Анри Шаррьер – Метелик (страница 95)

Я думаю тільки про те, що мені не слід марно намочуватися, а також запитую себе, чи треба мені, коли мене скорить утома, прив’язатися до мішків, адже, якщо судити з мого досвіду, це надто небезпечно. Потім доходжу висновку, що я був скутий у своїх рухах через надто короткий ланцюг; один його кінець я без потреби намотав на вірьовки та дріт. Цей кінець легко можна буде відмотати, подовживши ланцюг. Тоді я зможу легше рухатися. Я розплутую ланцюг і пригвинчую його собі до паска. Добре змащена гайка легко викручується й закручується. Її не слід затягувати до кінця, як я це зробив першого разу. Так я почуваюсь спокійніше, бо страшенно боюсь заснути й відірватися від плота.

Так, вітер дужчає, здіймаючи дедалі вищі хвилі. В мене таке враження, що я спускаюсь на санках з гірок, які щоразу вищають і вищають.

Стає зовсім темно. Небо всівають міріади зірок, а Південний Хрест сяє яскравіше від решти сузір’їв.

Я не бачу свого друга. Ця ніч буде дуже важлива, бо коли нам пощастить, що вітер не вщухатиме до ранку, ми подолаємо чималу відстань.

Що далі заходить у ніч, то дужче дме вітер. З моря повільно випливає коричнево-червоний місяць, та коли він нарешті сходить цілком і постає у всій своїй величі, я виразно бачу на ньому темні плями, які надають йому вигляду людського обличчя.

Отже, вже минула десята година. Довкола світлішає. Що вище здіймається місяць, то дужче відступає темрява. Хвилі на поверхні моря відсвічують сріблом і обпікають мені зір. Як важко дивитися на ці срібні відблиски, котрі справді ранять мені очі, вже натомлені сонцем і роз’їдені солоною водою.

Марно я кажу собі, що перебільшую, до того ж безсилий стриматись, я викурюю одну за одною три сигарети.

А пліт на неспокійному морі безтурботно то підіймається, то опускається. Я не можу довго сидіти на мішках, бо в такій позі мої ноги зводять страшенно болючі судоми.

Ноги мої, звісно, знову мокрі, зате тіло майже сухе: вітер висушив куртку, і жодна хвиля не хлюпнула на мене. Очі пече все дужче й дужче. Я заплющую їх. Час від часу дрімаю. «Ти не повинен спати!» Легко так сказати, а я вже не можу терпіти. Хай йому дідько! Я борюсь із заціпенінням. І щоразу, коли отямлююсь, відчуваю страшний біль у голові. Потім дістаю запальничку і, щоб не заснути., іноді припікаю собі плече або шию..

Мене охоплює моторошна тривога, і я намагаюся будь-що її розвіяти. Невже таки засну? Цікаво, чи прокинусь я в холодній воді, якщо впаду з плота? Я добре зробив, що прив’язався до нього. Я не можу залишитися без цих двох мішків, адже вони — моє життя. Ох і кепсько ж мені буде, якщо я шубовсну у воду й не прокинусь.

Ось уже кілька хвилин я зовсім мокрий. Одна хвиля, збунтувавшись і не забажавши котитися в той бік, у який котилися всі хвилі, налетіла на мене справа. Вона не просто намочила мене, аг, розвернувши пліт боком до решти хвиль, накрила з головою.

Друга ніч тягнеться дуже довго. Котра тепер година? Якщо судити по місяцю, що починає опускатися до заходу, вже десь друга чи третя ночі. Позаду п’ять припливів і відпливів, отже, у морі ми тридцять годин. Я промок до кісток, і це пішло мені на користь: холод зовсім прогнав мій сон. Я весь тремчу, але очі в мене тепер не склеплюються. Ноги мої задерев’яніли, і я вирішую підігнути їх собі під сідниці. Підтягтись на обох руках, я зміг сісти на ноги. Пальці на них страшенно змерзли, може, тепер вони піді мною зігріються.

Я сідаю по-турецькому й довго сиджу в такій позі. Намагаюся побачити Сільвена: море яскраво освітлене місяцем. Однак він уже майже над обрієм і засліплює мені. очі. Я нічого не можу розгледіти. Сільвен не має чим прив’язатися до мішків, і хтозна, чи він ще сидить на них. Я в розпачі. Все видивляюся, видивляюся, але марно. Вітер хоч і сильний, але розмірений, не поривчастий. А це головне. Я пристосувався до нього, і моє тіло мовби злилося з мішками.

Роззираючись довкола себе, я прагну тільки одного: побачити свого товариша. Висушую на вітрі пальці і, заклавши їх у рот, щосили свищу. Прислухаюсь. Не чути нічого. Чи Сільвен уміє свистіти в пальці? Я цього не знаю. Я мав би про це в нього спитати перед відплиттям. Ми легко могли б виготовити два свистки! Я докоряю собі, що не подумав про це. Потім складаю руки рупором і кричу: «Ге-гей!» Чути тільки Свист вітру й хлюпання хвиль.

У мене рветься терпець, я встаю на мішках на повен зріст, притримуючи лівою рукою ланцюг, і так стою упродовж того часу, поки аж п’ять хвиль виносять мене на свій гребінь. Щоразу, коли я опиняюсь на гребені хвилі, стою на випрямлених ногах, а під час спусків і підйомів присідаю. Нічогісінько не бачу ні праворуч, ні ліворуч, ні попереду себе. Може, він позаду? Я не наважуюся озиратись. Здається, ліворуч від себе я помітив у місячному сяйві невиразну темну лінію. То, певне, джунглі.

