Анри Шаррьер – Метелик (страница 94)

Я підібрав біля покинутої криниці на острові триметровий ланцюг і прив’язав один його кінець до мотузки, яка зв’язує мої мішки. В мене є гвинт, який я просунув у два Кільця на другому кінці ланцюга й накрутив на нього гайку. В тому разі, коли я не зможу більше витерпіти без сну, прикріплю себе до мішків ланцюгом. Мабуть, тоді я зможу трохи поспати, не ризикуючи впасти у воду й відірватися від плота. Якщо мішки перекинуться, то я, опинившись у воді, прокинусь і знову перекину їх.

— Що ж, Метелику, нам знадобиться не більше трьох днів.

Ми сидимо на лаві Дрейфуса й дивимося на «Лізетту».

— Так, Сільвене, нам знадобиться не більше трьох діб. Я вірю, що ми досягнемо успіху. А ти?

— Напевне, Метелику. У вівторок уночі або в середу вранці ми вже будемо в джунглях. І тоді поминайте, як нас звали!

Шан знаходить для кожного з нас по десять кокосових горіхів. Крім ножів, ми візьмемо з собою два тесаки, вкрадені в коморі з інструментом.

Табір Ініні розташований на схід від Куру. Ми будемо певні, що йдемо в правильному напрямі, коли йтимемо вранці на сонце.

— У понеділок вранці Санторі схибнутися з розуму, — каже Шан. — Я сказати, що ти й Метелик зникли лише в понеділок після третьої години, коли наглядач прийде після пообіднього сну.

— А чому б тобі не прибігти одразу ж і не сказати, що хвиля змила нас, коли ми ловили рибу?

— Ні, я не хотіти ускладнень. Я сказати: «Начальнику, Метелик і Стефан сьогодні не приходили працювати, Я сам годувати свиней». Не більше й не менше.

Втеча з острова Дьябль

Неділя, сьома година вечора. Я щойно прокинувся. Я навмисне проспав від суботнього ранку. Місяць зійде аж о дев’ятій годині. Тож поки що надворі дуже темно. Зірок майже не видно. Виходимо з барака. Над нашими головами пропливають важкі хмари. Ми не раз ходили потай уночі ловити рибу чи прогулюватися по острову, і тепер ніхто мовби й не помічає, що ми покидаємо табір. Нас троє — Шан, Сільвен і я.

— Ходімо. — І ми швидко простуємо на північний берег.

Витягуємо з грота два плоти. Всі троє відразу стаємо мокрі. Вітер завиває, наче буря в розбурханому морі. Сільвен і Шан допомагають мені винести пліт на скелю. В останню мить я вирішую прив’язати до лівої руки мотузку, прикріплену до одного з мішків. Я раптом злякався, що впаду з плота й мене понесе в океан без нього. Шан допомагає Сільвенові піднятися з його мішками на протилежну скелю. Місяць уже підбився високо, довкола стало видно.

Я обв’язую собі голову рушником. Тепер нам треба перечекати шість великих хвиль. Це триватиме близько тридцяти хвилин.

Шан підходить до мене, обіймає за шию й цілує. Потім лягає на скелю й упирається ногами в заглибину в ній: він притримуватиме мене за ноги, щоб я не впав від удару «Лізетти».

— Ще одна, — гукає Сільвен, — а потім буде наша! — Він стоїть перед своїм плотом, прикриваючи його собою від хвилі, яка зараз рине на нього. Я стою перед своїм плотом: мене притримує Шан, уп’явшись нігтями в мої литки.

І ось наближається «Лізетта». Вона стрімка, ніби церковний шпиль. З оглушливим шумом хвиля розбивається об дві наші скелі й падає в підковоподібну заглибину між ними.

Я вмить кидаюсь у воду, а слідом за мною кидається й мій друг. І ось «Лізетта» із запаморочливою швидкістю несе нас та наші плоти, що мовби прилипли один до одного, у відкрите море. Не минає й п’яти хвилин, як ми вже пливемо метрів за триста від берега. Сільвен іще не виліз на пліт. А я вже за хвилину лежав на мішках. Шан вискочив на лаву Дрейфуса й махає нам на прощання білою ганчіркою. П’ять хвилин тому ми проминули небезпечне місце, де утворюються хвилі, які котяться просто на острів Дьябль. А ті хвилі, що тепер несуть нас, довші, вони майже без піни й розмірені, спокійні.

Ми дрейфуємо, мовби злившись із ними, й не боїмося, що наші плоти поверне назад до острова.

Ми підіймаємося й опускаємось разом з високими хвилями, які нестримно несуть нас у відкрите море: почався відплив.

Опинившись на гребені однієї з хвиль, я повертаю голову і ще раз бачу білу ганчірку Шана. Сільвен не дуже далеко від мене, за якихось метрів п’ятдесят, ближче до відкритого моря. Він раз у раз підводить руку й на радощах махає.

Ця перша ніч минула для нас без ускладнень. Морський відплив виніс наші плоти у відкрите море, а приплив тепер штовхає їх до Великої Землі.

Сходить сонце, отже, вже шоста година. Ми лежимо над самісінькою водою і не бачимо берега Великої Землі. Але, на мою думку, ми відпливли від островів досить далеко, бо вони, хоч сонце світить і яскраво, вже злилися в один. Видно лише темну пляму вдалині. До неї, мабуть, кілометрів тридцять.

На радощах я всміхаюсь.

