Анри Шаррьер – Метелик (страница 76)

Завдяки друзям, які підкупили роздавачів їжі, я наїдаюся досхочу й почуваю себе добре. Від сьомої ранку до шостої вечора я без упину ходжу. А увечері незмінно одержую повний казанок квасолі, сочевиці, чини або рису з салом. І завжди з'їдаю все з апетитом. Утома від ходіння має свої переваги: мені вдається ніби роздвоюватись. Скажімо, вчорашній день я провів на луках біля села Фавра в департаменті Ардеш. Коли померла моя мати, я частенько їздив на кілька тижнів до тітки, материної сестри, що вчителювала в тому селі. Тож учора я побував подумки у каштанових гаях, де збирав гриби й чув, як мій маленький товариш, пасучи отару, кричав собаці завернути вівцю, котра відбилася від гурту, або вкусити козу, що надто швидко бігла. Навіть більше, я напився холодної води з джерела й відчув приємний лоскіт манюсіньких бульбашок, що торкалися мого носа. Отак майже по-справжньому знов пережити події п’ятнадцятирічної давності можна тільки в камері, далеко від гамору, в цілковитій тиші.

Я навіть бачу перед собою жовту сукню тітки Утіни. Чую шелест вітру в каштанових деревах, сухий стук каштана, коли він падає на тверду землю, і м'який — коли лягає на листяну ковдру. З високого дроку вибігає величезний вепр і так лякає мене, що я, не тямлячи себе, кидаюсь навтіки, розсипаючи назбирані гриби. Так я, ходячи по камері, провів цілий день у селі з тіткою та пастухом Жюльєном, своїм маленьким товаришем. Ніхто не може завадити мені поринути в такі ніжні, світлі й виразні марення, черпати з них спокій, украй потрібний для моєї змертвілої душі.

Для суспільства я перебуваю в одній з численних камер «Людожерки». Насправді ж я вкрав у нього один і провів його на луках Фавра, в каштановому лісі, навіть напився цілющої води з джерела, що називається Персик.

Минули перші шість місяців. Я пообіцяв собі відраховувати час по шість місяців і дотримав своєї обіцянки. Від сьогоднішнього ранку мені залишається сидіти ще п'ятнадцять разів по шість місяців. Тільки п'ятнадцять разів по шість місяців.

Можна ставити крапку. За ці півроку зі мною не сталося жодного прикрого випадку. На сніданок, обід і вечерю весь час дають те саме, однак я щоразу одержую чималу порцію, і моєму здоров'ю ніщо не загрожує. Довкола мене раз у раз трапляються самогубства, чимало в'язнів божеволіють, але їх, на щастя, відразу звідси забирають. Дуже тяжко чути цілими годинами й днями крики, нарікання і стогін. Я знайшов досить непоганий спосіб захищатися від цього, але тоді болять вуха. Щоб не чути отих жахливих зойків, я затикаю вуха милом. На жаль, мило роз’ятрює шкіру, і потім з вух день-два тече.

Уперше на каторзі я опустився до того, що звернувся до наглядача з проханням. Наглядач, який роздає суп, родом з Монтелімару, сусіднього з моїм кантону. Я познайомився з цим чоловіком на Руайялі й тепер попросив його принести трохи воску, щоб заліпити собі вуха й не чути зойку божевільних, поки їх заберуть звідси. Наступного дня наглядач приніс мені кульку воску завбільшки з горіх.

Я навчився поводитись із великими стоногами. За минулі півроку вони вкусили мене тільки раз. Тепер я, коли прокидаюсь, а по моєму голому тілу повзе стонога, спокійно лежу собі далі. Її лапки лоскочуть страшенно неприємно. Але якщо стоногу зловиш невдало, вона неодмінно тебе вкусить. Краще зачекати, поки вона сама злізе з тебе, а вже тоді розчавити її. На моїй цементній лаві завжди лежать два-три кусні хліба. Його запах приваблює стоніг, вони збираються на лаві, і там я їх убиваю.

Я мушу проганяти від себе невідчепну ідею, яка мене переслідує. Чому я не вбив Бебера Сельє того самого дня, коли в нас виникла підозра в його підступній ролі? Тож я безперестану сперечаюся сам з собою: чи мав я право вбити його? Потім роблю висновок: мета виправдовує засоби. Моєю метою було втекти, я мав ще докінчити роботу над плотом і сховати його в надійному місці. Втеча була для мене головним питанням. А що я знав про небезпеку, яку являв собою Сельє перед тим, як ми мали винести передостанню деталь, то я повинен був його порішити. А що, коли б я помилився, коли підозри були безпідставні? Я вбив би невинного. Який жах! Але то нелогічно ставити так питання, ти засуджений на довічну каторгу — навіть гірше, крім того, ти засуджений до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці.

