Анри Шаррьер – Метелик (страница 91)
Товариш вашого сина Метелик».
Виконавши свій обов’язок, я вирішую більше не думати Про це лихо. Життя є життя. Залишається вийти з притулку, будь-що перебратися на острів Дьябль і готувати нову втечу.
Наглядач призначив мене своїм домашнім городником. Уже два місяці я почуваюсь добре, і мною тут дуже задоволені. Цей йолоп наглядач навіть не хоче відпускати мене від себе. Овернець сказав мені, що після останнього огляду лікар хотів перевести мене з притулку до табору, та наглядач заперечив, заявивши, нібито ще ніхто не обробляв його город так старанно.
Тож сьогодні вранці я повиривав із землі всі полуниці и викинув їх на смітник. А на місце кожного кущика встромив у землю хрестик. Скільки було кущиків, стільки тепер стирчало хрестиків. Мабуть, не варто описувати, який знявся шарварок. Цей здоровань наглядач так розлютився, що мало не луснув. Він пускав слину й задихався, намагаючись щось сказати, але не міг вимовити й слова. Тільки сидів на візку й зрештою заплакав, як дитина. Я трохи перестарався, але що вдієш?
Лікар не став робити з мого вчинку трагедії. Цього хворого, сказав він, треба перевести до табору, нехай знову звикає до нормального життя. Така дивна думка, мовляв, прийшла мені в голову через те, що я був на городі самотній.
— Скажи, Метелику, чому ти повиривав полуниці й поставив хрестики?
— Лікарю, я не можу пояснити цього вчинку і вибачаюся перед наглядачем. Він так любив свої полуниці, що мені й справді дуже прикро. Я молитиму Бога, щоб він дав йому інші полуниці.
І ось я в таборі. Знову серед друзів. Місце Карбоньєрі досі порожнє, але я прилаштовую свій гамак біля цього порожнього місця, так ніби Матьє й далі живе з нами.
Лікар розпорядився вишити на моїй куртці такі слова: «Проходить спеціальне лікування». Ніхто, крім лікаря, не повинен розпоряджатися мною. Він наказав мені збирати з восьмої до десятої години ранку листя перед лікарнею.
Я випив чашку кави й викурив кілька сигарет, сидячи в кріслі у товаристві лікаря перед його будинком. Його дружина теж сидить з нами, і лікар намагається при її підтримці спонукати мене розповідати йому про своє минуле.
— Ну а що було далі, Метелику? Що було з вами після того, як ви покинули індіанців, котрі добувають з морського дна перлини?
Щодня пополудні я гаю час із цими чудовими людьми.
— Приходьте до нас щодня, Метелику, — каже дружина лікаря. — Мені дуже хочеться бачитися з вами й слухати розповідь про те, що ви пережили.
Щодня я проводжу якийсь час із лікарем та його дружиною, а іноді лише з дружиною. Обоє примушують мене розповідати про моє минуле, й певні, що це поверне мені душевну рівновагу.
Зрештою я попросив лікаря відіслати мене на Дьябль. Він погодився, і завтра. я вирушаю туди. Лікар з дружиною знають, чому я перебираюсь на Дьябль. Вони були такі добрі до мене, що я не схотів їх обманювати.
— Лікарю, я більше не можу терпіти цю каторгу. Відішли мене на Дьябль. Я або втечу звідти, або загину там. Так чи так, але цьому треба покласти край.
— Я розумію тебе, Метелику. Ця система репресій справді огидна й нестерпна, а вся адміністрація вже загнила. Тож прощавай, і хай тобі щастить.
ОСТРІВ ДЬЯБЛЬ
Лава Дрейфуса
Дьябль — найменший з трьох островів Салю. Він лежить найпівнічніше, і його найдужче шмагають вітри та хвилі. За вузькою рівниною, що простелилась понад морем, здіймається крутий схил; він веде на високе плоскогір’я, де стоїть лише одна сторожова будка й один-однісінький барак для каторжан — чоловік на десять. Офіційно острів Дьябль — місце ув’язнення тільки політичних в’язнів та засланців, але не карних злочинців.
Політичні засланці живуть кожен у невеличкому будиночку, вкритому толем. По понеділках їм видають сирі продукти на цілий тиждень і щодня — по невеликому буханцеві хліба. Їх тут чоловік тридцять. Санітаром у них лікар Лежер, засланий сюди за те, що отруїв у Ліоні всю свою родину. Політичні засланці не миряться з каторжанами й іноді пишуть до Кайєнни, скаржачись на того чи того каторжанина на острові. Тоді цього каторжанина переводять на Руайяль.
Між Руайялем і Дьяблем простягнуто линву, бо тут море досить неспокійне і шлюпці з Руайялю важко долати відстань між островами й швартуватися до цементного причалу на Дьяблі.
Старшого наглядача табору (всього тут троє наглядачів) звати Санторі. Це брудний здоровило, який по цілому тижню не голиться.
— Сподіваюся, Метелику, ви поводитиметесь тут добре. Не завдавайте мені клопоту, і я дам вам спокій. Ідіть до табору, ми там ще побачимось.
