Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 9)

Мені найбільше хотілось негайно взятися зносити дошки, але я був такий слабий, що ліг на землю й одразу ж заснув глибоким сном. За кілька годин прокинувся з свіжими силами. Від узбережжя, де лежали дошки, до печери було близько тисячі кроків. Три рази ходив я туди і назад, тягнучи важкі дошки за собою. Був надто слабий, щоб їх носити.

Сонце наближалось до заходу, коли я закінчив свою роботу; дошки, зв'язані ліанами, так щільно закривали отвір, що й сам чорт не вліз би до печери.

Після обіду в мої сильця не впіймалось нічого. Того вечора я з'їв останній кокосовий горіх. В печері зробив собі з гілок постіль і рано ліг відпочивати. Зовсім знесилений, я настільки отупів, що не відчував навіть голоду. Тільки знову паморочилося в голові і почало трясти мене так само страшно, як учора. Та, лежачи зачинений у печері, відділений міцною загородкою від нічних голосів і всього того, що діялось надворі, я хоч міг не тривожитись.

Чи довго я спав — не знаю. Тільки раптом прокинувся, немов у передчутті близької небезпеки. Серце, сповнене якогось незрозумілого неспокою, билось, мов переляканий птах у клітці. Що сталося? Що мене так налякало? Може, якийсь звук, від якого навіть у сні проймав жах?

У темряві печери я намацав ніж і взяв його міцно за ручку. Напружив слух, але нічого підозрілого серед звичайних нічних звуків пущі не почув. Крізь щілини між дошками я бачив частину чагарника і по ясному сяйві на кактусах помітив, що місяць вийшов на небо.

Раптом — що це? Тихий шелест швидких кроків у траві поблизу, щось мелькнуло перед печерою. Стрибок. Могутнє тіло кинулося з гуркотом на мою загородку. Страшне дряпання гострих пазурів об дошки. Дві дошки, шарпнуті з грубою силою, впали перед печерою, з шумом ударившись об землю. Перед ними злякано відскочив великий звір. Відскочив на три-чотири кроки і зупинився. Величезний стрункий звір. Цяткований. Ягуар! Серце у мене завмерло! Хижак причаївся, притуливши до землі свою приплюснуту голову. Свердлив мене зеленкуватими очицями і шкірив морду, блискаючи білими іклами.

Занімівши від жаху, я, мов зачарований, дивився йому в очі. Чекав, коли він кинеться на мене. У руці стискав ніж. Одного стрибка вистачило б, щоб досягти мене; одного удару жахливої лапи — щоб мене розтрощити. Звір почав ричати лютим придушеним голосом. Навіть приголомшений усім цим, я бачив — безтямна спостережливість напружених нервів! — бачив, як ягуар бив хвостом об кущі.

Коли він стрибне?!

Секунди тягнулись, неначе вічність. Неминуча смерть, яка нависла наді мною, все ще не приходила. Я ось-ось міг знепритомніти: коли ж ягуар стрибне?!

Раптом він зробив якимсь рух. Не в моєму напрямі. Навпаки. Звір, по відвертаючи од мене палаючого погляду, помаленьку посувався назад. Його могутнє тіло поволі зникало за кущем і нарешті зникло зовсім. Там, де ще хвилину тому чатував звір, тепер було пусто. Чувся тріск гілок і шелест, який усе віддалявся. Потім настала тиша.

Знесилений, я впав на свою підстилку. Довго лежав нерухомо. Поволі я приходив до пам'яті. Може, хижак повернеться? Я витріщував очі в сторону чагарника. Не повертався. Мабуть, володар пущі хотів тільки показати свою міць двоногій істоті, яка наважилась вторгнутись у його царство. Застеріг її і щез у нетрях.

Я не виходив надвір, боячись засади. Коли кров, яка знову нормально пульсувала в жилах, повернула мені трохи сил, я тихенько підняв вирвані дошки і заткнув ними, як було й раніш, отвір печери. Знав уже тепер, що цієї охорони замало, але краще було мати хоч таку, аніж ніякої.

До кінця ночі більше ніщо не порушувало спокою.

В останні години перед світанком я непогано спав і прокинувся вранці навіть із свіжими силами, чи, принаймні, хоч без головного болю і дрожу, зате страшенно голодний.

Перші ж думки мої були про нічну пригоду.

— Ягуар! Ягуар! — повторював я з ненавистю і разом з тим із страхом.

Я був досвідченим мисливцем і саме тому добре розумів небезпеку, яка мені загрожувала. Хай би тільки дикій звірюці, в багато разів дужчій, ніж людина, захотілося людського м'яса, що сталося б тоді зі мною, коли єдиною зброєю у мене був тільки ніж і дерев'яна палиця?

Одночасно я запитував себе, як дістався ягуар на острів і з чого жив тут цей ненажерливий хижак? Вважається загальновизнаним, що ягуар — чудовий плавець, то, може, він переплив протоку, яка відділяла острів од землі на півдні? А коли звір прибув звідти, то чи не слід було припустити, що цією землею є південноамериканський материк?

З самого ранку дві невідкладні справи не давали мені спокою: як захиститись від ягуара і як добути їжу. Ягуар у ясний день рідко коли нападає, отже, до вечора у мене було ще багато часу. Що б там не сталося, я вирішив не залишати печери і не повертатись на гілки свого дерева, де я дуже стомлювався.

