Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 10)

Я хотів підняти віко, але не зміг. Струснувши скриню, я почув, що всередині перевертаються якісь пожитки. Може, між ними були кресало і губка, дуже потрібні мені для того, щоб розвести вогонь? На жаль, поки що я не міг пересвідчитись у цьому, бо мені шкода було часу, щоб розбити віко. Тому я відтягнув скриню від моря в безпечніше місце, вирішивши повернутись до неї увечері, і пішов собі далі.

З цього боку рослинність за поясом дюн була рідша і бідніша, ніж нетрі поблизу мого узбережжя. Час від часу я звертав з дороги, заглиблюючись на кілька сот кроків у чагарник; я робив усе це не тільки для того, щоб щось убити з лука. З книжки про Робінзона я дуже добре пам'ятав розділи, де Робінзон, який зазнав аварії корабля, розповідає про свої екскурсії в глиб острова. Він знаходив там корисні для себе рослини і фрукти. А може, і я знайду тут якесь дике поле кукурудзи або рису? Але даремно я вишукував. Уся рослинність тут була невідома мені і навіть з вигляду здавалася ворожою. Я знав, що в цій пущі повно рослин із смертельно отруйними плодами.

Я часто стріляв з лука у птахів. І хоч жодного разу не влучив, але зусилля ці не пропали марно. Я тренувався. І не знаю, може, мені так здавалось, але після того, як я вистрілив кілька десятків разів, стріли йшли немовби точніше, ближче до цілі.

В той час, коли я підкрадався до птахів і стежив за їх перельотами, в голову мені спала щаслива думка, настільки важлива, що в ці перші дні перебування на острові вона здалася мені вирішальною для всього мого існування. Хіба допомогло мені те, що я добре знав віргінські ліси, коли тутешня гущавина — повторюю — для мене була незбагненною і зловісною таємницею? Як же було мені, не рискуючи отруїтись, розрізнити їстівні плоди і неїстівні? Раптом блискавкою промайнула відповідь.

— Птахи! — радісно вигукнув я сам до себе. — Птахи мені покажуть! Птахи, безумовно, не доторкнуться до отруйних рослин. Отже, те, що їдять птахи, спокійно можу їсти і я.

Тепер я уважніше придивлявся до метушні крилатих істот. Не треба було багато часу, щоб помітити, на яких рослинах вони сідають часто і охоче, не гребуючи їх плодами. Особливу увагу я звернув на невисокі, карликові дерева з червоними ягодами, схожими на ягоди горобини. Вони були для цих малих істот неабиякими ласощами, бо приваблювали до себе птахів різних порід. Помітивши між ними і папуг, я теж наважився покуштувати.

Плоди були смачні, солодкуваті. З вовчим апетитом я допався до них, але для певності з'їв небагато, якихось дві жмені. Вирішив нарвати їх більше, повертаючись назад, а тимчасом, добре підкріпившись, в значно ліпшому настрої мандрував далі. Отак-то птахи, яких я підглядів, стали моїми першими вчителями на острові.

Серед заростей, які ставали дедалі рідшими, з'явилися піщані лисини. Часто доводилось обминати агави з величезними м'ясистими листками, вкритими колючками. На деяких кактусах виднілися чудові рожеві квітки, а — що важливіше — де-не-де й зелені плоди, схожі на малі яблука. М'якоть їх була приємна на смак, тому я нарвав цих кактусових плодів стільки, скільки влізло в мої кишені.

Я відкрив тут новий струмок, який впадав широким, хоч і мілким гирлом у море. Над його вологим берегом розкинувся досить густий лісок, в якому було багато зелені, ліан і різних наростів. Ще здалеку я почув у ньому особливі пташині крики. То кричали папуги, яких у цін гущавині було дуже багато. Опинившись у затінку під першими деревами на узліссі, я немовби поринув у голосне верещання папуг; у той же час, задираючи голову, я побачив серед гілок силу-силенну гнізд. Помітивши мене, птахи негайно замовкли, але було вже пізно: я відкрив гніздовисько папуг.

Багато папуг були вже майже дорослі, хоч літали ще не дуже добре. Вони сиділи на гілках біля гнізд. Підповзши на зручне місце, я почав засипати їх стрілами з лука. За якоюсь там стрілою впала на землю перша папуга, потім — друга. Тим часом у верховіттях дерев знову розпочався звичайний гармидер і метушня, птахи не звертали на мене ніякісінької уваги. І якби не порвалася тятива лука, я міг би застрелити ще не одного з них.

Раптом я здригнувся: поблизу тріснула гілка. За якийсь десяток кроків від себе я побачив на землі рудуватого звірка, завбільшки з нашу лисицю. У нього була продовгувата морда і волохатий хвіст. Звірок з неприхованою жадністю дивився вгору, на папуг. Потім стрибнув на стовбур дерева і, допомагаючи собі гострими пазурами, почав спритно лізти по ньому.

Не маючи нічого іншого під рукою, я кинув у нього луком. Лук вдарив об стовбур. Налякана тварина з тихим виском скочила на землю і кинулась у кущі.

«У мене є суперник!» подумав я весело.

