Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 2)

— Як? — скривився боцман.

— Джон, — виправився я, назвавши ім'я по-англійськи.

— Ну, то зразу кажи по-людськи! — гаркнув він. Боцман завів мене в каюту капітана і штовхнув на середину.

Капітан, жирний суб'єкт з виряченими гострими очима, сидів біля столу, на якому стояв сніданок, але не їв. Перед ним стояли два молоді індійці, як довідався я пізніше, його невільники. Старшого з них, юнака років двадцяти, капітан люто шмагав батогом по голові. Коли ми увійшли, він перестав бити, але руки не опустив і тільки глянув на нас спідлоба.

— Новий «матрос», Джон! — сказав боцман з іронією в голосі.

Капітан гнівно кивнув головою і сказав, щоб ми забиралися під три чорти. Боцман шарпнув мене, грубо витягнув на палубу і швидко зачинив за собою двері каюти.

— Ну, щастя твоє, голодранцю, — заскреготав він, — старий був ласкавий.

Мені дуже хотілося запитати, в чому ж полягало те моє щастя та капітанова ласка і що означала сцена знущання над індійцем у каюті, але сердитий боцман не дозволив говорити; сунув мені в руки відро, щітку з ганчіркою і наказав мити палубу.

Так розпочав я службу на імперському кораблі, безмежно радий, що залишив за собою американську землю і втік од погоні.

ПІРАТСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ

Корабель мав назву «Добра Надія» і був трищогловою бригантиною. Стояв на якорі ще кілька днів. Я боявся, що віргінські власті довідаються про моє перебування на кораблі, але Вільям, бувала людина, заспокоїв мене.

— Потрапивши сюди, — сказав він, — ти одразу став немовби заживо похований… Загинув для них…

Справді, ніхто мене тут не розшукував, а незабаром ми підняли якір і вирушили в море.

Дисципліна на кораблі була жорстока: за найменшу провину карали. Зібралися тут справжні розбишаки, але всі вони боялись капітана, мов чорта. Як новоспеченого моряка, мене примушували виконувати найгіршу роботу. Від самого світанку і часто до пізньої ночі я не мав спочинку. Не знаю навіть, як пережив би я цей перший, тяжкий період мого плавання, якби не дружня рука і теплі слова Вільяма. Він мав щире, хоч і грубе серце і, будучи на двадцять років старший від мене, по-справжньому дружив зі мною. Щоденно перед сном ми багато і відверто розмовляли.

Коли на кораблі стало відомо, що я всі свої двадцять п'ять років прожив у лісах і був там непоганим мисливцем, матроси стали трохи лагіднішими до мене і штурхали вже менше. Боцман поставив мене до гармати і наказав Вільямові вивчити на доброго пушкаря. Гармат на кораблі було багато.

— Це якась плавуча фортеця? — висловлював я приятелеві свій подив.

— Хай йому чорт, а ти ж як думав? Що ми пливемо на бал?

В середині корабля були просторі відсіки, які нагадували тюремні льохи, тим більше, що в них лежало повно ланцюгів.

— Навіщо тут стільки ланцюгів? — якось запитав я Вільяма.

— Щоб сковувати людей, яких піймаємо, — прямо випалив той.

— Піймаємо людей? Ти жартуєш?

— І не думаю!

— Яких людей?

— Всяких: негрів, індійців, метисів, датчан, французів, голландців, португальців, іспанців — усіх, хто потрапить нам в лапи, тільки не англійців.

— А що з цими полоненими зробимо?

— Що? Негрів та інших кольорових продамо як невільників на наші плантації, а з європейців, яких піймаємо, візьмемо за звільнення великий викуп.

— Так це ж розбій!

— Що ти кажеш?

Як тільки я докладніше довідався про мету нашого походу, у мене відкрились очі. Я потрапив не на звичайний каперський корабель, а на піратське судно.

Вийшовши у відкрите море, ми взяли курс на південь, на Малі Антільські острови і північне узбережжя Південної Америки. Мали намір, нишпорячи між островами, нападати на невеликі селища і грабувати їх скільки вдасться. Підстерігаючи в морі кораблі, ми розраховували на багату здобич, особливо маючи на увазі невільничі кораблі з Африки.

Ось такий був той благородний корабель, на який закинула мене доля. Потрапивши на його палубу, я вже не мав можливості вибратися звідси..

Вороття не було. А якщо вже мені випало між вовками жити, то треба було, як каже прислів'я, по-вовчому й вити.

Коли я докоряв Вільямові за те, що він вчасно не остеріг мене, в голубих очах товариша відбивалося величезне здивування.

— Гей, Джонні, хай йому чорт, чого ти від мене хочеш? — казав він з докором в голосі. — Я ж не приховував від тебе, що це каперський корабель, що ми будемо воювати і грабувати! Чи, може, приховував?

— Ні, але…

— Але не це найважливіше… Хіба ти не жив у лісах на заході і не бешкетував там? Хіба ти не бунтував проти властей колонії і не був забіякою? Було таке, було, Джонні! Тому й хотіли тебе повісити і так гналися за тобою. Ти був сміливий і відважний, хлопче. Був таким?