Вранці я побачу дерева, від цієї думки мені легшає на душі. «Коли настане день, ти побачиш джунглі, Метелику! І Бог дасть, ти побачиш і свого друга!»

Розтерши собі ступні, я випростовую ноги. Потім просушую руки й вирішую закурити. Викурюю аж дві сигарети. Котра вже година? Місяць опустився дуже низько. Я не пригадую, за скільки часу до сходу сонця він зайшов минулої ночі. Заплющую очі й намагаюся пригадати це, викликаючи в пам’яті картини першої ночі. Та раптом я бачу, як на сході починає жевріти небо; на заході тепер визирає тільки краєчок місяця. Отже, вже близько шостої години. Південний Хрест давно зник, Великий і Малий Вози також. Яскраво сяє лише Полярна зоря. Відколи Південний Хрест зник, вона стала небесною царицею.

Здається, вітер посилюється. Принаймні він дме куди дужче, ніж уночі. Хвилі здіймаються могутніші й вищі, а на їхніх гребенях куди більше піни, ніж її було вчора звечора.

Вже тридцять годин я в морі. Треба визнати, що досі все йшло більш-менш добре і що найважчим буде день, який починається.

Пробувши вчора під тропічним сонцем від шостої ранку до шостої вечора, я страшенно обпікся. Якщо й сьогодні так пражитиме сонце, то мені буде непереливки. Хоч я ще відчуваю нічну свіжість, губи в мене вже потріскалися. Вони, як і очі, дуже горять. Долоні й передпліччя теж. Мабуть, мені не слід оголювати руки. Чи тільки зможу витерпіти в куртці? Крім того, в мене страшенно пече між стегнами. Звісно, не від сонця, а від солоної води та тертя об мішки.

У всякому разі, друже, обпечений ти чи ні, але ти здійснив утечу й тепер ладен іще не таке витерпіти. Ти маєш дев’яносто відсотків гарантії дістатися живим на Велику Землю, а це вже щось означає, правда ж? Навіть коли я доберусь туди напівживий і буквально розбитий, то зможу сказати собі, що немарно здійснив таку подорож. За весь цей час ти, друже, не побачив жодної акули. Невже всі вони у відпустці? Не заперечуй, ти щасливчик, до того ж досить дивний.

Ось побачиш, цього разу все буде гаразд. З усіх твоїх старанно виважених, добре підготовлених утеч нарешті увінчається успіхом найбезглуздіша. Два мішки з кокосовими горіхами й вітер, що штовхає тебе по морі до Великої Землі. Зізнайся, людині не конче треба вирости в приморському місті Сен-Сірі, аби знати, що кожен уламок корабля море викидає на берег.

Якщо вітер і хвилі й удень будуть такі самі, то я певен, що пополудні ми дістанемося до берега.

Позад мене з моря виринає тропічне страховисько. Воно дише вогнем і має такий вигляд, ніби сьогодні збирається все довкола спопелити. Страховисько вмить проганяє місячне сяйво. Ще навіть не зовсім зійшовши, воно стає господарем тропіків. Дуже швидко прогрівається повітря. За годину буде спекотно. Все моє тіло переймається відчуттям тепла. Тільки-но мене освітили перші промені сонця, це ніжне тепло мовби розлилося по мені від пояса до голови. Скидаю рушника з голови й підставляю щоки до сонця, наче до багаття в лісі. Це страховисько, перше ніж обпалити, хоче дати відчути мені, що воно передусім животворне, а вже потім смертоносне.

Моя кров пульсує жвавіше, і я навіть відчуваю, як вона вирує в мокрих ногах.

І ось я виразно бачу джунглі — тобто не джунглі, а лише верхівки дерев. У мене таке враження, ніби вони зовсім недалеко. Зачекаю, поки сонце підіб’ється над обрієм, тоді зведуся на ноги й спробую побачити Сільвена.

Не минає й години, а сонце вже досить високо. Так, сьогодні буде спекотно. Моє ліве око закисло й не зовсім розплющується. Я зачерпую в пригорщу води й промиваю його. Око болить. Я скидаю куртку. Поки сонце ще не дуже пече, побуду трохи голий.

Одна хвиля, більша від решти, підхоплює мій пліт і підкидає високо вгору. Тієї миті, коли вона опускає його, я помічаю товариша. Він сидить, теж голий до пояса, на своєму плоті. Мене Сільвен не побачив. Він за якихось двісті метрів попереду, але трохи ліворуч. Все ще віє сильний вітер, і я, щоб підпливти до Сільвена, вирішую розіпнути обіруч над головою свою куртку, затиснувши її внизу зубами. Під таким своєрідним вітрилом мій пліт помчить уперед, звісно, швидше.

Я тримаю це вітрило з півгодини. Потім у мене починають боліти зуби, та й руки швидко втомлюються опиратись вітрові. Опустивши куртку, одразу ж помічаю, що й справді плив з нею набагато швидше.

Ура! Я щойно побачив товариша. До нього від мене не буде й ста метрів. Але що з ним? Здається, його зовсім не Цікавить де я. Коли ще одна хвиля підносить мене вгору, я бачу його вдруге, потім утретє. І аж тепер помічаю, що Сільвен, затулившись долонею від сонця, роздивляється море. Озирнися назад, йолопе! Певне, він і озирався, але не побачив мене.