Анри Шаррьер – Метелик (страница 97)

Потік, що розбивається мені об спину, бо я сиджу, закликає мене до порядку. Він згинає мене вдвоє, а його удар виявився таким сильним, що я кілька хвилин не можу відсапатися. Пліт проповз іще кілька метрів, і тільки тепер, дивлячись, як цей потік завмирає біля підніжжя дерев, я починаю оплакувати Сільвена: «Ми були так близько. Якби ти не встав з плота! Нас відділяли від дерев лише якихось три сотні метрів! Навіщо ти це зробив? Скажи ж бо мені, чому ти вчинив це безглуздя? Як ти міг припустити, що по такій тонкій кірці на намулі можна пішки дістатися до берега? Невже тебе підганяло сонце? Чи віддзеркалення моря? Що мені думати? Невже ти більше не міг терпіти це пекло? Скажи мені, чому такий чоловік, як ти, не зумів змиритися з цією спекотою ще кілька годин?»

Потоки накочуються один за одним з рокотом. Вони дедалі частішають і стають глибшими, щоразу цілком накривають мене й підштовхують на кілька метрів ближче до берега, але не відриваючи від намулу Десь о п’ятій годині ці потоки враз перетворюються на хвилі, тривають пліт з дна, і він починає пливти. Хвилі, маючи під собою певну глибину, не рокочуть. Рокіт потоків стих. Сільвенів пліт уже заплив у джунглі.

Нарешті я опиняюсь за якихось двадцять метрів від пралісу. Коли хвиля відкочується, я знову опиняюсь на намулі, але вирішую не вставати з мішків, аж поки схоплюсь руками за гілляку або за ліану. Я просиджую ще понад годину, перше ніж приплив підіймається настільки, що заносить мене в джунглі. Чергова хвиля з гурчанням жбурляє мій пліт під дерева. Я відгвинчую гайку й звільняюсь від ланцюга, але не викидаю його, може, він іще мені знадобиться.

У джунглях

Швидко, поки не настала ніч, я пробираюсь у джунглі, то йдучи, то пливучи, бо тут теж стоїть твань, яка може засмоктати. Вона заходить далеко в джунглі, і я не встигаю до вечора дістатися до суходолу.

Мені в ніс б’є жахлива затхлість, а очі виїдає якийсь газ. Мої ноги заплутуються в траві та листі. Але я намагаюся ще далі підплисти на мішках. Щоразу просуваючись на крок уперед, намацую ногами дно під водою, і тільки тоді, коли вони не грузнуть, іду далі.

Першу ніч я проводжу на великому дереві, що впало на землю. Наді мною повно всіляких птахів та комах. Тіло моє горить, його бере на кольки. Я прив’язую до дерева торбину й надягаю куртку. В цій торбині — моє життя: адже кокосовим горіхом я можу погамувати й голод, і спрагу. Тесак прив’язаний до правої руки. Я стомлено випростуюся на стовбурі між двома гілляками й одразу ж засинаю. Тільки бурмочу кілька разів: «Бідолашний Сільвен!»

Мене будять пташині крики. Сонце пробивається глибоко в джунглі, воно ще низько, недавно зійшло, ще тільки сьома чи восьма година. Довкола стоїть вода. Отже, це приплив.

Уже минуло шістдесят годин відтоді, як я вирушив з острова Дьябль. Пересвідчуюсь, що я далеко від моря. В усякому разі, я зачекаю, коли приплив відступить, і сходжу до моря висушитися та трохи зігрітися. В мене більше нема прісної води. Залишилося ще три жмені м’якуша кокосового горіха, який я з насолодою їм і яким натираю свої рани. М’якуш має олію, яка пом’якшує мої опіки. Потім викурюю дві сигарети. Я думаю про Сільвена, цього разу без егоїзму. Чи не варто було мені втікати без друга? Я ж боявся, що сам не зумію дістатись на волю. Тож нічого не змінилося в моєму становищі, тільки великий смуток стискає моє серце, і я заплющую очі, ніби це може завадити мені уявляти сценку загрузання мого друга у твань. Для нього все вже скінчилося.

Я засунув свою торбину в дупло, вийнявши з неї кокосові горіхи. Мені вдається, щосили б’ючи ними об дерево, розбити два горіхи. З’їдаю їхній м’якуш і випиваю з них надто солодку рідину. Море швидко відступає, і я легко йду по болоті до берега.

Сьогодні сонце вельми привітне, а море небачено гарне. Я довго дивлюсь на те місце, де, як мені здається, зник Сільвен. Мої речі» як і тіло, що його я змив морською водою, яка зібралася в одній ямі, швидко висихають. Викурюю сигарету. Ще раз зиркаю на могилку мого друга й, легко ступаючи, повертаюсь у джунглі. Закинувши торбину за плече, повільно заглиблююсь у хащі. За якихось дві години нарешті виходжу на землю, яку ніколи не затоплювало море. Жоден слід внизу на деревах не вказує на те, що сюди доходили морські припливи. Я зупиняюсь тут на постій і відпочину цілу добу. Порозрубую тесаком шкаралущу кокосових горіхів і поскладаю їхній уміст у торбину, щоб можна було їсти, коли мені цього захочеться. Я міг би розвести багаття, але гадаю, що це небезпечно.