А що ти думав, пропащий сіромахо, з ким повелися, мов з суспільним покидьком? Хотілося б знати, чи ті дванадцять присяжних засідателів, що тебе судили, бодай раз запитували себе, чи вони добре вчинили, так суворо засудивши тебе. І чи той прокурор, щодо якого я ще й досі не вирішив, чим маю вирвати йому язика, хоч раз запитав себе, чи він не перегнув палицю у своїй звинувачувальній промові на суді. Певне, навіть мої адвокати не згадують про мене. А якщо й іноді згадають, то, либонь, говорять загальними словами про «цю нещасну справу Метелика» в суді присяжних 1932 року: «Знаєте, колеги, того дня я не був у належній формі, а заступник прокурора Прадель, навпаки, перевершив сам себе. Він чудово провів звинувачення в цій справі. Це справді обвинувач високого класу».

Я чую ці слова, наче сиджу поряд з метром Реймоном Юбером, який розмовляє з іншими адвокатами, або на якомусь світському зібранні, або радше в коридорах Палацу правосуддя.

Мабуть, тільки голова суду Бевен може мати свою чесну позицію. Цей владний чоловік може дуже переконливо сперечатися із своїми колегами або на якомусь світському зібранні про небезпеку, яку таїть у собі суд присяжних. Він напевне може сказати добірними словами, що дванадцять шкарбунів, які вступають у ролі присяжних засідателів, не мають необхідної підготовки для цієї справи, що вони надто піддаються чарам звинувачення чи захисту, залежно від того, хто бере гору в ораторському поєдинку, що вони швидко виправдовують або засуджують, піддаючись упливу позитивної чи негативної атмосфери, яку створює сильніша з двох сторін.

Усе це добре розуміють суддя й моя родина, хоча моя родина, мабуть, трохи недолюблює мене за ті прикрощі, яких, безперечно, я завдав їй. Тільки мій батько, мій сердешний татусь, не повинен би нарікати на той важкий хрест, що його я поклав йому на плечі, я певен цього. Він несе цей важкий хрест, не звинувачуючи свого хлоп'яти, ні в чому не дорікаючи йому, хоч він, як учитель, шанує закони й навіть учить інших їх розуміти й дотримуватись. Я переконаний, що у душі він кричить: «Негідники, ви вбили мою дитину, навіть гірше, засудили мого сина помирати повільною смертю якихось двадцять п’ять років!» Якби батько знав, де зараз його хлоп’я, що з ним зробили, то він став би анархістом.

Цієї ночі «Людожерка» як ніколи виправдала свою назву. Я зрозумів, що двоє в’язнів повісилися, а один задушився, заткнувши собі ганчір’ям рот і ніс. Якраз навпроти камери 127 міняються вартові, і подеколи я чую уривки їхніх розмов. Цього ранку вони, розмовляючи про нічні пригоди, не крилися від мене.

Минуло ще шість місяців. Я ставлю крапку й видряпую цвяхом на дошці гарне число 14. Цим цвяхом я послуговуюсь лише раз на півроку. Так, я ставлю крапку. Здоров’я в мене й далі добре, та й духом не падаю.

Завдяки тому, що я часто витаю у хмарах, розпач бере мене рідко. А якщо й бере, то я дуже швидко опановую себе, вирушаючи подумки в мандри, і забуваю про все на світі. Смерть Сельє дуже допомагає мені в такі хвилини виходити переможцем з гострих криз. Я кажу собі: «Я живу, живу, живу й повинен жити, жити, жити, щоб якогось дня опинитися знову на волі. А він, завадивши мені втекти, помер, він ніколи не буде вільний, як буду я колись, ось це вже напевне. В усякому разі, якщо я виберуся звідси в тридцять вісім років, то ще не буду дуже старий, і наступна втеча буде вдалою, я певен цього».

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять — і знову кругом… Уже кілька днів, як у мене потемніли ноги, а з ясен іде кров. Невже захворів? Я натискаю великим пальцем на литку, і на ній залишається його слід. Так ніби моє тіло налите водою. По десять-дванадцять годин на день я ходити більш не можу, страшенно стомлююся вже через шість годин. Коли чищу намиленим грубим рушником зуби, вони болять і кривавляться. А один верхній кутній навіть випав.

Наступні півроку завершуються справжньою революцією. Вчора усім нам наказали вистромити голови у віконця дверей, і лікар кожному з нас оглянув рот. А сьогодні вранці, через півтора року після того, як мене замкнули в цій камері, відчинилися двері і мені сказали:

— Виходьте. Станьте під стіною і чекайте.

Я стою перший від дверей. До коридора вивели чоловік сімдесят.

— Кру-гом! Ліво-руч!

Я опиняюсь останнім у вервечці, що рушає в другий кінець корпусу й виходить на подвір’я.

Дев’ята година. За столиком посеред подвір’я сидить молодий лікар у сорочці кольору хакі з короткими рукавами. Біля нього — двоє сані тарі в-каторжан і один санітар— наглядач. Нікого з них я не знаю. Нас оточують десять наглядачів з карабінами в руках. Комендант і старші наглядачі дивляться на нас, не кажучи ні слова.

— Всім роздягатися догола! — кричить старший наглядач. — Речі під пахву. Прізвище? — звертається він до першого.

— К.

— Розтули рота, розстав ноги. Вирвіть йому ці три зуби. Обробіть ясна спершу йодистим спиртом, а тоді метиленовою синькою і двічі на день давайте перед їдою мікстуру Кошлеарії.