Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 11)

— Чого шум здіймати? Ми ж тільки силою помірядись. — І, встаючи, до Клима: — Не хотів, розпалився, так що забудем.

— Запишеш за мною, — процідив крізь зуби Клим. — А поки що знайди бинт.

— Бинт? Ти що, порізався?

— Плече треба забинтувати…

— Зараз, зараз, хлопче. Я покличу Ліну.

Гості розійшлися, а Губський допоміг Климові зняти сорочку. Ліна вміло забинтувала плече, яке вже розпух* ло й посиніло, поплескала Клима по коліну:

— До весілля заживе. А цього розбишаку, — вона сердито глянула на Томика, — я провчу.

Томик уже сидів у кріслі й, нібито нічого не сталося, роздавав карти своїм партнерам.

— Я кажу, не хотів. Давай, Климе, краще вип’ємо мирову. Ти ж уже не поспішаєш…

— Ай справді, Климе, давай по чарці потягнемо, — підтримав Томика Губський, вдавши, що не розчув єхидної репліки Томика. — А то якось негарно вийшло — у мене ювілей, такий день. Давай замочимо інцидент, щоб не тримав зла на мій дім. Ліно, принеси-но нашу сімейну, з бальзамом.

Ліна принесла пляшку з якоюсь закордонною етикеткою. Налила Климові в келих червонуватої рідини, Губському — його улюблене домашнє вино, а Томику, який простягав свій келих, гнівно кинула:

— А тобі годі, а то всім руки переламаєш.

Вона уважно дивилася, як пив Клим. Рідина обпекла горло і розлилася, здавалось, по всьому тілу, яке враз обм’якло.

— Я піду, щось погано себе почуваю, — вимовив Клим і відчув, що не впізнає свого голосу.

Але Губський запротестував:

— Куди? В такому стані? Ні, я тебе не пущу. Та й Антоніна скоро прийде, передала, що приїде вечірньою електричкою. Знаєш що, іди до її кімнати, відпочинь трохи, хай біль угамується.

— Точно, — реготнув Томик. — А то вийдеш такий до гостей. Мені байдуже, а Іван Терентійович свою репутацію оберігає.

Ліна допомогла Климові підвестися і, підтримуючи його рукою, повела по коридору.

“Схоже, що все полетіло шкереберть, — міркував Клим. — Може, й справді краще лишитись тут. Адже ті рознюхають усе і тоді…” Стало важко дихати, думки плутались — чи то так подіяв алкоголь, чи паморочив голову нудотний запах Ліниних парфумів.

У Тониній кімнаті він сів у крісло біля вікна, відкинув голову на м’яку спинку й одразу наче провалився у прірву…

За вікном густішали сутінки, внизу дико завивав магнітофон…

17

Він прокинувся: здалося, його кликали. Трусонув важкою головою, огледівся. Тонина кімната була освітлена промінням вуличного ліхтаря, яке проникало через незашторене вікно. Стрілки на будильнику, що мирно цокав у плямі світла, показували чверть на другу. Мертва тиша огорнула будинок. Болісно нило плече. В коридорі почулися легкі кроки. Двері розчинились, і на порозі з’явилася дівоча постать.

— Клим, це ти?

— Тоня!

— А я думала, що вже не побачу тебе. Ти мене чекав, любий? Тихше, тихше, — Тоня наближалася до нього.

— Чому ти шепочеш? Що з тобою?

— Тихше, дурнику, — вона приклала теплу долоню до його вуст. — Мама спить за стіною.

— Ну й що? Ми ж нічого…

— Я люблю тебе, Климе, і хочу… — вона рвонула змійку, сукня ковзнула з плечей. — Іди сюди, Климе…

Клим звільнився з її обіймів, пішов до дверей.

— Навіщо тобі це треба, Ліно? — запитав, обернувшись від порога. — Не варто, справді, будити маму. До того ж у тебе такі незабутні парфуми.

Ліна пронизливо зойкнула: він не пішов на приманку, впізнав її. Вона несамовито заверещала і кинулась до Клима, але він уже зачинив двері на ключ і рушив сходами вниз.

Вибравшись у двір, причаївся за деревом, розгледівся. Довкола панували темрява і нічний спокій. Та ось біля осичняка блимнув вогник сигарети. Клим сторожко пішов уздовж загорожі, проліз у дірку, яку вже давно запримітив, і попрямував на вогник. Ось вони де. Світло акумуляторного ліхтаря тьмяно виблискувало на стовбурах осичок. Хтось завзято орудував лопатою, розгрібаючи лісовий грунт. Було чутно, як тріщало коріння і важко дихав нічний шукач скарбів. Невже його ніхто не підстраховує? Ось Клим почув, як зазумерив металошукач, — значить, щось знайшов. Клим переходив від дерева до дерева, наближаючись до землекопа, який так захопився своєю роботою, що забув про будь-яку обережність. Тепер їх відділяло якихось п’ять-шість метрів. Томик, а це був він, відкинув лопату, порпаючись у викопаній ямі рукою. Купа свіжої землі чорніла біля смітника.

