Ти як, у виграші сьогодні?

— Яке тобі ді… Ох, шакал!

Томик крутнув руку Каченяти й ударив його коліном у живіт. Навалився, обчистив кишені.

— Бабки потрібні, кореш. Строк пахне, а ти, може, ще пролетиш по іншій статті. Бувай!

Томик виліз через вікно і вибрався у двір. Коли він хряснув дверцятами, один з “п’яничок”, що дрімали на лавці, сказав:

— Давай сигнал, Коршунов.

На цій точці Пана теж не було. Клавка, розхристана, заплакана, в розірваній комбінації, затулялась руками від Томикових ляпасів.

— Не знаю, не знаю, не зна-а-а-ю!!

Постукали в стіну, напевно, прокинулись сусіди. Жінка вирвалася нарешті з Томикових рук і впала на килим, глухо ридаючи. Він оглянув спальню — що візьмеш з цієї баби? І, здається, не бреше, сучка, справді не знає.

Пройшов на кухню і відкрив холодильник. Великими шматками нарізав шинку і швидко ум’яв шмат, запиваючи холодним кислим рислінгом. Задзвонив телефон. Томик здригнувся, виглянув, усе ще жуючи, в кімнату. Клавка лежала й хлипала.

— Телефон! Заклало тобі, падло! Якщо він — спитаєш, звідки дзвонить.

Він штовхнув її ногою. Клавка встала, зиркнула з ненавистю припухлими від сліз очима, боком пройшла до апарата.

— Слухаю…

Було чутно, як після паузи в трубці залунали одноманітні гудки.

— Не той номер…

Вона пройшла до туалетного столика і важко опустилась на пуфик перед дзеркалом, упершись ліктями в коліна.

Томик дожував шинку, сунув плескату флягу із коньяком у кишеню. Підійшов до жінки, зімкнув пальці в неї на шиї.

— Питаю останній раз…

І раптом Клавка розліпила припухлі губи і вимовила мляво, наче під гіпнозом:

— У садах він. Хотів уранці злиняти.

Пальці Томика розімкнулись. Вона автоматично поправила волосся, підвелась і побрела у ванну, притримуючись за стінку руками. Біля дверей зупинилась і, не дивлячись на Томика, сказала:

— Тільки не встигнеш. Це міліція дзвонила, я нутром відчуваю…

— Чого ж ти, лярво, мовчала? — Він замахнувся, але вже клацнув засув на дверях ванної.

— Продали, втопили в параші…

Томик схопив телефон зі столика й шваркнув ним об підлогу. Вискочив на площадку, лишивши двері в квартиру розчиненими навстіж, і кинувся до ліфта…

Він мчав по дузі, і радіус кола дедалі зменшувався…

19

Панков збирав рюкзак. Спочатку поклав білизну й одяг, потім сунув консерви, інші припаси, між ними притулив круглу бляшану банку. Намет, інструменти були вже в човні.

Аеропорт, шосе, певно, перекрили, а ось цю поганеньку річечку шмонити не додумаються. А річка впадає в море, а там…

Він глянув на годинник — близько четвертої, тепер ждати нема чого. Згоріли хлоп’ята, шкода, звичайно, пуцьверінків… Никандрове щеня обвело круг пальця, такий уже, видно, весь його рід.

Ну, добре, резерв у нього є, і йде не порожнім, а інших жаліти ніколи, якщо самому вишка світить. Не підставиш, не врятуєшся.

Панков підняв жалюзі, визирнув у вікно. Надійний притулок ці сади. Він узяв ділянку років сім тому, через одну людину. І тоді ще зрозумів, яке це зручне місце: дорога поряд, річка, і, головне, ніхто ним не цікавиться, кому потрібен кульгавий інвалід… З цим протезом теж непогано придумав, клювали олухи, всі клювали, навіть свої. Так, місце — фарт. Він навіть хотів сюди телефон провести, та Ярчук не згодився, засічуть, мовляв. А може, тоді ще замислив?

За неосяжною хвилястою чередою темних садів затремтів тьмяний вогник. Хтось їхав по дамбі, дуже гнав машину. Тривога холодком побігла по хребту. Панков переклав вальтер у нагрудну кишеню штормівки. Дістав з-під лави протез — треба втопити в річці, по дорозі, тепер його інвалідство — зайва прикмета.

Машина була одна — поодинці вони не їздять, та ще так явно. Боятись поки що нема чого.

“Москвич” різко загальмував перед будиночком. Дверцята відчинились.

— Том… як ти мене розшукав?

Видала фарбована шалава! Панков не підвівся з табуретки, не відірвався від рюкзака, він наче й не помітив лихого Томикового погляду, монтировки в його руці.

— Пакуєшся?

Томик хрипко дихав. Замість відповіді Панков сам спитав:

— Коробку взяв?

Томик презирливо гмикнув, сперся на одвірок. Пан був у його руках: так і кортіло молоснути монтировкою по черепу…

— Узяв, питаю? Ти що, хильнув?

Панков затягнув шнур на рюкзаку й поставив його на стіл. Глянув пильно на Томика.

— Є трохи, — Томик скривився, — хоч і не від радості.

— Сам бачу — справи швах… Фраєрнулися ми з ним. Ти хоч лягавих не навів?

— Навів… Тільки не я!

Томик різко замахнувся, але вальтер уже дивився на нього.

— Тихо, дурню! Сідай, де стоїш! Сідай, кажу!