Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 3)
Мого батька, засудженого вже до страти через повішення, врятувала та обставина, що дід його прибув у країну як іноземець. Тому батька визнали теж за іноземця і тільки вислали з Америки. Він поїхав у Польщу, не знаючи в той час жодного польського слова.
Через кілька років він одружився в Кракові з освіченою дівчиною з ремісничої сім'ї. Хоч він і був щасливий у Польщі, а проте сумував за життям у віргінських лісах. Як тільки в Америці повіяли лагідніші політичні вітри й було оголошено загальну амністію, він повернувся з сім'єю до Аллеганських гір. Тут в останньому році XVII століття я й з'явився на світ. Незважаючи на те, що мати моя була полькою, я небагато запам'ятав польських слів, зате навчився від неї читати і писати по-англійськи.
І ось, на двадцять шостому році свого життя, мені довелось із зброєю в руках захищати батьківську долину і, не маючи змоги опиратися насильству, рятуватись, тікаючи в море.
— Хай тобі грець, який завзятий рід, — чмокнув задоволено Вільям. — Тільки бунти й бунти! Прадід бунтар, батько бунтар і син бунтар. Ти мов народився для нашого каперського корабля.
— Щоб займатися корсарством і розбійництвом?
— Ні. Щоб здобути славу і наповнити при цьому кишені.
— Дякую за таку славу…
Моє життя в глибоких лісах було сповнене різноманітних пригод. Але коли б мене хто запитав, які враження того часу найглибше схвилювали мою душу, я відповів би, що це були не мисливські враження — хоч першого в своєму житті ведмедя я вбив, коли мені було дванадцять років, — і не криваві події останнього повстання, ні, то були враження іншого, зовсім несподіваного характеру: книжка, прочитання однієї книжки. Два роки тому вона потрапила мені до рук, і коли я почав читати цю книжку, мені аж подих захопило, я був немов приголомшений. Доки читав, не міг одірватись від неї.
Вже сама назва цієї книжки говорила про те, яким захоплюючим має бути її зміст:
ЖИТТЯ
І ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ
РОБІНЗОНА КРУЗО,
МОРЯКА З ЙОРКА, ЯКИЙ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ РОКІВ ПРОЖИВ ОДИН
НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ
БІЛЯ БЕРЕГІВ АМЕРИКИ,
НЕДАЛЕКО ВІД ГИРЛА РІКИ ОРІНОКО,
КУДИ ВІН ПОТРАПИВ ПІСЛЯ АВАРІЇ КОРАБЛЯ,
ПІД ЧАС ЯКОЇ ВЕСЬ ЕКІПАЖ КОРАБЛЯ, КРІМ НЬОГО,
ЗАГИНУВ,
З ОПИСОМ
ЙОГО НЕСПОДІВАНОГО ВИЗВОЛЕННЯ
ПІРАТАМИ,
НАПИСАНІ НИМ САМИМ
LONDON
MDCCXIX
Книжка, видана в Лондоні у 1719 році, була написана якимось Данієлем Дефо.
Ото книжка! Ото враження! Ніщо до того часу мене так не хвилювало, як розповідь про пригоди людини, що врятувалась після аварії на безлюдному острові. Дочитавши книжку до кінця, я почав читати її вдруге, потім втретє, вивчаючи напам'ять цілі розділи. Іноді мені здавалося, що то я сам потрапив на цей тропічний острів, годував кіз і рятував П'ятницю від людоїдів.
Тікаючи від панських посіпак, я взяв з собою дуже мало речей, але про книжку не забув. Мала стати мені товаришем у вигнанні. На кораблі я розповів про неї Вільямові, і мій товариш так захопився, що у вільні від заняття хвилини я мусив йому читати її, бо сам він був неписьменний.
— Ти, може, знаєш той острів Робінзона? — якось запитав я.
Вільям почухав голову, ніби виражаючи свою невпевненість.
— Таких островів біля узбережжя Південної Америки безліч. Все широке гирло річки Оріноко складається з сотень островів, але там немає пагорбів, як на острові Робінзона. Недалеко від суші є інший острів — гористий, зветься він Трінідад, але це, мабуть, надто великий клапоть землі.
— А Малі Антільські острови, які ми незабаром побачимо?
— Там теж немало різноманітних островів. Є великі її малі, гористі і вкриті лісом, заселені й безлюдні. Але ж острів Робінзона був недалеко від американського материка, а Малі Антільські острови тягнуться один за одним з півдня на північ далеко від материка.
Ми брали до серця кожне слово з книжки Робінзона, тому нас трохи непокоїло, що він не вказав ні назви, ні точного місця розташування свого острова.
— Стривай, Джонні! — вигукнув Вільям, збуджений новою думкою. — Щось мені прийшло в голову: Тобаго! В архіпелазі Малих Антільських островів це останній острів, який найбільш висунувся на південь. Тобаго! Звідти в погожі дні видно скелі Трінідаду, теж острова, але розташованого поблизу американського материка. То, може, Тобаго і є острів Робінзона? Він гористий, посеред нього росте ліс, усе нібито сходиться…
— А чи живуть там люди?
