Анри Шаррьер – Метелик (страница 73)

— Одне слово, ви офіційно звинувачуєтесь у розкраданні державних матеріалів, у опоганенні могили й спробі втекти… Підпишіть протокол.

— Я підпишу його тільки тоді, коли до нього додадуть мою заяву з приводу Карбоньєрі, Буреє і свояків Наріка та Кеньє.

— Гаразд. Підготуйте заяву.

Я підписую. Мені несила висловити те, що діється в моїй душі після такого провалу. Я мовби збожеволів у цьому карцері, ледве їм, не ходжу, але курю, курю безперестану, сигарету за сигаретою. На щастя, Дега постачає мені куриво. Щодня мене виводять вранці прогулюватися на залите сонцем подвір’я в’язниці.

Сьогодні вранці до мене прийшов на розмову комендант. Дивна річ, але він, хто потерпів би найбільше, якби я таки втік, не дуже гнівається на мене. Він усміхається й каже, що, на думку його дружини, цілком можна зрозуміти людину, яка прагне втекти. Комендант дуже хитро намагається вмовити мене зізнатися в співучасті Карбоньєрі. Та я, здається, все ж переконав його, що Карбоньєрі просто не міг відмовитися допомогти мені зняти мату.

Буреє показав записку з погрозою й перемальоване мною креслення плота. Тож комендант повірив, що все було саме так, як я розповів. Я запитую у нього, скільки можуть дати за крадіжку будівельного матеріалу.

— Не більше півтора року, — відповідає він.

Одне слово, я поволі підіймаюся по схилу безодні, в яку потрапив. Отримав цидулку від фельдшера Шаталя. Він написав мені, що Бебер Сельє перебуває в окремій палаті лікарні, чекаючи, коли його вивезуть звідси, йому поставили рідкісний діагноз: нарив у печінці. Либонь, тут не обійшлося без змови між адміністрацією та лікарем, аби вбезпечити Бебера від помсти.

Відколи я в карцері, ні разу не обшукували ні сам карцер, ні мене самого. Я користуюсь з цього й прошу передати мені ножа. Кажу Нарікові й Кеньє, аби вони зажадали провести очну ставку між наглядачем з майстерні, Вебером Сельє, столяром і мною, а тоді вже хай комендант приймає ухвалу щодо нас: попереднє ув’язнення, дисциплінарне покарання чи поселення в таборі.

Сьогодні під час прогулянки Нарік повідомив мені, що комендант дав на це згоду. Очна ставка відбудеться завтра о десятій годині. На цій ставці буде старший наглядач, який виступатиме в ролі судового слідчого. Цілу ніч я намагаюсь напоумити себе, бо в мене виник намір убити Бебера Сельє. Однак мені ніяк не вдається це зробити. Ні, то було б дуже несправедливо, коли б цього чоловіка за таку послугу відіслали на Велику Землю, а там він дістав би змогу здійснити втечу — це було б для нього винагородою за те, що він став на перешкоді втекти іншим. Так, але тебе можуть засудити до смертної кари, розцінивши твій вчинок як навмисний. Та начхати мені на це. Я так упав у розпач, що доходжу саме такого висновку. Чотири місяці надії, радості, страху бути впійманим, кмітливості, і все скінчилося тим, що тебе вистежив стукач. Хай хоч що буде, завтра я постараюсь порішити Сельє!

Мені вдасться уникнути смертної кари тільки за тієї умови, ішли він теж вийме свого ножа. Для цього я повинен показати йому, що прийшов на очну ставку з ножем, тоді він дістане й свого. Це треба буде зробити або перед початком очної ставки, або одразу ж по її закінченні, бо я ризикую тим, що наглядач може мене застрелити з револьвера. Розраховую на постійну необережність наглядачів.

Цілу ніч я борюсь проти цієї ідеї. Але не можу її перемогти. Справді, в житті бувають непростимі речі. Я знаю, ніхто не має права влаштовувати самосуд, але відношу це до людей іншого соціального класу. Хіба можна припустити, що я навіть не можу думати про те, щоб неодмінно покарати такого мерзенного типа? Я не зробив нічого поганого цьому казарменому вільновідпущенику, він навіть не був знайомий зі мною. І він прирік мене на кілька років дисциплінарної в’язниці, навіть не маючи в чому дорікнути мені. Він намагався поховати мене живцем, аби самому воскреснути. О ні, ні, тисячу разів ні! Я не повинен дати йому змогу скористати із свого брудного вчинку. Хай я пропаду, але хай і він зазнає кари, ще більшої за мою. А що, коли тебе засудять до страти? То було б нерозумно померти за такого підлого типа. Нарешті мені вдається пообіцяти собі самому таке: якщо він не дістане свого ножа, я його не вколошкаю.

Я не спав цілу ніч, викурив цілу коробку сірого тютюну. В мене лишається тільки дві сигарети, коли о шостій ранку приносять каву. Я перебуваю в такому напруженні, що, хоч це заборонено, в присутності наглядача кажу роздавачеві кави:

— Якщо пан начальник дозволить, то чи ти не міг би мені дати кілька сигарет або трохи тютюну? Я в страшному нервовому збудженні, пане Антарталья.

— Так, дай йому, якщо маєш. Я не курю. Я щиро співчуваю тобі, Метелику. Я, як корсіканець, люблю порядних людей і ненавиджу підлість.

