Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 14)
— Але ж чому Сай одразу…
— Не взяв Краєва? Відомості Ярчука стосувались тільки Краєва; багато чого він взагалі не знав, наприклад, людей, що заправляли в твоєму рідному місті. Взяти “мурашиного лева” означало б половину наполохати.
— Що ж, тепер мені все ясно. Поясни тільки, де ти була останніми днями, практиканте Губська?
— Пам’ятаєш, я казала тобі, що бачила знайому інвалідку біля мого помешкання в місті? Краєв уже тоді мене запідозрив, мені не можна було крутитись біля місця подій. Крім того, коли капітан, — Антоніна стрельнула очима на Ярчука, — дізнався, що я до тебе… небайдужа, він взагалі хотів зняти мене з практики.
— Тоді ви мені не довіряли? Тоня спалахнула і промовчала.
— Мабуть, ти стежила за мною на Журавликах?
— Досить про це. — Дівчина зіскочила з підвіконня і відвернулася до стіни. — Тоді я тебе ще не знала…
— А що ти робила на горищі?
— Треба було зняти цю “лапшу”, провід, для повторної експертизи. От я й полізла вночі, бо вдень Томик помітив би. Ох і злякалась я тоді, коли ти зненацька мене застукав.
— А що ти шукала в скрині?
— Скриню я тільки відсунула. А копався в ній хтось інший, можливо, сам Краєв. Зате вдруге я полізла на горище, щоб тебе підстрахувати. Щоправда, не сама, а з Савченком.
— Це того дня, коли Губський святкував свій ювілей? А як ви дізналися, що саме тоді Панков завітає до мене?
— Ти сам домовився з капітаном Саєм про день продажу будинку, потім повідомив його сестру по телефону, а тебе підслухав Дональд Дак. Отже, вони клюнули на приманку.
— Он воно що! Все зрозуміло. Хоча ні, не зовсім. Хіба про місце перебування Пайкова батько не повідомив?
— Ні, певно, хотів це зробити пізніше, коли визрів рішення про арешт мурашиного лева. У паперах знайшли тільки адресу цієї Клавдії, його коханки. Щоправда, твій батько накреслив схемку…
— Скажи, а як розгортались події, поки я був тієї ночі в твоїй кімнаті і твоя сестричка намагалась мене спокусити?
— Ну, Лінка мене просто приголомшила. Ніколи про неї такого не подумала б… Так ось, я тобі вже казала: Краєв знав, що середа-останній строк і останній шанс. Взагалі він завжди якось інтуїтивно відчуває небезпеку — це видно з усіх його минулих справ. І він вирішив, що пора тікати звідси — з паперами чи без них. Але краще з паперами. Сай розраховував, що він прибуде до тебе особисто.
— Я теж так думав.
— Але він повівся дуже обережно. Ти в нього особливого довір’я не викликав. До того ж спрацювала інтуїція. Він перебрався у надійне місце, нікого не попередив. Тільки Клавдія знала, де він. Коли Томик збагнув, що його фактично обвели круг пальця, він вирішив помотатися Пану. А навіщо ти натякнув Козирю, що коробка закопана в осичняку?
— Я ж бачив, що в дворі біля будинку вони все перекопали й переконалися — каса захована в іншому місці. Ось я й навів їх на осичняк. До того ж думав, там легко буде взяти їх.
Тоня посміхнулась:
— Ех ти, стратег! Адже в лісі втекти легше!
— А до речі, що вони там знайшли? Я ж сам чув зумер?
— Якийсь металевий брухт. А що там ще могло бути?..
— Скажи, а загибель Бриха — це справа рук Томика?
— його. Він на викраденому самоскиді збив його на шосе.
— Він що, справді якийсь ваш родич?
— Синок материного двоюрідного брата, якогось Ґонтаря. Цей тип перепродував машини, меблі, словом, був спекулянтом. І Томика спокусив на легке життя. його затримали вперше, коли переганяв крадений автомобіль. Тоді вдалося викрутитись, мовляв, не знав, що крадений. Через рік знову затримали, відправили на лаву підсудних. І ось тепер докотився до вбивства.
Пилосос змовк, і стало чути, як у їдальні фальшиво й не дуже весело наспівує Губський.
— Дивна людина твій батько. Досі не можу збагнути, що йому треба від мене.
— Все дуже просто, — зітхнула Тоня. — Спочатку він тобою зацікавився у зв’язку з можливим продажем будинку, його Томик схиляв до маклерства. Ну, а згодом ти йому просто сподобався. Не такий він уже й зіпсований. У молодості працював шахтарем, був на гарному рахунку. Потім переїхав сюди, а вже тут почало його засмоктувати це болото…
Клим глянув на годинник.
— Тоню, мені пора…
— Зачекай, — зупинила його Тоня. Вона підійшла до полиці й дістала звідти невеличку бронзову скриньку. — Ось, Климе, та “коробка”, за якою полювали злочинці. До речі, в ній є щось і для тебе.
Клим хвилюючись відкрив скриньку і побачив серед інших паперів блакитний конверт з написом: “Синові”. Він розгублено глянув на Тоню, потім нерішуче розпечатав конверт.
— Нічого… Чистий папір.
Тоня взяла у нього з рук білий аркушик.
