Анри Шаррьер – Метелик (страница 74)

Слідство закінчується. Я чекаю, коли мене відішлють до Сен-Лорана, де я постану перед військовим трибуналом. Тепер мене виводять пополудні ще раз на годинну прогулянку. Ні комендант, ні наглядачі, за винятком отого з майстерні, не виказують ворожості до мене. Всі розмовляють зі мною незлобливо й дозволяють каторжанам передати мені куриво.

Сьогодні вівторок, а в п’ятницю мене мають відіслати до Сен-Лорана. В середу вранці я вже другу годину стою на подвір’ї, коли о десятій мене підкликає комендант і каже:

— Ходи зі мною.

Я йду з ним без охорони. Запитую себе, куди він іде, а він спускається вйиз по дорозі, що веде до його дому.

— Моя дружина хоче бачити тебе перед твоїм від’їздом, — каже комендант. — Я не хотів прикро вразити її, пославши тебе в супроводі з озброєним наглядачем. Сподіваюсь, ти будеш поводитися добре.

— Так, пане коменданте.

Ми приходимо до його дому.

— Жюльєтто, я привів тобі, як і обіцяв, того, за кого ти так побиваєшся. Знаєш, до полудня я повинен відвести його назад. Маєш майже дві години для розмови з ним.

Жюльєтта підходить до мене, кладе мені руку на плече й дивиться просто у вічі. Її чорні очі, налившись слізьми, ще дужче палахкотять, на щастя, вона стримує себе.

— Ти з глузду з’їхав, друже мій. Якби ти був сказав мені, що збираєшся втікати, то, гадаю, я могла б чимось полегшити тобі цю справу. Д попросила чоловіка допомогти тобі, але він сказав, що, на жаль, тепер уже нічого не залежить від нього. Я запросила тебе до себе передусім для того, щоб побачити тебе. Вітаю тебе за твою мужність, ти виглядаєш краще, ніж я думала. І також для того, аби сказати, що хочу заплатити тобі за рибу, яку ти щедро давав мені впродовж багатьох місяців. Ось тобі тисяча франків, це все, що я можу зробити для тебе. Шкодую, що не можу зробити чогось більшого.

— Послухайте, пані, мені не потрібні гроші. Прошу вас зрозуміти, я не повинен брати їх, аби не осквернити нашу дружбу.

І я відштовхую дві асигнації по п'ятсот франків, які вона щедро мені запропонувала.

— Не наполягайте, прошу вас.

— Ну як хочеш, — каже вона. — Може, вип’єш чарку легкого аперитиву?

І понад годину ця чарівна жінка говорить мені тільки приємні речі. Вона припускає, що мене неодмінно виправдають за вбивство цього негідника, а за решту, мабуть, дадуть від півтора до двох років.

Коли я прощаюся з нею, Жюльєтта довго тисне мені руку й каже:

— До побачення, хай тобі щастить, — і вона обливається слізьми.

Комендант веде мене до в’язниці. Дорогою я кажу йому:

— Коменданте, ви маєте найблагороднішу у світі дружину.

— Я це знаю, Метелику, вона народжена не для того, щоб жити тут, це занадто тяжко для неї. Та що вдієш? Нарешті через чотири роки я піду у відставку.

— Я користуюсь з тієї нагоди, що ми з вами самі, аби подякувати вам за те, що ви ставитеся до мене добре, хоч я завдав би вам чимало неприємностей, коли б мені пощастило втекти.

— Так, ти міг би зробити мені велику прикрість. Незважаючи ні на що, хочеш, я дещо тобі скажу? Ти заслуговував на те, щоб досягти успіху, — і на порозі в’язниці додає: — Прощавай, Метелику. Хай Бог допомагає тобі, ти маєш потребу в цьому.

— Прощавайте, коменданте.

Так, я матиму потребу в тому, щоб Бог допомагав мені, бо військовий трибунал, що його очолює майор жандармерії з чотирма нашивками, невблаганний. Він засуджує мене до трирічного ув’язнення за розкрадання державного матеріалу, опоганення могили й спроби втечі та до п’ятирічного ув’язнення за вбивство Сельє. Загалом до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Якби Сельє не поранив мене, то напевне мене засудили б до смертної кари.

Цей військовий трибунал, що засудив мене так суворо, поставився поблажливіше до поляка Дандоського, який порішив двох людей. Він засудив його тільки до п’ятирічного ув’язнення, хоч той здійснив навмисне вбивство.

Дандоський був пекарем, щоправда, він готував лише розчину. Він працював тільки від третьої до четвертої години ранку. А що пекарня стоїть у порту біля самого моря, то він усі вільні години ловив» рибу. Людина замкнута, яка погано розмовляє по-французькому, він ні з ким не товаришував. Цей довічний каторжанин віддавав усю ніжність своєї душі чудовому чорному котові із зеленими очима, який жив з ним. Вони спали разом, кіт, мов собака, супроводжував його на роботу. Одне слово, каторжанин і тварина дуже любили одне одного. Кіт ходив з ним на риболовлю, але коли стояла велика спека, він, якщо не було поблизу якогось затінку, сам повертався до пекарні й лягав на гамак свого друга. Ополудні, коли бив дзвін, кіт ішов назустріч полякові й стрибав, намагаючись схопити рибину, якою той розмахував у нього під носом.