Решта дня й ніч минули без пригод. Зі сходом сонця мене будить пташиний щебет. Закінчую виймати м’якуш з горіхів і, закинувши клуночок за плече, рушаю на схід.

А о третій пополудні я знаходжу стежку. Мабуть, нею користуються шукачі природного каучуку або золота. Вона вузька, але чиста, не закидана гілками, — видно, тут часто ходять. Раз у раз натрапляю на сліди віслюка й непідкованого мула. На засохлій грязюці бачу й людські сліди. Йду аж до вечора. Жую м’якуш кокосового горіха, тамуючи голод і спрагу. Час від часу, добре розжувавши м’якуш, змащую цією рідиною, повною олії та слини, губи, кіс і щоки. Повіки на моїх загноєних очах часто злипаються. Тільки-но трапиться нагода, я промию очі прісною водою. В торбі у мене, крім горіхів, лежить брусок марсельського мила, безпечна бритва, дванадцять лез і помазок. Усе добре збереглося.

Тесак я тримаю в руці, але не користуюся ним, бо на стежці перешкод нема. Я навіть помічаю збоку ще майже свіжозрубані гілки. Тут ходять люди, й мені треба бути обережним.

Ці джунглі відрізняються тих, з якими я познайомився під час своєї першої втечі в Сен-Лоран-дю-Мароні. Тут вони двоповерхові й не такі густі, як там. Перша поросль здіймається на висоту п’ять-шість метрів, а склепіння джунглів — більш як на двадцять метрів. Небо видно тільки над стежкою. Ліворуч від неї — суцільна темрява.

Я йду швидко. Інколи трапляються галявини, розчищені вогнем, що його запалила людина чи блискавка. З того, під яким кутом падає сонячне проміння, я роблю висновок, що сонце незабаром зайде. Я простую на схід, тобто в бік негритянського селища Куру та в’язниці з такою самою назвою.

Нараз стає темно. Я не повинен іти вночі. Треба завернути в джунглі й знайти собі нічліг.

Я нарубую тесаком купу гладенького, схожого на бананове, листя й зариваюсь у нього. Тепер я спатиму на сухому, а дощу, сподіваюся, не буде. Викурюю дві сигарети.

Сьогодні ввечері я вже не дуже стомлений. Наїдаюся м’якуша кокосового горіха й голоду не відчуваю. Тільки спрага геть висушила рот, і його навіть не вдається змочити слиною.

Почалася друга частина втечі. І ось уже третю ніч я щасливо провів на Великій Землі.

Ох, якби Сільвен був тут! Але його нема, і що тепер тобі робити? Невже, коли ти хотів діяти, тобі завжди був потрібен хтось, хто дав би пораду або підтримку? Хто ти, командир чи солдат? Не будь йолопом, Метелику, втрата друга є несправедливою карою для тебе, але тобі мусить вистачити сили вистояти самому в джунглях. Твої друзі, яких ти покинув на Руайялі, Сен-Жозефі та Дьяблі, лишилися далеко. Минуло вже шість днів, як ти вирушив звідти. Мабуть, табір Куру вже попередили. Спершу — наглядачів лісового табору, а потім — негрів, що живуть у найближчому селі. Там, либонь, теж є жандармський пост. Тож чи безпечно йти до цього села? Я ж зовсім не знаю його околиць. Табір розкинувся між селом і річкою. Ось і все, що я знаю про Куру.

На Руайялі я був вирішив перехопити першого-ліпшого перехожого й примусити його провести мене до табору Ініні, де живуть індокитайці, серед яких Шанів брат Кюїк. Навіщо змінювати план? Якщо на Дьяблі повірили, що ми втонули, то мені тут нема чого боятися. Якщо ж вони схилилися до того, що ми втекли, то Куру таїть для мене небезпеку. А що це табір лісорозробок, то в ньому, певне, багато тюремників-арабів, а отже, чимало людоловів. Спробуй, Метелику, перехитрити наглядачів. Не припустися помилки. Тобі треба робити так, аби ти бачив кожного, хоч би то хто був, раніше, ніж він побачить тебе. Висновок: ти не повинен іти стежкою, а лише джунглями, паралельно із стежкою. Сьогодні ти припустився помилки, помчавши вчвал цією стежкою, маючи з собою єдину зброю — тесак. Це не через непродуманість, а через своє божевілля. Отже, завтра я піду джунглями.

Прокинувшись від криків тварин та птахів, які вітають світанок, я стрепенувся водночас із джунглями. Починається новий день. Я ковтаю пригорщу наспіх розжованого кокосового м’якуша, протираю ним обличчя й рушаю в дорогу.

Тепер я йду джунглями збоку від стежки, насилу розгортаючи перед собою ліани й гілки. І добре зробив, що зійшов зі стежки, бо раптом чую свист. Стежку я бачу перед собою метрів на п’ятдесят. Мені не видно того, хто свистить. Та ось і він. Це чорний, як сажа, негр. На плечі в нього клунок, а в правій руці — рушниця. Він у сорочці кольору хакі й у шортах, але босий. Понуривши голову й згорбившись під тягарем ноші, негр не відриває очей від землі.

Сховавшись край стежки за товсте дерево, я чекаю з відкритим ножем, коли він підійде до мене. Аж ось негр порівнюється з деревом, і я накидаюсь на нього, викручую руку, в якій він тримає рушницю, і примушую його випустити зброю.