За чверть до десятої я стою на подвір'ї і чекаю, коли мене заведуть до зали. Нарік, Кеньє, Буреє, Карбоньєрі теж тут. Нас стереже наглядач Антарталья. Він розмовляє по-корсіканському з Карбоньєрі. Я так зрозумів, що він каже йому: бідолаха, так йому не пощастило, а тепер він ризикує отримати три роки дисциплінарної в'язниці. Цієї миті відчиняються двері, й на подвір'я виходять тюремник, котрий стежив за нами з верхівки кокосової пальми, охоронець з майстерні й Бебер Сельє. Побачивши мене, він сахається, але охоронець, який його супроводжує, каже йому:

— Проходьте і станьте ось тут, праворуч. Антарталья, не давай їм розмовляти.

І ось ми стоїмо за якихось два кроки один від одного.

— Розмовляти заборонено.

Карбоньєрі, й далі розмовляє по-корсіканському із своїм земляком, який стереже обидві групи. Наглядач зав'язує шнурки на черевику, я киваю Матьє вийти трохи вперед. Він одразу ж здогадується про все, дивиться на Бебера Сельє й плює в його бік. Коли наглядач підводиться, Карбоньєрі безперестану говорить з ним і настільки захоплює його увагу, що я зміщуюсь на один крок, чого той не помічає. Я дістаю крадькома з-за паска ножа. Це помічає тільки Сельє і, вмить діставши зі штанів свого ножа, замахується ним на мене, ранячи мені праву руку. А що я шульга, то лівою рукою встромляю свого ножа йому в груди по саме руків'я. Лунає тваринний крик: «Ах!» Він падає мов підкошений. Антарталья вихоплює револьвера й кричить на мене:

— Відступи назад, хлопче, відступи. Не чіпай його більше, а то я буду змушений стріляти в тебе; мені ж не хочеться цього робити.

Карбоньєрі підходить до Сельє і торкається ногою його голови. Він щось каже по-корсіканському. Я так розумію, що Карбоньєрі сказав: «Сконав».

— Віддай мені свого ножа, хлопче! — наказує мені наглядач.

Я віддаю йому ножа, він засовує револьвер у кобуру, підходить до окованих залізом дверей і стукає. З дверей визирає інший наглядач, і Антарталья каже йому:

— Пришли санітарів по мертвяка.

— Хто помер? — питає той.

— Бебер Сельє…

— Ах! А я гадав, що то Метелик.

Нас повертають назад у наші карцери. Очної ставки вже не буде. Перше ніж зайти до коридора, Карбоньєрі шепоче мені:

— Сердешний Метелику, тепер тобі перепаде.

— Так, але я живий, а він мертвий.

Приходить наглядач, без нікого, він тихенько відмикає двері і, ще й далі хвилюючись, каже:

— Стукай у двері, кажи, що ти поранений. Він перший напав на тебе, я це бачив, — і наглядач так само тихцем замикає двері.

Ці корсіканці чудові наглядачі: або зовсім погані, або дуже добрі. Я стукаю в двері й кричу:

— Я поранений, прошу відіслати мене до лікарні на перев’язку.

Наглядач приходить з тюремником із дисциплінарного відділення.

— Що там у тебе? Чого зчинив такий гармидер?

— Я поранений, начальнику.

— Ах, ти поранений? А я думав, що він не зачепив тебе, коли накинувся на тебе.

— В мене порізано м’язи на правій руці.

— Відмикайте, — чути голос наглядача.

Двері відчиняються, і я виходжу. Справді, вони пересвідчуються, що в мене поранена рука.

— Надіньте на нього наручники й відведіть до лікарні. В жодному разі не залишайте його там. Приведіть його сюди, коли йому перев’яжуть руку.

Я виходжу на подвір’я й бачу понад десяток наглядачів, що оточили коменданта. Наглядач з майстерні кричить на мене:

— Вбивця!

Перше ніж я встигаю відповісти, комендант каже йому:

— Замовкніть, наглядачу Брюе. На Метелика напали.

— Це неймовірно, — каже Брюе.

— Я сам це бачив і можу засвідчити, — озивається Антарталья. — І затямте, пане Брюе, корсіканець не бреше.

В лікарні Шаталь викликає лікаря. Той зашиває мені рану, не засипляючи мене й навіть не даючи знеболюючого уколу, потім накладає вісім скобок, не промовивши до мене ні слова. Я сиджу спокійно, не нарікаючи. Нарешті він каже:

— Я не міг зробити тобі місцевого знеболення, бо в мене більше нема необхідної для цього рідини. — Відтак додає: — Ти вчинив зле.

— О, розумієте, все одно він довго не прожив би з наривом у печінці.

Моя несподівана відповідь приголомшує його.

Слідство триває. З Буреє звинувачення знято. Мені вдалося переконати їх, що я погрожував йому смертю. Що ж до Наріка й Кеньє, то їх відпустили за браком доказів. Лишаємося ми з Карбоньєрі. Звинувачення Карбоньєрі у розкраданні державних матеріалів відпадає. Тепер його звинувачують тільки в співучасті у підготовці втечі. Він дістане не більше півроку ув’язнення. Що ж до мене, то тут усе набагато складніше. Справді, незважаючи на всі свідчення на мою користь, слідчий не хоче визнати, що я цілком законно захищався. Дега, який бачив мою справу, твердить: попри всі старання слідчого, мене не можуть засудити до страти хоча б тому, що мене поранено. Звинувачення грунтується на самій тільки заяві двох арабів, які твердять, нібито я перший вийняв ножа.