— Ну що, знайшов, гад? — Клим кинувся до Томика.

І в цю мить оглушливо пролунали один за одним два постріли. Клим упав на землю, а Томик метнувся в нічну темряву. Клим скочив на ноги і побіг за ним. Пролунав ще постріл — ззаду. Він обернувся, і тут велика долоня затулила йому рот. Та це ж Степаненко, покупець!

— Ах, так ось ти хто!

— Спокійно, товаришу Ярчук. — Масивний Степаненко відпустив Клима, прислухаючись до тупоту, який віддалявся в напрямку окружної дороги. За хвилину запрацював двигун автомобіля, і тут же озвався другий, але трохи ліворуч…

— Савченко, Нікішин, до мене!

До них підбігли двоє чоловіків, і Клим з подивом упізнав у них гостей Губського.

— Та хто ви такі? — розгублено запитав він.

— Капітан Сай, давайте знайомитися ще раз, товаришу Ярчук.

Клим ніяк не міг збагнути, що тут робиться, і тільки здивовано кліпав очима.

— Савченко, заберіть добро, яке він тут лишив. Сфотографуйте. Хто зараз на зв’язку?

— Практикант.

— Козирєв де?

— Відвезли вже, товаришу капітан.

— Тоді ввіряю вам цього слідопита, лейтенанте. — Сай легко обняв Клима рукою. — Діяв за власною ініціативою. Щоправда, даремно ризикував. Поговоріть з ним, він у курсі справ, може, щось нове з’ясується.

— Томика випустили, — буркнув Клим.

— Далеко не втече, — спокійно мовив капітан Сай. — Та й на Пана нас виведе.

— А ви що, не знаєте, де він? На Висілках.

— Там його вже немає, втік.

— Так я знаю ще дві його точки.

— Це інша річ. Гайда до машини!

Клим нечутно причинив двері — Тоня сиділа спиною до нього, схилившись над портативним передавачем. Почувши кроки, вона обернулась, завмерла від несподіванки. Та ось по її повних устах майнула усмішка — бентежна й лукава водночас. Клим теж усміхнувся втомлено і щасливо.

— Передай опергрупам, що капітан Сай наказав припинити переслідування. Є нові дані, він про все доповість сам. Щойно виїхав у місто.

— Здрастуй, — сказала Тоня м’яким, трохи охриплим від утоми голосом, — здрастуй, Климе…

18

Томик гнав машину на шаленій швидкості. Придорожна посадка викидала назустріч світлу фар химерні вночі, наче гіпсові, гілки-руки. Ці руки, здавалось, ось-ось схоплять його в свої цупкі обійми.

Верескнули шини, його майже відірвало від керма на повороті. Ця рокада в полі не була розрахована на таку їзду. Озирнувся — хвоста поки що не видно. Минуло вже майже чверть години, і відсутність погоні насторожувала Томика.

Він напружено вдивлявся у світлий край асфальту, що несамовито біг назустріч, як свого часу на ралі, в нічних пробігах. Закохана пара, що йшла узбіччям, злякано шарпнулась убік. Білуватий силует зайця промайнув через дорогу попереду. Томик стиснув зуби — досить з нього поганих прикмет. Головне — чому старий хотів завалити його? Чи не тому, що сам…

Машина вилетіла на міст над спокійною річкою. Поодинокі вогнища рибалок, чорні обриси наметів під берегом віддзеркалювались у воді. Доглянутий автомобіль Губського вив у чужих руках, верещав на поворотах шинами.

— Лахудра… не втримала фраєра! А каса вже була в руках…

Томик вилаявся і загальмував. За річкою був пост ДАІ, і він звернув на путівець. Машина затряслася на вибоїнах. Побігли ряди охайних будиночків, розбуркані пси захлинались від гавкоту. Десь тут повинен бути поворот на Верхівці, а звідти вже зовсім близько до центру. В цю ж мить Томик помітив у дзеркалі дві цяточки світла, що пірнали далеко позаду. Він додав газу.

…Наче притиснутий якоюсь відцентровою силою, Томик мчав по дузі. Десь в осередку цієї сили перебував невидимий Пан. Він навіть не знав напевне, де його тепер шукати.