Анри Шаррьер – Метелик (страница 92)

Сьогодні я не вудив рибу. У прибережному рибнику в мене ще понад центнер бара6ульок, а в залізній бочці, прив’язаній ланцюгом, — понад півцентнера лангустів. Тож можна не йти на рибалку. Я маю що дати й лікареві, Санторі та індокитайцеві й залишити собі.

Йде 1941 рік, я вже одинадцять років у неволі. Мені тридцять п’ять років. Найкращі свої літа я провів у камерах та в карцерах. Тільки сім місяців я прожив на волі серед індіанського племені. Діти, які, мабуть, народилися від мене у двох індіанок, уже мають вісім років. Який жах! Як швидко минає час! Озираючись назад, я згадую ті години, ті хвилини, іноді такі довгі й нестерпні, що склали мій шлях на Голгофу.

Тридцять п’ять років! Де поділися Монмартр, Біла площа, Пігаль, бал у Пті-Жарден, бульвар Кліші? Де тепер Ненетта зі станом Мадонни, справжня камея, яка, поїдаючи мене з розпачу своїми великими чорними очима, крикнула в судовій залі: «Не журися, мій любий, я приїду туди до тебе?» Де тепер Реймон Юбер зі своїм «нас виправдають»? Де ті дванадцять шкарбунів присяжних? А фараони? А прокурор? Що роблять мій батько й сестри зі своїми родинами в німецькому ярмі?

Стільки разів тікати! А справді, скільки разів я втікав?

Першого разу тоді, коли я, оглушивши наглядачів, утік з лікарні.

Другого разу в Колумбії, в Ріоачі. То була найвдаліша втеча. Тоді я досяг був цілковитого успіху. Навіщо я покинув своє плем’я? Моє тіло проймає чарівний трепет. Мені здається, ніби я й зараз відчуваю в собі ту утіху, яку отримував, кохаючись з двома індіанськими сестрами.

Тоді робив спроби втекти втретє, вчетверте, вп’яте і вшосте у Барранкільї. Як мені не щастило в цьому! Той бунт під час церковної відправи так жалюгідно скінчився! Той невдалий вибух динаміту, а той випадок із штанами Клузйо, які за щось зачепилися! А та сповільнена дія снотворного!

Сьомого разу я робив спробу втекти на Руайялі, коли негідник Бебер Сельє доніс на мене. Того разу, безперечно, я міг би досягти успіху. І коли б він заткнув пельку, то я був би на волі зі своїм другом Карбоньєрі.

Восьма, остання, спроба була зроблена втекти з притулку для божевільних. Тоді я був припустився помилки, великої помилки, доручивши італійцеві підшукати місце для спуску плота на воду. На двісті метрів нижче, біля м’ясарні, ми куди легше могли б спустити на воду пліт.

Ця лава, на якій невинно засуджений Дрейфус знаходив сили жити, повинна й мені додати снаги. Не визнавати себе переможеним! Спробувати здійснити ще одну втечу!

Цей гладенький камінь, що навис над безоднею, в якій безперестану сердито хлюпають хвилі, повинен стати для мене підтримкою. Дрейфус ні на мить не занепадав духом і до кінця боровся за своє виправдання. На його захист виступив Еміль Золя зі своїм славетним листом «Я звинувачую!». Та якби Дрейфус не був людиною загартованою, то перед лицем такої несправедливості напевне кинувся б з цієї лави в безодню. А він вистояв. Я не повинен бути слабшим за нього! Готуючи нову втечу, я повинен відмовитися від девізу «Перемогти або загинути». Я думатиму тільки про те, щоб перемогти й стати вільним!

Довгі години сиджу я на лаві Дрейфуса, перебираю в пам’яті минуле й будую рожеве майбутнє. Очі засліплює яскраве світло, що відбивається від гребенів хвиль. Я дивлюсь на море — і не бачу його, бо думаю про те, що може чекати мене серед тих хвиль… А невтомне море невблаганно хльостає по скелястих виступах острова. Воно підмиває, гризе їх, ніби кажучи Дьяблові: «Геть звідси, зникни, ти заважаєш мені, коли я горну свої хвилі до Великої Землі, ти стаєш мені на дорозі. Саме тому я щодня безперестану поступово розмиваю тебе». Під час штормів море відводить собі душу, не тільки дроблячи й забираючи з собою надроблене, а й намагається залити всі кутки й закутні острова, щоб поволі підмити цей кам’яний гігант, який, у свою чергу, ніби промовляє: «Тут проходу нема».

І я помічаю цікаве явище. Якраз шд лавою Дрейфуса хвилі, люто накочуючись на величезні скелі, розбиваються й відступають. Вони не розлітаються бризками на всі боки, бо їх стискають дві скелі, що утворюють підкову завширшки п’ять-шість метрів. Тож хвилям не лишається нічого іншого, як знову повернутися в море.

Це відкриття для мене дуже важливе. Адже якщо тієї миті, коли хвиля вкотиться в безодню, я кинуся з мішком кокосових горіхів униз, то хвиля, відступаючи, понесе, звичайно, з собою і мене.

Я знаю, де можна взяти джутовий мішок — їх на свинарнику повно, в них збирають кокосові горіхи.

