Анри Шаррьер – Метелик (страница 65)

— Ну як, друже, тобі на Руайялі?

— Усе гаразд, але сьогодні я вже надто знудився. Піду бодай трохи попрацюю, може, завдяки цьому вдасться вийти за мури табору. Мені хотілося поговорити з годинникарем, але він і не озвався до мене.

— Цьому дивакові на всіх начхати, Метелику. Він живе тільки своїми годинниками. А все інше йому до лампочки. Щоправда, після того, що він пережив, можна з глузду з’їхати. Принаймні я справді збожеволів би. Уяви собі, що цього молодого чоловіка — а його можна назвати молодим, бо йому нема ще й тридцяти — засудили торік до страти за те, що він нібито згвалтував дружину наглядача. Це була чиста брехня. Він уже давненько голубив свою господиню, законну дружину старшого наглядача, вихідця з Бретані. Він працював у них «родинним служником», і щоразу, коли бретонець ходив на чергування, годинникар товк цю молодицю. Одначе вони припустилися помилки: краля не давала йому прати й прасувати білизну. Вона робила це сама, і її зраджений чоловік, який знав, що вона була досить ледаченька, здивувався з цього й сповнився сумнівів. Але він не мав доказів, що вона його зраджує. І ось тоді він вирішив заскочити їх на гарячому й обох порішити. Одного дня він покинув свій пост за дві години по тому, як заступив на нього, й попросив іншого наглядача сходити з ним до його дому, пообіцявши почастувати його шинкою, яку щойно отримав з рідного краю. Господар нишком пройшов через браму, але як тільки відчинив двері будиночка, почувся, як це було щоразу, коли наглядач повертався додому, крик папуги: «А ось і господар!» І тоді дружина його враз закричала: «Рятуйте!

Мене гвалтують!» Обидва наглядачі зайшли до кімнати, коли жінка випручалася з рук каторжанина, і той, приголомшений, кинувся у вікно, а зраджений чоловік став стріляти йому вслід. Одна куля влучила в плече годинникареві, а тим часом краля подряпала собі цицьки й щоку і розірвала пеньюар. Годинникар упав, і саме тієї миті, коли бретонець наготувався добити його, другий наглядач роззброїв товариша. Скажу тобі, що другим наглядачем був один корсіканець, він одразу ж збагнув, що його командир сказав йому неправду, запрошуючи до себе, і що насправді тут не було ніякого згвалтування, а краля сама лягла під годинникаря. Та корсіканець не міг цього сказати бретонцеві й удав, н би повірив у згвалтування. Годинникаря засудили до страти. В усьому цьому не було, друже, нічого незвичайного. Тільки потім ця справа обернулася несподівано цікаво.

На острові Руайяль є будинок страти, де кожна деталь гільйотини зберігається в спеціальному приміщенні. Її ставлять у дворі на п’ять плит. Щотижня кат і його помічники — двоє каторжан — монтують гільйотину, ставлячи на місце ніж та інші деталі, і рубають один-два бананники. Завдяки цьому вони певні, що гільйотина постійно перебуває в доброму стані.

Тож годинникар, уродженець Савойї, кого засудили до страти. разом з чотирма іншими в’язнями — трьома арабами та одним сіцілійцем, сидів у своїй камері. Усі п’ятеро чекали відповіді на своє клопотання про помилування, зроблене наглядачами, що виступали в ролі адвокатів.

Одного ранку змонтували гільйотину й раптом відімкнули двері камери савойця. Кати накинулися на нього, обплутали вірьовкою ноги й зв’язали тією самою вірьовкою руки. Відрізали ножицями комір і примусили короткими кроками пройти в досвітковій сутіні зо два десятки метрів. Ти, Метелику, маєш знати, що коли засудженого приводять до гільйотини, то він опиняється перед перпендикулярною дошкою, до якої його прив’язують ремінцями, прикріпленими до неї. Отож годинникаря прив’язали й уже збиралися перекинути цю дошку, над якою височіла його голова, коли сюди прийшов нинішній комендант Сухий Кокос, який неодмінно мав бути присутній під час страти. Він приніс великий гасовий ліхтар і, освітивши цю сцену, помітив, що ці нікчемні наглядачі-кати помилилися: вони наготувалися відрубати голову годинникареві, якого цього дня ще не мали страчувати.

— Зупиніться! Зупиніться! — вигукнув Барро.

Комендант був такий приголомшений, що, здавалося, не міг говорити. Він випустив долі ліхтар, відштовхнув наглядачів і катів і сам відв'язав савойця. Нарешті зміг наказати:

— Поверніть його до камери й викличте фельдшера. Догляньте його, не відходьте від нього, дайте йому рому. А ви, телепні, ведіть мерщій сюди Ранкассе, надійшов наказ сьогодні стратити саме його, а не годинникаря.

За добу савоєць зовсім посивів, став таким, яким ти бачив його сьогодні. Його адвокат, наглядач Кальві, написав нове клопотання про помилування міністрові юстиції, детально описавши його пригоду з тією кралею. Годинникареві замінили смертну кару довічною каторгою. Відтоді він тільки те й робить, що лагодить наглядачам годинники. Це його захоплення. Він довго перевіряє їх, ось чому вони висять на контрольному щиті. Тепер розумієш, що він має право бути трохи звихнутим, друже, правда ж?

