Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 5)

— Не викрутишся! — сказав я, рішуче підводячись на підстилці. — Слухай мене! Там, у Пенсільванії, чекає нас пуща. Викорчуємо разом ліс у родючій долині. Я навчу тебе обробляти землю і полювати… Побачиш, яке то чудове життя…

— А бодай тобі! Чудове, — передражнюючи мене, пирхнув Вільям з іронічною посмішкою, яку я більше відчував у його голосі, ніж бачив. — Чудове! Але спочатку треба дожити до твоєї Пенсільванії, а з цим у нас кепська справа… Чуєш, як б'є?

— Чую.

— На палубі Содом і Гомора. Вода зірвала вже велику рятувальну шлюпку, тепер нам залишився тільки другий човен… Такого шторму я ще не пам'ятаю…

Я переносив непогоду і качку значно гірше, ніж Вільям. Після їди мене починало нудити, але, незважаючи на це, я не втрачав ясного погляду на справи і на своє становище. Дедалі настирливіше в моїй голові виникав одчайдушний задум. Поки що, не розповідаючи про нього приятелеві, я хотів одначе впевнитись, чи слушне і необхідне те, що я збирався зробити.

— Віллі, — запитав я приятеля, — чи ти добре знаєш нашого старого?

— Цю заразу? Як власну руку. Я вже три роки з ним плаваю.

— То скажи мені, що буде, коли шторм стихне? Адже ж, біс його батькові, настане знову колись хороша погода…

Мої слова трохи стурбували Вільяма. Він намагався зрозуміти, що саме не дає мені спокою, і зволікав з відповіддю.

— Ну, кажи ж, — заохочував я його, — не будь боягузом, друже! Капітан певен, що відправив мене на той світ. Що буде, коли він побачить мене живим?

Моряк знизав плечима:

— Не знаю, їй-богу, не знаю, що тоді буде.

— Чи не вихопить він пістолета і не вліпить мені кулю в лоб, цього разу вже насправді?

За хвилину Вільям підтвердив:

— Від такого негідника всього можна чекати. То мстивий мерзотник.

— Значить, мушу боронитись! Ти, звичайно, згоден зі мною! — крикнув я.

— Боронитись — це дуже добре, але як же ти хочеш боронитися, небораче? — зітхнув стурбований приятель.

— Знаю, — буркнув я, — як боронитися!

— У старого тут необмежена влада. Кожного з нас він може забити до смерті, мов цуценя. Серед екіпажу у нього є кілька посіпак, — тільки пальцем кивне, і вони готові на будь-який злочин. Де тобі, Джонні, проти нього?

Я лежав у кубрику одягнений, так, як мене непритомного притягнув сюди Вільям. Намацав пояс. З лівого боку на ньому висів мій мисливський ніж, який протягом років був моїм вірним товаришем у мандрівках по віргінській пущі. Тепер я витягнув його з шкіряних піхов і показав Вільяму, але саме в цей час кілька моряків з екіпажу ввійшли у кубрик, і я, сповнений завзяття, швидко ховаючи ніж, процідив другові на вухо:

— Капітан не може пережити цього шторму!.. Або він загине, або мене чорти візьмуть!..

— Розумію. Ти хочеш його… — Вільям махнув рукою, немовби всаджуючи в когось ніж.

— Ти вгадав.

Схвильований приятель занепокоєно глянув на мене. Потім схопив мою руку і міцно, щиро потиснув її. Шепнув:

— Ну й хват же ти, Джонні!.. Але іншого виходу немає!.. Убий його!.. Я допоможу тобі!..

Нахилився над моєю головою і всією своєю вагою впав на мене, бо в цю мить могутній вал налетів на корабель і майже повалив його боком на воду. Стіл, прикріплений до підлоги, одірвався і з гуркотом вдарився об стіну. Забряжчав битий посуд, десь захлюпотіла, прориваючись, вода. Ми думали, що це кінець. Переполохані матроси вибігли з кубрика на палубу — там легше було рятуватись. Вільям залишився біля мене. Корабель лежав на боці протягом нескінченно довгого— як мені здавалося — часу. Потім почав поволі підніматись, повертаючись у попереднє положення. Цим разом хвиля не втягла нас у яму.

Наставала ніч. Я вийшов на палубу. Вихор шмагав, як бич, довелося міцно вхопитися за поручні, щоб мене не здуло. Надворі сили швидко поверталися до мене. Час від часу хвилі перевалювались через палубу і змивали все, що не було добре прив'язане.

Я причаївся поблизу каюти капітана, але в таку погоду звідти ніхто не висовував носа. Заходити в каюту мені не хотілося. Волів розправитися з ним на палубі й одразу викинути за борт, в море.

Кружляючи поблизу, я поповз до передньої щогли. Індієць усе ще стояв там прив'язаний. Я пішов прямо до нього, незважаючи ні на що і ні на кого. Коли я розрізав хлопцеві пута, він був настільки знесилений, що ліг під щоглою на палубі. Тільки за хвилину зібрався з силами, відповз убік і зник з моїх очей.

ШТОРМ

Жахливий тропічний шторм! Оглушливо ревіло море і свистів вітер. Вільям добрався до мене, і ми разом чатували. Інколи він намагався щось сказати мені, але розібрати нічого не можна було: слова застрявали в горлі.

