Анри Шаррьер – Метелик (страница 67)

Цієї ночі було вбито одного італійця на ймення Карліно. Він жив з одним юнаком, котрий був йому за жінку. Обидва вони працювали в садку. Мабуть, Карліно знав, що йому загрожує небезпека, бо коли він спав, його стеріг юнак, і навпаки. Під своє полотнище-гамак вони поскладали порожні ящики, аби ніхто не зміг підкрастися під них, не зчинивши гармидеру. Проте його закололи саме знизу. Слідом за його криком одразу ж почувся стукіт порожніх ящиків, що їх поперекидав убивця.

Гранде, оточений трьома десятками картярів, якраз вів партію «марсельєзи». Я стояв неподалік від гравців і розмовляв з одним із каторжан. Крик і стукіт порожніх ящиків урвав партію. Всі схопилися на ноги й стали розпитувати, що сталося. Юний друг Карліно нічого не побачив, а Карліно вже не дихав. Старший по бараку запитав, чи йому слід викликати наглядачів. Ні, не треба. Вирішили попередити їх про це завтра на перекличці; Карліно вже мертвий, йому нічим більше не зарадиш.

— Ніхто нічого не чув, — узяв слово Гранде. — Ти також, юначе, — сказав він товаришеві Карліно. — Завтра вранці, прокинувшись, ти помітиш, що він мертвий.

От і все! Гра відновилася. І картярі, наче нічого не сталося, знову закричали:

— Зрізувач! Ні, байківник!

Я з нетерпінням чекав побачити, що воно буде, коли наглядачі відкриють мертвого. О пів на шосту вдарив перший дзвін. О шостій — другий, і роздали каву. О пів на сьому — третій, і ми вийшли на перекличку. Але сьогодні все відбулося інакше. Коли пролунав перший дзвін, старший по бараку сказав наглядачеві, що супроводив роздавача кави:

— Начальнику, цієї ночі одного чоловіка вбили.

— Кого саме?

— Карліно.

— Гаразд.

За десять хвилин прийшли шість наглядачів.

— Де мрець?

— Там.

Вони побачили кинджал, устромлений у спину Карліно знизу крізь полотнище. Вони його витягли.

— Санітари, заберіть його.

Двоє чоловіків винесли мерця на ношах. У бараці остаточно розвиднилося. Дзвін ударив утретє. Старший наглядач, тримаючи закривавлений ніж у руці, наказав:

— Усі виходьте на перекличку. Сьогодні не дозволяється лишатися лежати жодному хворому.

Всі вийшли. На ранковій перекличці завжди бувають присутні комендант та його заступники, начальники охорони. Почалася перекличка. Коли черга дійшла до Карліно, старший по бараку відповів:

— Помер цієї ночі, його віднесли до трупарні.

— Гаразд, — сказав наглядач, який проводив перекличку.

Коли перекличка скінчилася, начальник табору підняв угору ножа й спитав:

— Хтось упізнає цей ніж?

Ніхто не озвався.

— Хтось помітив убивцю?

Стояла мертва тиша.

— Отже, як завжди, ніхто нічого не знає. Простягніть руки вперед і пройдіть переді мною, а тоді рушайте кожен на свою роботу.

— Знову ніяких слідів, пане коменданте, ніщо не дозволяє сказати, хто вчинив убивство.

— Справу припинено, — мовив комендант. — Збережіть ножа, почепіть до нього етикетку, вказавши на ній, що він послужив для вбивства Карліно.

От і все. Я повернувся до барака й ліг поспати, бо цілу ніч не заплющив очей. Засинаючи, я подумав, що каторжанин нічого не значить. Навіть коли його підступно вбито, ніхто не хоче завдати собі клопоту, аби дізнатися, хто вбивця. Для адміністрації каторжанин — ніщо. Він значить менше за собаку.

У понеділок я починаю працювати асенізатором. О ні в на п'яту ранку йду випорожнювати параші в корпусі А, тобто в нашому. За розпорядженням начальства, їх слід тарабанити аж до моря й там усе виливати. Але я плачу погоничеві буйволів, і він чекає мене на плоскогір’ї — там, звідки до моря збігає цементований жолоб. Ми швидко, за якихось хвилин двадцять, випорожнюємо параші в жолоб і змиваємо все водою, привезеною з моря у величезній, на три тисячі літрів бочці. За воду я щодня платитиму погоничеві — симпатичному негрові з Мартініки — по двадцять франків. А що я працюю тільки перший день, то від важких параш у мене болять руки. Проте я скоро звикну до цієї роботи.

Мій новий товариш дуже компанійський. Але Галгані попередив мене, що він надзвичайно небезпечний. Ходять чутки, ніби він учинив на островах сім убивств. Негр заробляє тим, що продає фекалії. Адже кожен садівник мусить сам дбати про перегній для дерев. Тож він копає яму, скидає туди сухе листя й траву, а мій мартініканець потай несе до цього садка одну-дві параші. Звісно, сам погонич цього не зробить, і мені доводиться йому допомагати. Але я знаю, що це серйозне правопорушення, бо через заражені овочі й фрукти дизентерія може поширитись і серед наглядачів, і серед засланців. Сподіваюсь, що згодом, коли ми познайомимося ближче, я відраджу мартініканця від цього заробітку. Ясна річ, я відшкодовуватиму йому те, що він втрачатиме, припинивши свою «торгівлю». Що ж до риболовлі, то мартініканець каже, ніби нічим не може мені зарадити, треба, мовляв, звернутися на пристані до Шапара або ще до когось.