Пекарі живуть разом у залі чекання в пекарні. Одного дня двоє каторжан, Корраці й Анджело, запросили Дандоського поласувати кролятиною, що її приготував Корраці; він це робив принаймні раз на тиждень. Дандоський сів до них і запропонував розпити пляшку вина, закушуючи кролячим рагу. Ввечері кіт не повернувся до пекарні. Поляк марно скрізь його шукав. Минув цілий тиждень, а кіт не з’являвся. Засумувавши за товаришем, Дандоський утратив до всього будь-який інтерес. Як можна було не засумувати, коли єдина жива істота, яку він так любив і з якою йому було так приємно, загадково зникла. Дізнавшись про його велике горе, дружина одного наглядача подарувала йому кошеня. Дандоський прогнав його і, обурившись, спитав у цієї жінки, як вона може припустити, що він полюбить іншого кота: це було б серйозною образою, мовив він, пам’яті його зниклого товариша.

Одного дня Корраці вдарив пекарчука, що був водночас роздавачем хліба. Пекарчук спав не з пекарями, а в таборі. Злопам’ятний пекарчук розшукав Дандоського й сказав йому:

— Знаєш, отим кроликам, їсти якого тебе запросили Корраці та Анджело, був твій кіт.

— Докази! — закричав поляк, схопивши того за-барки.

— Я бачив, як Корраці закопував шкурку твого кота під манглем, що росте обіч причалу.

Поляк, мов навіжений, побіг пересвідчитися й знайшов там шкурку кота. Він схопив її, напівзгнилу, прополоскав у морській воді, потім загорнув у клапоть чистого полотна й закопав у сухому місці значно глибше, щоб її не з’їли мурахи. Про це поляк сам мені розповів.

Уночі Корраці й Анджело сиділи пліч-о-пліч на ослоні в залі пекарні й грали при світлі гасової лампи в белот. Дандоський чоловік років сорока, середнього зросту, кремезний, плечистий і дуже міцний. Він вирубав із залізного дерева добрячий дубець завважки з саме залізо і, підкравшись ззаду, без жодного слова щомога вдарив цим дубцем по головах кожного. Їхні черепи репнули, наче гранати, що аж мозок потік на долівку. Не тямлячи себе зі гніву, Дандоський не задовольнився самим убивством, він іще розмазав їхній мозок по стінах зали. Все довкола було забризкано кров’ю й мозком.

Якщо майор жандармерії, що виконував роль голови військового трибуналу, не зрозумів мене, то до Дандоського він поставився співчутливо, засудивши його за навмисне вбивство двох людей лише до п’ятирічного ув’язнення.

Друге ув'язнення

Я повертаюсь на острови. У камерах Сен-Лорана я сидів недовго. Прибув туди в понеділок, у четвер постав перед військовим трибуналом, а в п’ятницю вранці мене разом з рештою в’язнів посадили на корабель.

На острови нас пливе шістнадцять чоловік, дванадцять із них — в’язні. Ми відчалюємо під час дуже великого морського припливу, і часто, коли налітає висока хвиля, корабель погойдується. Сповнений розпачу, я бажаю, щоб ця шкаралуща пішла на дно. Я замикаюсь у собі, ні з ким не розмовляю, тільки дивлюся в далечінь, підставляючи обличчя вогкому вітрові. Я від нього не відвертаюсь, навпаки, даю йому зірвати з себе капелюха, який не знадобиться мені в моєму восьмирічному ув’язненні. Я аж задихаюся від цього прохолодного свіжого повітря. Побажавши, щоб наш корабель зазнав катастрофи, я раптом похоплююсь: «Бебера Сельє з’їли акули, а тобі тільки тридцять, і на тебе чекають вісім років ув’язнення». Але чи можна витримати вісім років у стінах «Людожерки»?

Досвід мені підказує, що це неможливо. Чотири-п'ять років— ось, мабуть, межа людських сил. Якби я не вбив Сельє, то я отримав би три або, може, й два роки, а вбивство тільки збільшило мою провину. Я не міг не вбити цього негідника. Мій чоловічий обов’язок перед самим собою полягає не в тому, щоб виправдати себе, а передусім у тому, щоб жити, жити й жити, аби втекти. Як я міг припуститися такої помилки? Вже не кажучи про те, що цей мерзотник мало мене не вбив… Жити, жити, жити — це повинно стати моєю єдиною релігією.

Одного з наглядачів, що супроводжують в’язнів, я бачив ще в дисциплінарній в’язниціу Не знаю, як його звати, але мені страшенно кортить поставити йому одне запитання.

— Начальнику, я хотів би вас про щось спитати.

Наглядач здивовано підходить до мене.

— Про що саме?

— Ви знали когось такого, хто відсидів тут вісім років?

Він замислився, потім каже:

— Ні, але я знав багатьох, які відсиділи по п’ять років, а один, пригадую, вийшов досить здоровий через шість років. Я саме був у в’язниці, коли його випускали.

— Дякую.

— Нема за що, — каже наглядач. — Тобі відвалили вісім років?

— Так, начальнику.

— Ти вийдеш живий, якщо тебе жодного разу не каратимуть, — кидає він, відвертаючись.