— Аякже, є там, здається, якісь англійські колоністи, але колись острів був незаселений, так мені казали…
— Усе сходиться. Значить, там, на Тобаго, жив Робінзон?
— О, Джонні, хіба ж я знаю! Може, так, а може, й ні…
Ми робили різні припущення, але насправді важко було сказати з певністю, в якому місці серед цієї безлічі островів і острівців розбилося судно Робінзона.
Тимчасом на нашому кораблі з кожною милею всі ставали пильнішими, бо ми входили у води французьких островів, де можна було натрапити на бажану здобич. Відомо було, що поблизу Гваделупи перетинаються траси різних суден, не тільки французьких, але й датських і голландських.
Одного дня з-за горизонту показалися паруси, але виявилось, що то ціла флотилія добре озброєних кораблів, і нам треба було якнайшвидше тікати, щоб самим не вскочити в халепу. Збентежений невдачею, капітан вирішив тоді піти далі на південь, на шляхи іспанських кораблів, де, мовляв, здобич легша, а усміхнулося б щастя — то й цінніша.
— Найкраще мати справу з іспанцями! — вигукував наш боцман в рідкі хвилини доброго настрою. — Приємно різати їм горлянки, а срібла у них — цілі гори!
Я аж зубами скреготав, що так легковажно вліз у цю підлу компанію, але вихід був тільки один: вдавати байдужого і цим приховувати своє обурення. До того ж пірати похвалили мене за вправність, бо в обходженні з гарматою і в прицілюванні я робив нібито незвичайні успіхи.
Поблизу Гваделупи ми пропливали повз інший острів, значно менший, хоч такий же гористий і вкритий лісом.
— Може, це Мартініка? — запитав я Вільяма.
— Ні, брате. Мартініка лежить трохи далі на південь, а це Домініка. Ми, англійці, давно вже гостримо зуби на неї, але ще не один лоб розіб'ється об скелястий берег цього острова, поки ласий кусень попаде нам.
— Хіба такі важкі підступи до острова?
— Підступи як підступи. Та на острові сидять вошиві індійці, які захищаються, мов дияволи, — до них неможливо підійти.
— Гей, Вільяме! — вигукнув я здивований. — Чи ти часом не помиляєшся? Я думав, що на всіх Малих Антільських островах індійців уже давно геть винищено…
— Well[3], винищено на багатьох островах, але не скрізь. Це Домініка. Якщо за два-три дні ми щасливо пройдемо Мартініку, то побачимо острів Сент-Люсія. На ньому теж сидять караїби, немов за своїх добрих давніх часів. Наступний острів на півдні, Сент-Вісент, — і там те ж саме. І там лютують індійці, а білий, що потрапив би на їх берег, може прощатися з світом. Не раз ми причалювали туди озброєною групою, щоб піймати невільників для наших плантацій, але вони, бестії, захищалися так завзято, що у нас швидко відпало бажання ловити їх. Ну, та дійде колись черга і до цієї погані…
Я завжди ставився до індійців вороже, бо як віргінський прикордонний житель наслухався багато скарг на них, а батько мій за молодих років сам воював з ними в загонах Бекона, але тепер мені важко було поділити ненависть Вільяма до жителів цих островів. На своїй землі вони сиділи тихо, мов миші, нікому не роблячи зла. Чи слід дивуватися, що, не бажаючи йти в неволю, страшнішу, мабуть, ніж сама смерть, вони чинили такий завзятий опір? А може, ці дикуни відчували всяке ярмо так само болісно, як я, як кожен з нас?
— А вони людоїди, ті, на островах? — запитав я товариша.
— Звісно.
— Звідки це відомо? — допитувався я.
— Кожна дитина це знає.
Мабуть, у мене був вигляд мало переконаної людини, і Вільям насупився, але одразу ж розсміявся. Потім сказав серйозно:
— Якщо це справді тебе цікавить, то запитай Арнака, того більшого з двох невільників нашого старого. Хоч народився він на півдні, десь біля гирла Оріноко, а не на цих островах, але він такий же караїб, як і жителі островів.
— А як же з ним порозумітися?
— Дуже легко. Він розуміє по-англійськи… Тільки бережись капітана! Якщо старий застане тебе з своїм невільником, він, мабуть, голову тобі одірве. І ще одне: поспішай, Джонні, доки індійці живі, бо скоро старий замучить їх до смерті.
— Аж страшно, як він знущається з хлопців! — вирвалось у мене. — Навіщо він це робить?
— Не розумієш, дурню? Це єдина його втіха. Така вже підла вдача у цього диявола, що він завжди мусить мати якусь жертву і поволі довести її до смерті. Недавно був молодий негр. Знущався над ним доти, доки негр не здох, як собака. Тепер узяв собі цих двох індійців. Ручаюсь головою, що з цього рейду вони не повернуться живими.
— Жахливо!