Отож я працюю асенізатором. Скінчивши роботу, приймаю душ, надягаю шорти й щодня іду вудити рибу, де мені заманеться. З єдиною умовою: ополудні я повинен з’являтись до табору. Завдяки Шапарові мені не бракує ні вудлищ, ні гачків. Коли я повертаюся з барабульками, нанизаними за зябра на дріт, рідко буває, щоб котрась із дружин наглядачів не гукнула мене від свого будиночка. Вони знають, як мене кличуть.

— Метелику, продайте два кіло барабульок!

— Ви хворі?

— Ні.

— У вас хвора дитина?

— Ні.

— Тоді я не продам вам риби.

Я ловлю досить багато риби й ділюся нею з друзями, а також міняю її на хлібці, овочі та фрукти. У нашому «казані» рибу їдять принаймні раз на день. Якось іду я з десятком чималих лангустів та кількома кілограмами барабульок повз будинок коменданта Барро. Коли це до мене звертається опасиста жінка:

— Метелику, а у вас непоганий вилов! Крім вас, тут рибу ніхто не вудить — у нас дуже неспокійне море. А я вже два тижні не їла рибки. Шкода, що ви не продаєте. Я чула від чоловіка, нібито ви не хочете продавати рибу дружинам наглядачів.

— Це правда, пані. Але вам я, мабуть, продав би.

— Чому?

— Тому, що ви жінка повна і їсти м’ясо вам, певне, шкідливо.

— Ваша правда. Мені сказали, щоб я їла тільки овочі та юшку з риби. Та де тут дістанеш ту рибу!

— Візьміть, пані, оці лангусти й барабульки. — І я даю їй кілограмів зо два риби.

Тепер я щоразу, коли маю добрий вилов, даю їй риби — щоб вона могла дотримуватися дієти. Хоч ця жінка знає, що на острові за все треба платити, вона тільки дякує мені. І добре робить, бо, певне, відчуває, що коли б запропонувала гроші, то я їх однаково не взяв би. Тепер вона часто запрошує мене до себе додому й наливає чарку ганусівки чи склянку білого вина. А коли отримувала з Корсіки фігателі, то ділилася ними зі мною. Ніколи пані Барро не питає мене про моє минуле. Тільки один раз вона згадала в розмові про каторгу:

— З островів утекти справді не можна. Та краще вже сидіти тут, де здоровий клімат, ніж гнити живцем на Великій Землі.

Вона пояснила мені, звідки походить загальна назва цих островів. Коли в Кайєнні лютувала жовта пропасниця, на острови втекли білі священики та черниці одного монастиря, й усі тут врятувалися. Звідси й назва — острови Салю, тобто Порятунку.

Завдяки риболовлі я блукаю по всьому острові й за ці три місяці, що працюю асенізатором, вивчив його як ніхто. Вдаючи, ніби хочу виміняти за рибу овочі й фрукти, я часом ходжу оглядати садки. Біля кладовища садок доглядає Матьє Карбоньєрі з мого «казана». Він працює тут сам, і мені спадає на думку, що згодом у цьому садку можна буде збити й сховати пліт. Через два місяці комендант поїде з островів, і в мене розв’яжуться руки.

Я непогано влаштувався: виходжу з табору ніби на роботу й іду в своїх справах, а замість мене асенізатором працює — звісно, за гроші — мартініканець. Я вже потоваришував із двома засудженими на довічну каторгу свояками — Наріком та Кеньє. Їх називають свояками в шахрайстві. Розповідають, нібито їх звинувачено в тому, що вони замурували в цементну брилу інкасатора, якого вбили. Свідки бачили, як вони везли на возі цементну брилу, яку скинули в Марну чи в Сену. Слідство встановило, що інкасатор пішов до них отримати виторг, і більше його після цього ніде не бачили. Вони ж заперечували це все своє життя. Навіть на каторзі казали, що вони невинні. Одначе, якщо тулуб інкасатора так і не знайшли, то було знайдено його голову, загорнуту в хустку. «Згідно з експертизою», в їхньому домі знайдено хустку такої самої роботи й такої самої нитки. Але адвокати й вони самі довели, що тисячі метрів цього полотна було порізано на хустки. В багатьох сім’ях були ці хустки. Зрештою, обох свояків засудили на довічну каторгу, а дружину одного з них, сестру дружини іншого, — на двадцять років ув’язнення.

Я зумів подружити з ними. Вони муляри і мають право вільно заходити до «робітні». Ці двоє, мабуть, могли б винести з майстерні по одній усі деталі для плота. Лишається тільки вмовити їх.

Учора я зустрів лікаря. Я ніс рибину меру, з дуже ніжним м’ясом, кілограмів так на двадцять. Ми разом підіймалися на плоскогір’я. Дійшовши до середини схилу, сіли на низенький мур відпочити. Лікар сказав мені, що з голови цієї рибини можна зварити чудовий суп. Я дав йому ту голову разом з чималим шматком м’якуша. Мій вчинок його здивував, і він сказав мені:

— А ти, Метелику, не злопам’ятний.