У бараці я застаю шістьох каторжан: двох індокитайців, двох негрів, одного хлопця з Бордо й одного із Лілля. Одного з індокитайців я добре знаю, він сидів разом зі мною під слідством у Сен-Лорані. Це один з тих, хто вижив після бунту на каторзі в Пуло-Кондорі у Індокитаї.
Пірат за покликанням, він нападав на китайські човни, а інколи вбивав увесь їхній екіпаж. Украй небезпечний, він, однак, добре вживається у гурті, який ставиться до нього з довірою й симпатією.
— Як справи, Метелику?
— А в тебе, Шан?
— Гаразд. Тут добре. Ти їсти зі мною. Ти спати тут, біля мене. Я куховарити двічі на день. Ти ловити риба. Тут багато риба.
Надходить Санторі.
— Ну, влаштувалися? Завтра вранці підете з Шаном годувати свиней. Він підноситиме кокосові горіхи, а ви розрубуватимете їх сокирою навпіл. Недостиглі горіхи відкладатимете й дасте потім поросятам, у яких ще немає зубів. О четвертій пополудні знову візьметеся до цієї ж самої роботи. Вона забиратиме у вас годину вранці й годину пополудні, решту часу робіть що хочете. Кожен рибалка повинен приносити щодня кухареві по кілограму риби або лангустів. Тоді всі будуть задоволені. Гаразд?
— Гаразд, пане Санторі.
— Я знаю, що ти охочий до втеч. Але звідси втекти неможливо, тому я спокійний. На ніч ми вас замикаємо, але я знаю, що дехто все ж таки виходить з барака. Остерігайся політичних засланців. Кожен із них має мачете. Якщо підійдеш близько до їхніх будиночків, вони подумають, що ти хочеш украсти в них курку чи яйця. Тож вони можуть покалічити тебе або й убити, бо вони тебе бачать, а ти їх — ні.
Ми з Шаном нагодували понад дві сотні свиней і обійшли до вечора майже весь острів. Шан його добре знає. На дорозі, яка веде з острова до моря, ми зустріли одного старого з довгою білою бородою. Це журналіст з Нової Каледонії, який під час війни 1914 року писав статті, де виступав проти Франції, захищаючи інтереси Німеччини. Я побачив також того негідника, що розстріляв англійську санітарку Едіт Кевелл, яка 1917 року врятувала англійських льотчиків. Ця бридка особа, висока й опецькувата, лупцювала ціпком величезну, завдовжки півтора метра й завтовшки з моє стегно, мурену.
Лікар Лежер, що виконує роль санітара, теж живе в одному з тих будиночків, що призначаються тільки для політичних засланців. Це брудний кремезний і високий чоловік. У нього чисте тільки обличчя, обрамлене довгим посивілим волоссям, що спадає йому на шию та скроні. Руки його покриті погано зарубцьованими подряпинами, яких він, мабуть, наробив собі в морі вб шерехате каміння.
— Якщо в чомусь у тебе виникне потреба, приходь до мене, я тобі те дам. Приходь до мене лише тоді, коли занедужаєш. Я не люблю, коли до мене приходять, і ще більше не люблю, коли зі мною розмовляють. Я продаю яйця, а інколи можу продати курча або курку. Якщо ти нишком заколеш кабанчика, принеси мені задню ніжку, а я дам тобі за неї курча й шість яєць. Та коли ти вже зайшов сюди, то візьми собі цю пляшечку з пігулками хіни. Ти ж бо прийшов на цей острів з метою втекти з каторги, отож, якщо тобі пощастить у цьому, то ці пігулки знадобляться в джунглях.
І ось я вже ходжу вранці й увечері на рибалку. Барабулька ловиться чудова. Щодня по три-чотири кілограми риби я віддаю наглядачам. Санторі задоволений: стільки риби й лангустів йому ніхто ніколи не приносив. Нерідко під час відпливу я ловлю до трьохсот лангустів.
Учора на Дьябль прибув лікар Жермен Гібер. Море було спокійне, і він приплив з руайяльським комендантом та своєю дружиною. Вперше на наш острів ступила жінка. Як сказав комендант, ніколи ще жодна цивільна особа не висаджувалась на Дьябль. Я понад годину розмовляв із своєю прекрасною жінкою. Вона пройшла зі мною аж до лави, на якій сидів колись Дрейфус і дивився в бік Франції, що відкинула його.
— Якби цей гладенький камінь міг розповісти, про що думав Дрейфус… — зітхнула вона, торкнувши рукою лаву. — Метелику, ми й справді бачимося з вами востаннє — адже ви сказали, що маєте намір невдовзі ще раз спробувати втекти. Я молитиму Бога, щоб він вам допоміг. І прошу вас, перше ніж вирушити в дорогу, посидьте хвилинку на цій лаві, яку я погладила, торкніться її. Так ви попрощаєтеся зі мною.
Комендант дозволив мені посилати лікареві по в’язці лангустів і риби. Санторі теж не має нічого проти.
— Прощавайте лікарю, прощавайте, пані!
Коли шлюпка відпливає від причалу, я намагаюсь якомога невимушеніше махати їм рукою. Пані Гібер дивиться на мене широко розплющеними очима, мовби промовляючи: «Завжди пам’ятай про нас, ми теж тебе ніколи не забудемо!»
Лава Дрейфуса стоїть на вершині північної коси острова, яка здіймається над морем більш ніж на сорок метрів.