А що, як я сяду на плоті? Тоді вітер подме мені в спину й штовхатиме мене швидше.

Так, я сідаю. Я підперізуюсь ланцюгом і загвинчую гайку. Добре змащений мастилом гвинт дозволяє легко накрутити гайку на нього. Підношу вгору руки, аби вони швидше висохли під вітром. Збираюсь викурити сигарету. Довго й глибоко я вдихаю перші затяжки диму й повільно видихаю його. Я більше не відчуваю страху. Бо, мабуть, не варто описувати, як страх стискав мені горло в перші хвилини втечі. Так, від мене настільки відступив цей страх, що я, викуривши сигарету, вирішую з’їсти трохи м’якуша кокосового горіха. Проковтнувши жменю цього м’якуша, я знову закурюю сигарету. Сільвен досить далеко від мене. Вряди-годи, коли ми водночас опиняємося на гребені хвилі, можемо на мить побачити один одного. Сонце з диявольською силою припікає мені маківку голови. Я намочую рушника й кладу його собі на голову. Я вже скинув свою вовняну куртку. Хоч віяв вітер, я задихався в ній.

Хай йому грець! Мій пліт щойно перекинувся, і я мало не втонув. Я наковтався морської води. Попри всі мої зусилля мені ніяк не вдається перекинути назад мішки й знову вилізти на них. Мене сковує ланцюг. Через нього я не можу вільно рухатися. Нарешті мені щастить натягти ланцюг під мішками, тепер я можу плисти поряд з ними й глибоко дихати. Намагаюсь цілком звільнитись від ланцюга, але мої пальці не спроможні відкрутити гайку. Я лютую і, мабуть, мої руки зводять судоми, бо ніяк не можу звільнитися від ланцюга.

Ох, нарешті мені вдається це зробити. Я щойно пережив страшну хвилину. Я буквально отетерів, коли мені спало на думку, що не зумію вивільнити себе.

Я не витрачаю зусиль на те, щоб перекинути пліт. Зморившись, відчуваю, що в мене замало для цього сили. Я сідаю верхи на пліт як є, яка різниця, яким боком пліт обернений догори? Більше ніколи я не прив’язуватиму себе до мішків ні ланцюгом, ні будь-чим іншим. Я вже пересвідчився, яку дурницю зробив, прикувавши себе ланцюгом до плота. Це послужило мені великим уроком.

Сонце невблаганно обпікає руки й ноги. Обличчя горить вогнем. Коли я змочую його, стає ще гірше, бо вода одразу ж випаровується і сіль пече ще дужче.

Вітер ущух, і тепер плисти приємніше, бо хвилі вже не такі високі, зате й посуваємося ми не так швидко. Було б краще, якби віяв сильний вітер і море вирувало.

Мені так дуже зводять судоми праву ногу, що я кричу на повен голос, ніби хтось може мене почути. Я роблю пальцем хреста на тому місці ноги, яке зводить судома, згадавши, як моя бабуся казала мені, що це допомагає її позбутися. Бабусина порада виявилася марною. Сонце вже звернуло на захід. Зараз приблизно четверта година, почався четвертий приплив після того, як ми вирушили в море. Здається, цей приплив штовхає мене до берега куди швидше, ніж інші.

Тепер я добре бачу Сільвена, а він мене. Він рідко зникає, бо провалля між хвилями не дуже глибокі. Сільвен скинув сорочку й махає мені. Він метрів на триста попереду, все ж таки ближче до відкритого моря. Здається, він гребе руками, бо вода довкола нього трохи спінюється. А може, Сільвен стримує свій пліт, щоб я скоріше підплив до нього. Я лягаю на мішки, занурюю у воду руку і гребу й собі. Якщо він свій пліт пригальмує, а я свій підштовхну, то, може, відстань між нами зменшиться?

Я вдало вибрав собі товариша для втечі, хлопець він хоч куди.

Згодом я стомлююсь і перестаю гребти. Треба берегти сили. Зараз спробую перекинути пліт. Торба з харчами й шкіряний бурдюк із прісною водою опинились під водою. Я голодний і хочу пити. Губи вже потріскалися й страшенно горять. Найкращий спосіб перекинути мішки — це стати на край плота і тієї миті, коли він підніматиметься на хвилю, штовхнути його ногами вниз.

Після п’ятої спроби мені вдається перекинути пліт. Я втомився від цієї роботи і насилу вибираюсь на мішки.

Сонце вже хилиться до обрію і невдовзі сховається за нього. Отже, вже приблизно шоста година. Сподіваюсь, ніч у нас буде спокійна. Я здогадуюсь, що тривале перебування у воді забирає сили.

Я з’їдаю дві пригорщі м’якуша кокосового горіха й випиваю з бурдюка Санторі кілька добрих ковтків води. Просушивши на вітрі руки, дістаю з торбинки сигарету і з насолодою курю. Перше ніж споночіло, ми з Сільвеном помахали один одному рушниками, побажавши на добраніч. Він усе ще далеко від мене. Я сиджу, випроставши ноги. Потім старанно викручую й надягаю вовняну куртку. Ці куртки, навіть мокрі, добре гріють, а я, коли заходить сонце, починаю мерзнути.

Вітер свіжішає. Тільки хмари над західним обрієм ще омиває рожеве світло. Все інше огортає сутінь, яка з кожною хвилиною стає дедалі густішою. На сході, звідки дме вітер, хмар немає. Отже, дощ нам не загрожує.