— Був, але…

— А якщо ти був сміливий і відважний там, у своїх лісах, то будеш відважний і на морі. Серце твоє і тут не зів'яне.

Я хотів переконати його, що одна справа — піднімати зброю, захищаючи справедливість, як то було в лісах Віргінії, і зовсім інша — використовувати цю зброю для грабежів та піратського розбою на морі, але затуманений, майже добродушний погляд Вільяма стримав мене: так легко я не переконав би його в різниці моральних мотивів. Приятель сам не міг похвалитися чистим сумлінням, бо намагався звести розмову на іншу тему. Він почастував мене чаркою рому і запитав, чому в лісах мене звали Ян, а не Джон, що звучало б більш природно.

— Тому що моя мати була полька, а батько, хоч і англієць, але польського походження, — відповів я.

— Поляки — це там, недалеко від Туреччини і Відня! — похвалився Вільям своєю обізнаністю в географії та історії.

— Далеко і недалеко, — сміючись, махнув я рукою. Вільям просив, щоб я розповів йому щось про свою сім'ю. І я розповів, що знав.

— Три англійські судна, які в 1607 році першими прийшли у віргінську затоку Чеспік, привезли на американську землю не тільки дармоїдів, авантюристів і нероб, як про це розповідають історичні хроніки. Було серед них і декілька ремісників-смолярів, поляків, яких узяла на службу віргінська компанія, щоб вони створили в колонії смолокурний промисел. Між ними був і мій прадід, Ян Бобер.

Ці ремісники старанно взялися до праці і незабаром почали виробляти для колонії смолу, дьоготь, поташ і деревне вугілля. Справлялися вони з цим так добре, що в наступні роки компанія привезла ще більше польських смолярів, які на той час були найкращими в світі.

З тих пір зберігається в нашій сім'ї спогад про один незвичайний випадок. За якийсь десяток чи скільки там років після утворення колонії англійські поселенці завоювали собі деякі, щоправда, незначні політичні свободи: вони здобули право обирати з свого середовища послів на колоніальний сеймик, який збирався в столиці — місті Джеймстоуні. Коли польських смолярів, як іноземців, не хотіли допустити до виборів, вони, обурені, покинули всі як один свої місця і перестали працювати. Але вони були так потрібні колонії і, з другого боку, такі непохитні в захисті своїх громадянських прав, що власті нарешті зробили поступку і визнали за ними такі самі права, які мали англійські колоністи.

— То, видно, неабиякі хлопці були, ці смолярі! — буркнув Вільям.

— У цей час мій прадід Ян одружився з англійкою, яка прибула з Англії до колонії, і це одруження через два роки прямо-таки врятувало йому життя. Було це так. Коли його дружина чекала дитини, прадід забрав її з лісів до Джеймстоуна, щоб вона мала всі вигоди під час пологів. Саме в цей час віргінські індійці підняли велике повстання, до пня вирізуючи у лісових селищах майже всіх колоністів, в тому числі і більшість поляків. Тільки місто Джеймстоун, вчасно попереджене, змогло захиститись і врятувало своїх мешканців од загибелі.

Про дідуся Мартина, який народився саме в цей час, я мало що можу сказати; хіба тільки те, що жив він, як поселенець, у лісах, одружився також з англійкою і мав кілька дітей, з яких Томаш, що народився в 1656 році, був моїм батьком. Коли батькові було вже років двадцять, неспокійні індійці з берегів річки Сусквеганни стали загрозою для білих поселенців. Тоді якийсь Бекон, піонер прикордонної віргінської зони, скликав проти них загони добровольців, які геть винищили індійців. Одним з перших добровольців став мій батько. Про Бекона йшла така слава, що прихильники з усієї Віргінії поспішали в його загони.

У ті часи Віргінією правили великі пани та багатії, яким належала майже вся земля та інші багатства. На чолі їх став присланий з Англії губернатор колонії, лорд Берклей, тиран і мучитель народу. Бачачи, що навколо Бекона згуртовуються дедалі більші маси незадоволених, лорд Берклей ударив своїм військом в тил прикордонних загонів саме в той час, коли вони все ще розправлялися з індійцями.

Але сила руху добровольців була непоборна. Загони Бекона повернулись тепер проти військ губернатора і проти власників маєтків. Спалахнула кривава громадянська війна, під час якої непереможні загони добровольців били ворога в кожній сутичці, аж доки не притиснули його до самого узбережжя.

І ось саме тоді Бекон загинув. Це був смертельний удар для руху повстанців. Берклей скористався з безладдя та переполоху в рядах добровольців і почав їх громити. Сила поселенців була зламана, вони зазнали поразки. Переможці скаженіли, караючи повстанців вогнем, мечем і шибеницею. У лютій злобі вони безжалісним чоботом розтоптали зародок незалежної Віргінії. Це був 1677 рік.