— Батько був певен, що ти приїдеш. Він заповів тобі почати все заново — з чистого аркуша…
До посадки в літак лишалося ще хвилин двадцять. В аеропорту було людно й гамірно. Вони протиснулись крізь юрбу заклопотаних пасажирів і вийшли надвір.
— Отже, відлітаєш, — зітхнула Тоня. — Якось усе в нас не так, як у людей, — поспіх, метушня, навіть перемовитись не встигли.
— Ми ж домовились, через місяць я повернусь… Розрахуюсь, владнаю всі справи, прихоплю з собою сестру і стану постійним мешканцем у Загородньому. — Клим обняв Тоню за плечі й пригорнув до себе.
— А чого ти так довго був у Сая?
— Душевно бесідували. Ти знаєш, він виявив у мені талант працівника карного розшуку і запропонував поміняти професію.
— І що ж ти йому відповів?
— Нічого. Мені треба все обдумати.
— Мені, до речі, теж. Не знаю, як тепер бути з батьком. Капітан Сай попередив його, якщо не облишить гендлярство й карти, то не зважить на колишні заслуги. І Лінку мені страшенно шкода…
— Так, усе, що ми пережили, тепер видається якимсь кошмаром. А втім, — усміхнувся Клим, — коли б цього всього не сталось, я не зустрівся б з тобою…
На табло спалахнув номер чергового рейсу. Ланцюжок пасажирів потягнувся по сходинках у літак. Тоня стояла в натовпі проводжаючих, прощально махаючи рукою, хоч Клим уже не міг її бачити. За кілька хвилин запрацювали мотори, і літак почав повільно викочуватися на стартову доріжку.
Олег Гусєв
ШІСТЬ ГОДИН НА СХІД
Тривога в порту Наріта
— Переведіть, будь ласка, свої годинники на шість годин уперед, — сказала стюардеса нашого Іл-62, що летів за маршрутом Москва — Токіо. — За кілька хвилин ми приземляємось у новому токійському аеропорту — Наріта.
Радянська делегація — двадцять п’ять посланців столиці України, — їхала в Японію з почесною і водночас відповідальною місією — провести традиційні Дні Києва в місті Кіото. На аеродромі нас зустрів представник Аерофлоту, запросив усіх пройти до автобуса.
— Від Наріти до Токіо, — сказав він, — близько сімдесяти кілометрів. Отже, зустріч із столицею Японії, якщо не буде автомобільних пробок у дорозі, відбудеться через півтори-дві години.
По завершенні митних формальностей, які тривали досить довго, ми рушили до стоянки машин. В аеропорту — сила-силенна поліцейських: стоять майже на кожному кроці — білий ремінь, гумова палиця, рація, широко розставлені ноги, суворий, недовірливий погляд. Про причину такої пильності ми скоро довідалися.
Річ у тім, що напередодні відкриття аеропорту відбулися масові демонстрації протесту селян, які проживають у селах поблизу Наріти. Їхнє невдоволення було викликане тим, що для будівництва великого аеронавігаційного комплексу уряд за безцінь вилучив у місцевих жителів чималі земельні ділянки, які в Японії ціняться буквально на вагу золота. Боротьба селян не мала успіху: аеропорт, який нині приймає найсучасніші повітряні лайнери з усіх куточків планети, з кожним роком розбудовується.
Однак протести мешканців Наріти не вщухають. У жорстоких сутичках між населенням і поліцією не раз лилася кров, палали машини представників влади, горіли бульдозери будівельників. П’ятеро вбитих, кілька тисяч поранених — такий результат багатолітньої боротьби в Наріті.
Майже зразу ж після відкриття Наріти, восени 1978 року, тобто в час нашого перебування в Японії, довкола аеропорту знову створилася грозова обстановка. Тисячі поліцейських на бронетранспортерах водою з брандспойтів розганяли демонстрантів, що продовжували боротися за свої знехтувані права.
Місцеві жителі, що виступають за закриття аеропорту, об’єднуються в товариство захисту навколишнього середовища, залучають до своїх лав усіх, хто підтримує їхні інтереси.
Тому так неспокійно у колись патріархальній Наріті, тому так радісно зітхаєш, подолавши перший кордон поліцейських на трасі аеропорт — Токіо. Проте, виявляється, радіти стрімкому бігу автобуса, що вирвався на автостраду, рано. Минає кілька хвилин, і машина знову скрегоче гальмами: цього разу її зупиняють уже не поліцейські, а “грошові” кордони. Шосе належить приватним підприємцям, за проїзд треба платити, машину через кожні тридцять-сорок кілометрів зупиняють. Плата на різних дорогах різна, але скрізь досить висока, тому кожна подорож по дорогах Японії обходиться недешево.
…Під’їжджаємо до Токіо. За вікнами автобуса миготять маленькі будиночки, що туляться один до одного вздовж траси.
Для житла рядового японця характерна сувора раціональність: воно здебільшого вважається лише нічним притулком господаря, який працює з раннього ранку до пізньої ночі. Бідняцькі халупи наскрізь просякли важкими затхлими випарами, запахами соєвої олії, на якій токійці смажать рибу. Тісні вулички сповнені галасом дітлахів, що ліктями відвойовують собі кожен метр, аби пограти у м’яча чи пострибати із скакалкою.