Але спершу треба спробувати. Коли настає повний місяць, починаються найбільші припливи і хвилі тоді найвищі. Отже, я зачекаю повного місяця. В одному гроті, до якого можна проникнути, тільки пірнувши під воду, хтось сховав добрий джутовий мішок із сухими кокосовими горіхами. Я знайшов його, коли ловив тут лангустів. До того мішка я прив’язав іще один, поклавши в нього каменюку кілограмів на тридцять-сорок. А що я збираюсь поплисти на двох мішках, а не на одному, і сам важу вісімдесят кілограмів, то пропорцій у вазі дотримано.

Напередодні випробування я дуже збуджений. У цей бік острова ходити заборонено. Нікому й на думку не спаде, що це найнебезпечніше місце можна обрати для втечі. Одначе тільки звідси, якщо я зумію відірватися від берега, хвилі понесуть мене у відкрите море й не викинуть на Руайяль.

Тільки звідси, а не з іншого місця, я буду тікати.

Мішок із горіхами й каменюка дуже важкі, і я не можу витягти їх на скелю. До того ж вона мокра й слизька. Тоді я прошу Шана допомогти мені. Він приносить рибальські снасті: якщо нас застукають на гарячому, можна буде сказати, ніби ми ставимо вудки на акул.

Повний місяць світить так ясно, що надворі ніби день. Від гуркоту хвиль у вухах аж гуде. Шан питає мене: «Ти готовий, Метелику? Ось зараз, кидай!» Хвиля заввишки з п’ять метрів накочується, мов навіжена, на скелю й розбивається, а її гребінь злітає вгору і обливає нас з ніг до голови. Але ми встигаємо кинути мішок у водоверть, що утворюється, перше ніж хвиля відступить. Потім вона підхоплює, мов соломинку, мішок і відносить його в море.

— Все гаразд, Шан, усе добре.

— Зачекай, подивимось, чи мішок не повернеться.

Хвилин через п’ять я приголомшено бачу, як мій мішок повертається назад на гребені хвилі заввишки сім-вісім метрів. Хвиля підняла на себе мішок з горіхами й каменюкою, наче пір’їну. Вона з величезною швидкістю несе його на своєму вершечку попереду піни туди, звідки він відплив. Мішок ударяється в скелю, репає, і кокосові горіхи розлітаються навсібіч, а каменюка падає на дно безодні.

Хвиля обливає нас із головою і мало не змиває з берега. Навіть не глянувши на море, ми з Шаном швидко йдемо геть від цього проклятого місця.

— Недобре ти надумав, Метелику. Недобре тікати з острова Дьябль. Краще з Руайялю.

— Еге ж, але на Руайялі втечу помітять найпізніше через дві години. А що мішок із горіхами штовхатимуть тільки хвилі, то мене дуже легко наздоженуть ті два човни, які є на острові. А на Дьяблі човнів нема. До того ж я певен, що, поки тут похопляться, мине ціла ніч. Крім того, вони можуть подумати, що я втопився, коли вудив рибу. На Дьяблі нема телефону. Якщо я втечу в негоду, то сюди не допливе жодна шлюпка. Отже, треба тікати саме звідси. Але як?

Сонце стоїть у зеніті. Тропічне сонце, яке мовби прагне довести до кипіння мозок під черепом. Сонце, яке обвуглює кожну рослину, що змогла народитися, але не змогла настільки підрости, щоб набратися вдосталь сили й вистояти під вогненним промінням. Сонце, яке за кілька годин висушує неглибокі калюжі з морської води, залишаючи на їх місці білі плівки солі. Сонце, що примушує мерехтіти повітря. Так, повітря мерехтить, буквально ворушиться перед моїми очима, й відблиски його світла від моря обпікають мені очі. Проте, коли я знову сиджу на лаві Дрейфуса, все це не заважає мені роздивлятися море. І тільки тепер я помічаю, що я справжній йолоп.

Одна хвиля, вдвічі вища за інші, яка викинула мій мішок на скелі, буквально пошматувала його, ця хвиля повторюється тільки через кожні шість хвиль.

Я спостерігаю за хвилями від полудня до захід сонця, намагаючись зрозуміти, чи все це відбувається механічно, чи раптом не зміниться періодичність появи й висота цієї величезної хвилі.

Ні, жодного разу ця найбільша хвиля не накотилася ка скелі ні раніше, ні пізніше. До берега щоразу котилися одна за одною шість хвиль заввишки шість метрів, а потім виростала головна хвиля, що була вища на цілих три метри за сам берег. Вона котилася до берега стрімка, мов скеля. Її висота виростала в міру того, як вона наближалася до берега. На відміну від шести інших хвиль, на її верхівці майже ке було піни. А якщо й було, то дуже мало. Вона накочувалася з особливим гурчанням, схожим на грім, що віддаляється. Коли хвиля розбивалася об дві скелі, заглиблюючись у впадину між ними, вона осідала, утворюючи водоверть у цій заплаві, й тільки за десять-п’ятнадцять секунд цей вир відступав і віддалявся в море, горнучи з собою велике каміння, яке щоразу котилося сюди-туди з таким оглушливим гуркотом, що здавалося, ніби десь поряд розвантажують каміння водночас із сотень возів.

Я поклав десяток кокосових горіхів у один мішок, а потім засунув до нього каменюку завважки до двадцяти кілограмів, і як тільки найбільша хвиля розбилася об скелі, я зіштовхнув на неї цей мішок.