Довгий час я з великим задоволенням приглядався до папуг. Тут було, мабуть, кількасот гнізд — справжня комора, якої вистачить на цілі тижні. Закінчилось моє голодування.

«Не помру з голоду! Не загину!» захоплено думав я і чи не вперше на цьому острові посміхнувся сам до себе.

Як же я перемінився за ці кілька останніх днів! Як здичавів на цій вузькій межі між життям і смертю! Терпкі почуття суворої вдячності змішувались у мені з хижістю первісної людини, коли, стежачи за пташиною зграєю, я обмірковував, як би найближчим часом здобути тут щонайбільше м'яса.

Йти до моєї печери треба було близько двох годин. Щоб не турбувати папуг, я заздалегідь вирушив у зворотну дорогу. Червоні плоди не пошкодили мені, тому я нарвав їх ще кілька пучків про запас. Так навантажений, я дійшов до дерев'яної скрині. Обв'язав її ліанами і потягнув за собою по піску.

Наближаючись до печери, я сам собі хвалив продуктивний день, такий багатий на добрі події. Тільки скриню при моїх занепалих силах було важко тягнути, хоч надія зігрівала моє серце.

ОЗЕРО ДОСТАТКУ

Скриня підвела. Я не знайшов у ній ні кресала, ні іншої важливої речі. Там було трохи старого одягу, сорочка, куртка, трохи англійських грошей, кусок корабельного каната і невеликий мішечок, у якому було зерно. Зерна кукурудзи змішані з ячменем. Щільна скриня не пропустила всередину морської води, тому ці предмети були сухі і не зіпсовані. Я міг би з'їсти зерна, але мені не хотілось, бо у мене було достатньо свіжих плодів.

Один з матросів на «Добрій Надії» годував голубів, йому, очевидно, й належала скриня з зерном. Пізніше я нагадав собі, яку важливу роль у житті Робінзона Крузо відіграв ячмінь, що його він з таким успіхом сіяв на своєму острові. Завдяки цьому Робінзон мав хліб і протягом довгих років міг жити на безлюдному острові. В моєму становищі не було необхідності обробляти грунт і сіяти хліб: я був певен, що не залишусь на острові так довго, як Робінзон, який жив у цих околицях більш ніж півстоліття тому. З того часу багато чого змінилося на водах Карібського моря, тут стало більше людей, а, крім того, з мого острова легше було перебратися на близький материк.

Вже на світанку наступного дня я мчав до гаю, де жили папуги, щоб знову щось добути, а насамперед наловити якнайбільше живих птахів про запас. Налагодивши лук, я застрелив з нього двох папуг, потім крадькома виліз на дерево і довгим дрючком намагався збити молодих птахів, які сиділи найближче. Коли це не дало бажаних результатів, папуги міцно трималися за гілки, я прив'язав до кінця жердини петлю з гнучкої ліани, і це принесло більший успіх. Кидаючи петлю на шиї папуг, що ще не літали, я силоміць стягував їх на землю. За півгодини я піймав десять птахів. Ловити більше не можна було: я не зміг би тримати їх разом. Я прив'язав птахів за ніжки до моєї жердини. Вони страшенно верещали, а в усьому ліску їм вторували крики з кількохсот горлянок. Зв'язавши нарешті весь десяток їх, я щосили кинувся бігти до печери.

По дорозі багато клопоту було мені з ними. Міцні пута з ліан папуги легко розгризали гострими дзьобами, і, щоб не втратити здобичі, я весь час мусив стримувати їх. Папуги, зовсім зелені, з жовтими і червоними плямами на голові, були вже майже дорослі і більші, ніж у нас голуби.

Повернувшись до печери, я не знав, як їх утримувати. Чим тільки я їх не прив'язував, вони все негайно перегризали. Кінець кінцем довелося поки що зачинити їх у печері, а тим часом нашвидку збудувати з товстих гілок клітку. Робота ця — зрізування потрібних гілок і в'язання їх гнучкими пагонами рослин — тривала кілька годин. Після полудня клітка була готова. Стояла біля самого входу до моєї печери. Потім я приніс для себе і для моїх в'язнів пучки їстівних червоних плодів. При цій нагоді я знайшов у лісі дуже корисний господарський посуд: своєрідні дині з плодами, вкритими твердою шкаралупою зверху і порожніми всередині, в яких можна було носити і зберігати воду. Я переніс папуг до клітки, поклав їм плодів, а також налив води для пиття, сам непогано повечеряв, а до заходу сонця було ще далеко.

Задоволений сьогоднішньою роботою, я весело дивився на свою «домашню птицю» у клітці. Гнітючий настрій останніх днів десь зник, у мені щось ніби випрямилось, я глибше вдихав легенями повітря, з'явилася у мене надія. Думка, звільнена від безпосередньої турботи про їжу, тепер могла злітати вище, сягати далі: питання про те, як вибратися з острова, поставало переді мною з новою силою.

Ще був ясний день, і я піднявся на вершину гори. Захід був чистий, повітря надзвичайно прозоре. Я шукав поглядом, чи не побачу десь ознак людського життя, парусів рятівного судна чи диму вогнища. Нічого. Велетенський, безмежний простір океану лежав, спочиваючи, пустинний.