— Звісно, Тіті, після такого удару він має повне право бути не дуже говірким. Я щиро співчуваю йому.

З кожним днем я. дедалі глибше пізнаю тутешнє життя. Корпус А — це справді пристановище небезпечних тинів — як своїм минулим, так і манерою реагувати на буденні події. Я й досі не працюю: чекаю місця асенізатора, який, відпрацювавши три-чотири години, має на острові цілковиту свободу, навіть може ловити рибу.

Сьогодні вранці на перекличці, називаючи імена тих, хто має йти саджати кокосові пальми, називають прізвище й Жана Кастеллі. Він виходить із строю й запитує:

— Що це таке? Мене посилають на роботу?

— Еге ж, вас, — каже наглядач. — Беріть заступ.

— Скажи-бо, овернцю, — холодно дивиться на нього Кастеллі, — як ти гадаєш, чи не треба було б народитися в твоєму краю, аби вміти послуговуватися цим дивни-м інструментом? Я ж народився на Корсіці, виріс у Марселі. На Корсіці жбурляють якомога далі від себе знаряддя праці, а в Марселі взагалі не знають, що воно існує. Прибережи для себе цей заступ і дай мені спокій.

Молодий наглядач, ще не дуже досвідчений, я дізнався про це згодом, підносить заступ над головою Кастеллі. І всі сто двадцять каторжан горлають в один голос:

— Падло, не чіпай його, а То ніг не винесеш звідси!

— Розійдись! — кричить Гранде і, не звертаючи уваги на те, що наглядачі наготувалися стріляти в нас, усі ми заходимо до барака.

Барак Б марширує на роботу. Барак В теж. Біля нашого барака збирається з десяток наглядачів і, рідкісний випадок, замикають гратчасті двері. За годину біля наших дверей уже чотири десятки наглядачів з автоматами в руках. Сюди сходяться всі — заступник коменданта, начальник охорони, старший наглядач, наглядачі, нема тільки самого коменданта, який о шостій годині, ще до сутички, поїхав на інспекцію острова Дьябль.

Заступник коменданта каже:

— Дарселлі, називайте одне по одному прізвища каторжан.

— Гранде!

— Є.

— Виходьте.

Гранде виходить з барака й опиняється посередині між наглядачами. Дарселлі каже йому:

— Ідіть на роботу.

— Я не можу.

— Ви відмовляєтеся?

— Ні, я не відмовляюсь, я хворий.

— Відколи? Ви не заявили про те, що ви хворі, на першій перекличці.

— Вранці я ще не був хворий, а зараз уже занедужав.

Шістдесят перших викликаних один за одним відповідають так само. Лише один відмовився підкоритися. Безперечно, він переслідував мету, щоб його повезли до Сен-Лорана на військовий трибунал.

— Тож ви відмовляєтесь? — питають його.

— Так, відмовляюсь, відмовляюсь навідріз.

— Навідріз? Чому?

— Бо мені начхати на вас. Я категорично відмовляюсь працювати на таких телепнів, як ви.

Напруження зросло до краю. Наглядачі, особливо молоді, не терплять, коли каторжани їх так ображають. Вони сподівалися єдиного: погрози, яка дозволила б їм запустити в дію карабіни, поки що спрямовані в землю.

— Всім, чиї імена було названо, роздягтися догола. І до камер!

Поки каторжани роздягаються, чути, як подекуди бряжчить ніж, упавши на макадам подвір’я. Саме цієї миті надходить лікар.

— Гаразд, зупиніться. Ось і лікар. Чи не могли б ви, лікарю, оглянути цих людей? Ті, кого ви не визнаєте хворими, підуть до карцерів. Решта лишаться в бараці.

— Що, аж шістдесят чоловік занедужали?

— Так, лікарю, за винятком одного, який відмовився працювати.

— Гранде, що там у вас? — питає лікар.

— Наша недуга називається розлад нервів у наглядача, лікарю. Ми тут усі засуджені на довгі строки, більшість взагалі на довічну каторгу. І нема ніякої надії втекти з островів. Тож ми зможемо витерпіти це життя, коли буде бодай трохи гнучкості й розуміння в режимі. Та де там, сьогодні вранці один наглядач дозволив собі на очах у всього барака замахнутися заступом на нашого всіма шанованого товариша. Це не був вчинок самозахисту, бо цей чоловік нікому не погрожував. Він тільки сказав, що не хоче послуговуватися заступом. Ось така справжня причина нашої гуртової пошесті. А ви судіть самі.

Лікар понурює голову, розмірковує цілу хвилину, а по— тім» каже:

— Фельдшере, пишіть: «У зв'язку із загальним харчовим отруєнням наказую фельдшерові-наглядачеві вжити необхідних заходів по прочищенню двадцятьма грамами сульфату соди шлунка кожному засланцеві, хто сказав сьогодні, що він хворий. Що ж до засланця X, то покладіть його в лікарню на обстеження, аби ми пересвідчилися, чи він відмовився працювати при здоровому глузді».