Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 11)

Коли я сходив з гори, сонце занурювалося в море. Птахи в клітці вже спали, але я з приємністю відзначив, що вони з'їли більшу частину ягід.

Вночі мене розбудило стрекотання переляканих папуг. Висунувши ніс із печери, я побачив біля клітки підозрілу тінь. Я крикнув, кинув каменем. Тінь схопилася і, зашелестівши, зникла у кущах. З палицею в одній руці, з каменюкою в другій і з серцем, яке шалено калатало в грудях, я виповз із свого сховища. Клітка була частково розвалена, але — наскільки я міг розібрати в темряві — папуги сиділи в ній. Я полагодив стінку, в якій була дірка, клітку для безпеки присунув ближче до входу в печеру і, крім того, обклав її камінням. До ранку ніщо не порушувало спокою.

А вранці дивлюсь — немає чотирьох папуг. Навкруги скрізь лежало повно пір'я. Якийсь хижак — великий чи малий — вламався вночі до клітки, я не міг розібрати по невиразних слідах, хто це був.

Відвідини нічного грабіжника і завдані мені збитки не охолодили мого запалу до відгодівлі папуг. Я зробив помилку, будуючи надто слабку клітку. Але для чого ж у мене були дошки з розбитої шлюпки?

За кілька годин я притягнув усе, що залишилось на піску біля моря з решток човна. Дошки були неоднакового розміру, переважно надламані, і я мусив їх належно підібрати й обрізати, перш ніж приступити до спорудження клітки. Для зв'язування дощок пригодилися ліани, а також довгі, тонкі і гнучкі прути звичайного в моїх околицях куща, вкритого гострими колючками. Поміж дошками я залишив щілини завширшки пальців зо два. Десь опівдні клітка була готова. Довга, шириною футів вісім і вишиною чотири, вона могла вмістити, мабуть, сотню папуг. Але найголовніше те, що клітка була міцна.

Посадивши в неї шість птахів, які залишились, я попрямував до гаю папуг. Цього разу мені пощастило збити стрілами трьох дорослих папуг, а дев'ять молодих зловити живцем. Змарнував багато часу, і коли ввечері повертався до печери, було вже темно. Під кінець дороги я навіть боявся, щоб не помітив мене якийсь хижак, проте дійшов до печери неушкоджений і без будь-яких пригод.

В той день, особливо опівдні, була страшенна спека, до якої я, людина Півночі, не звик. Поспішність, з якою я того дня все робив, знову підірвала моє здоров'я. Вночі я не міг заснути, мучила мене гарячка і страшний біль голови.

Кілька разів папуги піднімали напічний вереск. Я вставав і, покрикуючи, з печери кидав у їх сторону каміння. Вийти далі в темряву не відважився; клітка з птахами стояла за кілька кроків од печери. Ранком я переконався, що вночі кружляли навколо якісь звірята, але клітки не змогли розламати. Я пишався своєю роботою.

На жаль, я був хворий і знесилений. Цілий день змушений був пролежати у своєму сховищі, переконавшись на власному досвіді, що в гарячому кліматі, особливо на сонці, не можна було ні бігати, ні взагалі напружуватись і, тим більше, важко працювати. Треба було робити все помалу, не напружуючись.

На третій день, почуваючи себе краще, я поплентався спокійно, розміреною ходою до чагарника з папугами. Парило. Накрапував дрібний дощ, тому птахи сиділи під листям осовілі і до них легко було підійти. Результат: два вбиті птахи і дванадцять живих. З того часу я щоденно робив регулярні подорожі сюди і завжди щось приносив. Але незабаром папуги порозумнішали. Старі зрозуміли небезпеку і трималися здалеку. Молоді підросли швидше, ніж я думав, і ті, що не стали ще жертвою — моєю чи якихось інших ловців, — відлетіли. На п'ятий чи шостий день я збив лише двох папуг. Не варто було й приходити.

Але тут постала інша важлива справа, заради якої треба було перестати ловити живих папуг. Справа їх годування. Птахи пожирали неймовірну кількість червоних плодів. За кормом я ходив у ліс двічі на день, тому природні запаси по сусідству зі мною швидко вичерпувались. Я давав зеленим в'язням також кактусові «яблучка», але всі ці заходи були недостатні і короткочасні. Необхідно було знайти нові джерела харчування. Я вирішив знову зробити екскурсію в глиб острова.

Тут не шкодить згадати про деякі події цих кількох останніх днів. Насамперед я вдосконалив зброю. Зробив собі міцний лук, натягнувши тятиву з корабельного каната, знайденого в матроській скрині. Стріли робив з очерету, приладнуючи наконечники з твердого дерева. І стріляв я вправніше. З того самого твердого дерева зробив добрий спис з гострим кінцем.

У сильця, поставлені на галявині, потрапило кілька ящірок до двох ліктів завдовжки. Я прив'язав їх живими в тіні найближчого дерева, радий, що мої запаси їжі збільшуються.