Після кількох годин даремного чекання ми хотіли відійти в затишний куток, щоб там щось вирішити, але не встигли. Настала катастрофа. Корабель кинуло на підводну скелю. Струсонуло нас не дуже сильно, зате скрегіт, з яким роздирався під нами кістяк корабля, і тріск розламуваних балок можна було прирівняти майже до гуркоту моря. А втім, я вже мало що чув.

Високий вал води налетів на мене з такою скаженою силою, що я не міг чинити йому опору. Приголомшений, я випустив канат, за який до цього часу тримався. Страшна хвиля підняла мене на свій хребет, потім з силою кинула у водну безодню. Перевертаючись, то обличчям, то спиною, то головою я летів униз. Був майже непритомний, а коли насилу розплющив очі, корабля вже не було видно в темряві.

Раніше я був непоганим плавцем, та чи могло це стати в пригоді тепер, серед розбурханої стихії? Нова хвиля промчала над головою, затягуючи мене в глибину. Захлинаючись, відчув біль у грудях, а потім, втрачаючи свідомість, чув тільки шум, який здавався мені дедалі слабшим. Але інша хвиля підкинула мене знову угору і виштовхнула на поверхню моря. Я був зверху зовсім недовго, та цього вистачило, щоб хапнути трохи повітря, перш ніж мене накрила наступна водяна гора.

Як довго це тривало, не знаю. Щохвилини рвалася тоненька нитка свідомості. Шарпаний на всі боки, я був нікчемною іграшкою всемогутньої стихії, предметом гри між маленьким згасаючим полум'ям життя і ревучим натиском смерті.

Я не дався смерті. Життя виграло. В якусь мить мене пройняло якесь підсвідоме почуття насолоди. Я був напівпритомний, нічого не знав, але здавалося мені, що руки вхопили щось тверде. В цьому водяному хаосі, де невгамовні сили безупинно шарпали людину то вгору, то вниз, я відчув раптом якусь опору для рук і ніг.

В той же час вода з шумом відпливла кудись вбік, і я знову міг віддихатись. Це була скеля, за яку я судорожно тримався. Хотілося схопитись і бігти. Даремно: ноги згиналися піді мною. Я ледве повз рачки і на животі по землі. По землі!

За хвилину ззаду звалилася нова хвиля і знов одірвала мене від спасенного грунту, але була то приязна хвиля. Вона понесла мене далі в глиб суші і трохи вище. Коли хвиля спала, я квапливо поповз, тікаючи від наступного удару води. Від напруження і втоми я знепритомнів.

Скільки годин я так пролежав — п'ять, десять, може, цілий день? Свідомість поверталась до мене поволі, немовби окремими ступенями. Ще задовго до того, як я зміг розплющити очі, відчував незвичайну приємність: мені було тепло. Вперше за кілька днів — тепло. А море в цей час відступило на кілька десятків кроків, бо шум морських хвиль, які бились об берег, я чув з безпечної віддалі. Скільки-то часу не шуміло мені в ушах так лагідно і любо, як зараз? Небезпека минула. Я живий.

Раптом відчув, що в роті у мене повно мулу і що я лежу якось незвичайно: голова моя наполовину занурена в пісок.

«Земле, земле! Добра земле!» — це була перша моя думка, і щось у мені заридало.

Насилу-силенну і не одразу я підвівся. Ще важче було мені розплющити очі, немовбито я відкривав не повіки, а важкі, заржавілі засуви.

ПЕРША НІЧ НА СУШІ

Я виплюнув пісок і протер очі. Відчував нудоту від морської води, якої наковтався, і лише тоді, коли я виблював усе, мені стало краще.

Тепло, яке я раніш відчував, давали промені сонця. Післяобіднє сонце пробилося крізь хмари і зігрівало землю. Мабуть, це його золоте проміння було причиною того, що земля, на яку викинуло мене море, здалася мені надзвичайно принадною. Це були піщані дюни, утикані де-не-де невеликими скелями. Віддалік, за кілька сот кроків од мене, росли стрункі кокосові пальми, за дюнами ж тягнулися сухі чагарникові зарості. То тут, то там над кущами зрідка стирчали дерева: чим далі від моря, тим більше їх ставало, і в глибині суші вони утворювали немовби справжню пущу. З гущавини кактусів, які досягали подекуди понад двадцять футів заввишки, до мене долітало веселе щебетання і свист птахів. Можна було подумати, що цей спів — радісне привітання пришельця.

Ще дув поривистий вітер, але буря вже минула, і море було набагато спокійніше. Тільки білі гриви пінилися на хвилях там, де кілька годин тому грізно вирували буруни. Вдивляючись у далечінь океану, я згадав усе, що трапилось.

«Вільям! Вільям! — подумав я з болем у серці. — Де ж ти, приятелю?»

Я оглянув узбережжя — ніде нікого не було видно. Почав кричати, йдучи вздовж моря так швидко, як тільки дозволяли мені сили. У відповідь — мовчання. І тоді я злякався власного голосу. Що коли на цій землі були дикі індійці і, приваблені моїм криком, готувались до нападу? А може, тут жили іспанці, ворог такий же небезпечний, як і індійці? Я замовк і тільки біг далі, тримаючись краю чагарників, кидаючи в глиб їх тривожні погляди. Я боявся тепер цих густих заростів, які вже втратили для мене своє. перше сонячне очарування.