Голод. Дедалі дужче, вкрай вичерпуючи сили, дошкуляв мені голод. У сильця знову нічого не попало. День був туманний і паркий, ящірки не вилазили з нір.

Близько полудня я ще мав стільки сил, щоб з гілки і лика гнучкої ліани зробити собі лук, а з твердого очерету над річкою нарізати кільканадцять стріл. Ще хлопцем, граючись, я робив собі не один лук, бачив також луки індійців, отже, справа ця не була мені незнайома. Лук, який я змайстрував тепер, був невеликий, але стріли викидав чудово — більш, як на п'ятдесят кроків. Птахи зграями сиділи в чагарнику і зовсім не боялися, зате я виявився горе-стрільцем! Скільки стріляв і жодного разу не влучив.

Нарешті, стомившись, я ліг у своїй печері, та тільки не надовго, бо думка про ніч не давала мені спокою. В глибині печери був насип з уламків скелі різного розміру. Я вирішив перенести або перекотити ці уламки до входу, щоб там утворилася своєрідна барикада. Розуміючи, як багато залежить від цієї праці, я негайно взявся до діла. Менші камені я легко переніс, але до більших треба було докласти сил, які перевищували мої, а власне, тільки ці камені могли чинити належний опір напасникам. Скільки при цьому я натрудився, скільки пролив поту! Тільки завдяки тому, що я підважував великі камені дошками, які були під рукою, мені вдалося трохи зрушити їх з місця. Щохвилини мені захоплювало дух, і я раз у раз повинен був збиратися з ослаблими силами. Коли остаточно завершив справу, був ледве живий.

Після цього я лежав, мабуть, з годину. День, протягом якого я напружено працював, не проковтнувши жодного куска їжі, закінчувався. Сонце вийшло з-за хмар і, падаючи збоку на дерева, кидало продовгуваті тіні. Пташки, як завжди надвечір, пожвавились, навколо стояв багатоголосий гамір.

Раптом тут же, біля входу в печеру, пролунав пронизливий голос:

— Пйонг!

І одразу ж зовсім рядом йому відгукнулися інші крики:

— Пйонг! Пійонг! Пйонг! Одночасно почулося лопотіння крил. Я підвівся на ліктях і прислухався. Встановивши по голосах, що птахи були десь близько, я взяв лук, стріли і виповз із печери.

Птахів було кільканадцять. Завбільшки з наших ворон, вони могли зійти за якусь карликову породу круків, бо були зовсім чорні, верхня частина дзьобів — так само чорних — була високо вигнута, наче горб[6]. Помітивши мене, «круки» ще голосніше почали кричати «пйонг», ніби виражали своє здивування чи неприязнь, але зовсім не збиралися тікати. Деякі, нахабніші, навіть підлітали трохи в моєму напрямі і з запалом кричали.

Найближчий птах був, мабуть, не далі, як за десять кроків од мене. Широко розкарячивши ноги на гіллі куща, він верещав на мене своїм сердитим «пйонг». Я прицілився і пустив у нього стрілу. Ціль була легка, проте стріла полетіла вбік. Птах помітив, що поблизу нього щось майнуло, але на цьому острові він ще не бачив людини і не тікав, продовжуючи верещати.

Друга стріла пролетіла вже значно ближче до цілі, третя, на жаль, пішла занадто високо, зате четверта — гей, заграйте, сурми тріумфальні! — четверта влучила! Пробила крило і, застрявши у пір'ї, звалила птаха на землю. Одним стрибком я підскочив до нього і наступив на голову. Птах був у моїх руках. Решта зграї підняла страшенний галас і, описуючи наді мною кола, хотіла помститись на вбивці. Я посилав стрілу за стрілою у тих птахів, які були найближче, але, збуджений, стріляв надзвичайно невлучно. Незабаром у мене вийшли всі стріли, але й птахи нарешті зрозуміли небезпеку і відлетіли.

Не встиг забитий птах остигнути, як я роздер його і з'їв усього, залишивши тільки пір'я, кістки і нутрощі.

Ніч минула без будь-яких пригод, тільки мучили мене судороги в шлунку. На другий день я встав знесилений, все тіло боліло від вчорашньої праці. При надірванім здоров'ї теперішнє голодування зовсім добивало мене. Було зрозуміло, що коли швидко не настане радикальна зміна, я протягну недовго і доведеться мені попрощатися з цим світом. Останнім часом у ньому для мене мало було принадного, але сходити так безславно зі сцени мені теж не хотілося.

Насамперед треба було добути більше їжі. Не тупцювати весь час на одному місці, як досі, а піти пошукати їжі далі. Ця думка так розігріла мене, що, напившись води з близької річечки, я негайно вирушив у дорогу, незважаючи на порожній шлунок.

Цього разу я попрямував на північ, туди, де колись лежали на узбережжі рештки рятувального човна. Ішов, як звичайно, вздовж моря і не помилився. Я знайшов новий предмет, викинутий хвилями після того, як наш корабель розбився: дерев'яну скриню; в таких скринях моряки зберігають свої речі. Вона була замкнена і непошкоджена.