На світанку одного ясного дня я вирушив у дорогу в глиб острова, взявши з собою не тільки всю зброю, але й місткий, хоч і нескладний кошик, сплетений з ліан. Мій провіант — одна ящірка і червоні плоди. Я йшов понад струмком, що тік недалеко від печери, і, не відходячи од берега, пробирався в глиб острова. Припливи і відпливи моря спричинялись до того, що рівень води в струмку був неоднаковий, і під час відпливу тут ледве-ледве текла тонка струминка, яку легко було перескочити. Рослинність поблизу струмка була значно рясніша, ніж деінде. Тут росли навіть гіллясті дерева з густим листям.

Крадучись, я прислухався до кожного шелесту і одночасно окидав поглядом рослини, шукаючи їстівні плоди.

Чудовий свіжий ранок вселяв у мене надію і додавав здоров'я, яке останніми днями значно поліпшилось. Раптом переді мною вискочили два коричньові звірки, дуже схожі на зайців, але поки я прицілився з лука, прудкі звірята зникли в гущавині. За кількасот кроків я побачив ще трьох таких зайчиків. Вони були настільки зайняті собою, що навіть не помітили, як я підійшов до них на якихось тридцять кроків. Тільки тоді відчули небезпеку. Завмерли, стрімко витягнувши вгору голівки, і стежили. Я вистрілив у них з лука. Промахнувся. Звірята одним стрибком шмигнули в кущі.

Мене здивувала їх полохливість. Острів був безлюдний. Я був першою людиною, яка з'явилася тут, у цих хащах. А проте як злякано втікали від мене звірята! Де та райська ідилія, що, за звичними уявленнями, має бути на безлюдному острові?

Не було її. Вона існувала досі лише в моїй уяві. В цих заростях панували різні хижаки, які пожирали слабших від себе тварин, тут, як і скрізь, точилася невпинна боротьба за існування. Ось чому нова двонога істота, з'явившись тут, викликала загальну тривогу і страх. Тільки ягуар не злякався моєї особи, але й він не відважився напасти на людину і відійшов.

Я підняв стрілу і оглянув те місце, де перед цим сиділи три зайчики. Тут мусило бути чимало цих звірків, бо в кущах перехрещувалось багато слідів.

«Треба прийти сюди якогось дня, — вирішив я, — і поставити пастки, такі, як на ящірок…»

Не відійшовши ще й ста кроків од цього закутка, я раптом став як укопаний. Серед кущів де-не-де виднілися голі, без будь-якої рослинності ділянки вапнякового грунту. І ось в одному такому місці я несподівано побачив перед собою скручену в клубок змію. Вигрівалася в промінні ранкового сонця і, мабуть, спала. Я хотів вистрелити в неї з лука, але передумав. Підкрався ще ближче. Коли розбуджена гадина стрімко підняла голову і засичала, пронизуючи мене злобним поглядом малих очей, я списом, наче молотом, сильно вдарив її. Змія зірвалась, але не мала вже сили. Ще кілька ударів, і вона була мертва.

Довжина змії складала майже шість футів, у неї було порівняно товсте тіло з дуже красивим зигзагоподібним чорно-коричньовнм рисунком. Я, звичайно, не знав цього виду, але, коли з допомогою двох прутів розтулив їй рота, то побачив там біля інших зубів два великі отруйні зуби. Аж здригнувся, подумавши, що було б, якби я йшов далі і змія вкусила б мене. З того часу, я почав звертати увагу і на землю перед собою.

Від сходу сонця минуло дві години, коли я дійшов до озерця, з якого витікав мій струмок. Озерце, хоч і розкинулось од берега до берега на чверть милі, звідусіль було оточене грузькими мочарами, які заросли очеретом і всілякою іншою надводною рослинністю. Тільки в одному місці був доступ до відкритої води. Навкруги озерця піднімався справжній тропічний ліс, він був густий, але тягнувся не далі, ніж на кілька сотень кроків од води. З прибережних комишів долинали галасливі пташині крики. Дикі качки і схожі на них птахи, плаваючи, весело гралися на середині озера, на трясовині ж стояли, до половини сховані в зелені, болотні птахи — на довгих ногах, з чудовим рожевим забарвленням і з кривими дзьобами. Велика кількість птахів знову ж таки нагадувала картини якогось раю, але я, маючи вже досвід із зайчиками, знав, що досить мені показати носа, як все це птаство, перелякане, вмить зникне. Тому тільки стоячи тихо за деревом, я з задоволенням спостерігав багатий пташиним світ.

Поблизу щось зашелестіло. Верхівки високого зілля в одному місці на багні дуже хиталися, чути було, як ламався очерет і щось сухо тріщало. Там хазяйнував неабиякий звір. Дерево, за яким я сховався, стояло на невеликому підвищенні, та хоч як я витягував, мов чапля, шию, задовольнити своєї цікавості ніяк не міг. А лізти на дерево теж не було рації: злякав би цю тварину. І все ж після недовгого чекання щастя само прийшло мені в руки.

Стіна очерету розсунулася. Тварина вийшла на галявину не далі, ніж за п'ятдесят кроків од мене. Це було гладке, мабуть, піврічне порося. У нього була велика, з якимсь кумедним виразом морда, а жирне тіло покрите сірою шерстю. На перший погляд здавалося, що то якась незграбна порода свині, але це не була дика свиня. За цією першою твариною показалося ще чотири — одна доросла і три молоді, підсвинки[7].